Гнилий паросток

Спершу я навіть не зрозуміла, куди саме мене тягне Гвендон.

Коридор перед очима хитався, босі ступні ковзали по вологому каменю, а горло пекло так, ніби Ікар усе ж таки встиг залишити на ньому не просто подряпину, а власне клеймо. Десь позаду ще лунали звуки боротьби — метал глухо вдаряв об камінь, хтось кричав, хтось лаявся драконячою, і цей звук, низький, хрипкий, майже звіриний, відлунював у проходах так, наче під землею прокидалося щось більше за нас усіх.

Гвендон тягнув мене вперед, не даючи можливості озирнутися.

Його пальці боляче стискали моє плече, і частина мене хотіла нагадати, що я взагалі-то маю ноги, хоч і в дуже жалюгідному стані. Інша частина була зайнята тим, щоб не впасти, не блювати і не почати істерично сміятися від думки, що за останню годину мене встигли покласти в саркофаг, витягнути з нього, проголосити чиєюсь дружиною, назвати полонянкою, приставити клинок до горла й урятувати так, що це теж підозріло нагадувало викрадення.

День на відміну від попередніх складався чудово і надміру цікаво.

— Ліворуч, — кинув Гвендон комусь за спиною. — Перекрийте хід. Драконів затримати, не вбивати.

— А якщо не затримаємо? — спитав один із воїнів, який чекав нас за черговим поворотом.

— Ви розглядаєте таку ймовірність?

Я впізнала цю інтонацію.

Так він говорив на війні, коли ситуація ставала настільки поганою, що лишалося тільки жартувати або померти без зайвого пафосу. І від цього мені на коротку мить стало майже легше. Не добре. До чогось доброго було ще далеко, десь між чоботами, сухим одягом і світом, у якому мене ніхто не намагався використати як політичний сувенір. Але легше.

— Я можу йти сама, — прохрипіла я.

— Бачу, — не зупиняючись, відповів Гвендон. — Саме тому ти йдеш, спершись об мене так, як п’яний офіцер після святкування перемоги.

— Дуже зворушлива турбота.

— Не починай.

Він різко завернув у бічний хід, значно нижчий і вужчий за попередній. Мені довелося пригнутися, а йому — майже втягнути мене за собою. Прохід привів нас до невеликої кам’яної ніші, схожої на стару комірчину або місце, де колись зберігали лампи. Зі стелі капала вода. На стіні темніли сліди старого вогню, а в кутку валялися уламки якогось дерев’яного ящика, настільки прогнилого, що навіть сісти на нього було б самогубством для гордості.

Гвендон нарешті відпустив мене.

Я зробила цілих два самостійні кроки й одразу вперлася плечем у стіну, щоб не показати, наскільки важко мені це далося.

— Покажи горло, — попросив… ні, наказав командир.

— Ні.

— Каїро.

— Що? — я притиснула долоню до подряпини й скривилася, коли пальці стали липкими. — Хочеш помилуватися роботою драконячого принца? Можу взяти плату за перегляд.

Він не посміхнувся і це, чомусь, зачепило сильніше, ніж мало б.

Гвендон підійшов ближче, надто швидко для людини, якій я щойно сказала “ні”, і обережно прибрав мою руку від шиї. Я смикнулася, але не відступила. Його пальці були холодні, трохи тремтіли від напруження або злості, а на кісточках засохла чужа кров.

Він подивився на поріз, який не був насправді глибоким. Я й сама це знала. Достатньо болючий, щоб нагадувати про себе при кожному ковтанні, але не смертельний. І все ж обличчя Гвендона змінилося так, ніби він побачив не тонку червону лінію під моїм підборіддям, а щось значно гірше.

— Він заплатить за цей поріз в стократ.

— Технічно, це я сама рвонулася з ножа. — чомусь мені здалося важливим виправдати дракона, хоча і розуміла наскільки це жалюгідно. — Тож можемо вважати, що ми з Ікаром зробили внесок порівну.

Його пальці досі тримали моє підборіддя. І саме тоді пам’ять, підла й несвоєчасна, підсунула мені зовсім іншу ніч.

Земля під спиною, зорі над головою, його рука на моїй щоці й подих так близько, що я тоді вперше за довгий час не думала про смерть. Він тоді не поцілував мене. Зупинився, відступив, сказав “вибач” і пішов, залишивши мене лежати під небом із дурною образою в грудях і гординею, яку він зачепив.

Тоді я вирішила, що це була моя юнацька слабкість.

Можливо, його теж.

А потім ми стали командиром і підлеглою, і все знову стало простішим. Накази. Чергування. Кров. Жодних зайвих розмов про те, що могло статися тієї ночі.

Тепер над нами не було зірок. Лише мокрий камінь, стара темрява і крики десь позаду.

Гвендон провів великим пальцем по моїй щоці так само, як тоді.

Я мала б, напевно, відступити, щоб не порушувати той баланс, який виник між нами раніше, але я була втомлена й налякана, а поруч стояв чоловік, із яким я кілька років виживала там, де нормальні люди мали б померти ще першого тижня. Чоловік, який знав мене не як принцесу, не як наречену дракона, не як доньку Летиції, а як Каїру, яку він колись вчив полірувати зброю, красти зайву порцію каші й спати сидячи.

Тому, коли він нахилився, я не відсахнулася.

Його поцілунок не був схожий на той, про який писали в казках.

Гвендон притиснув мене до себе різко, майже сердито, ніби цей поцілунок був не питанням, а доказом чогось, чого він потребував зараз.

Я завмерла лише на мить, а потім відповіла.

Перший поцілунок в моїх мріях був зовсім іншим — легким, майже невагомим, ніби люб’язне запрошення до почуттів, розділених між двома закоханими. Гвендон же цілував так, ніби запізнився до чогось, що давно вважав своїм. Це був поцілунок, на який він не потребував відповіді, більше схожий на клеймо, а не на безсловесне зізнання в коханні.

Він відсторонився першим, важко дихаючи і нарешті подивився мені в очі.

— Я думав, не встигну, — сказав він хрипко і якось нервово засміявся, ніби з його плечей звалили тяжкий вантаж відповідальності за моє життя, який він сам на себе взяв.

Я ж заплющила очі, намагаючись зібрати думки до купи. Чомусь дивитися йому в очі зараз було майже неможливо. Тому я відвернулася, непомітно витерла губи тильною стороною руки й запитала про те, що чіплялося за думки ще відтоді, як Ікар показав мені гниле коріння під святинею.

— Дерево життя гине. Ти знав про це?

— Ти щойно вирвалася з лап драконів і перше, про що ти питаєш — дерево життя? — чоловік дивився на мене, ніби на незнайомку, але, коли тиша між нами затягнулася, він відкинувся на стіну, трішки збільшивши між нами відстань і промовив з певним небажанням. — Жриця знала. Королева теж. Дерево почало гнити не сьогодні.

— І ти знав?

Він не відповів одразу.

— Нам сказали, що це знак. Що духи відкинули союз..

— Тобто… — сказані ним слова ніяк не хотіли укладатися в моїй голові. — Духи хочуть аби ми і далі воювали?

— Духи не хочуть цієї крові, — повільно, ніби ці слова давалися йому важко, відповів Гвендон.

— Тому ви влаштували різанину на весільному банкеті? — мій голос прозвучав більш роздратовано ніж мені хотілось би, але стриматися я вже не могла. — Це можна було зупинити раніше.

Гвендон мовчав.

І це мовчання було тяжчим за будь-який крик. Він би міг відповісти, дати обґрунтовану відповідь, але продовжував дивився на мене з тією терплячою втомою дорослого, який уже вирішив, що дитині не обов’язково знати, звідки береться кров на підлозі.

Він був поруч з королевою так багато часу, що не міг не знати про її план.

І він навіть натяком не повідомив мені про те, до чого мені варто готуватися.

Я засміялася, відчуваючи, як до очей підступають сльози розчарування і тепер мені хотілося знову витерти губи, але тепер цього разу для того, щоб стерти його з пам’яті, а не лише неприємне липке відчуття чужої слини.

— Каїро… — почав було він, але зупинився, коли я пригнулася, щоб пройти крізь низький прохід.

— Я не хочу тебе бачити. — кинула через плече, але Гвендон схопив мене за руку намагаючись зупинити.

Я піддалася. Всього на кілька подихів. Аж поки його рука на моїй стала менш твердою.

Тоді я його вдарила.

Колишній командир, не очікуючи такого ходу, зробив крок назад і схопився за перенісся, ніби це могло зупинити кров.

— Я сказала, що не хочу тебе бачити, Гвендоне. — повільно, роблячи паузу після кожного слова, сказала так, щоб до нього нарешті дійшов сенс сказаного.

І, поки чоловік приходив до себе, збираючи уламки власного самолюбства, яке щойно було зруйновано мною, я остаточно покинула кам’яний мішок, не знаючи навіть куди маю йти.

Звуки боротьби в коридорі за поворотом затихли і я дуже надіялася, що драконів все ж вдалося схопити, адже мені зараз взагалі не хотілося тікати від них підземними лабіринтами, в яких вони орієнтувалися краще аніж я.