Гнилий паросток

Святкова зала зустріла мене тишею.

Не тією, що настає після молитви чи перед першим тостом. Іншою. Важкою, густою, майже липкою, як кров, яку хтось не встиг витерти з білого каменю.

Я зупинилася на порозі.

Лицарі по обидва боки від мене теж зупинилися, але ніхто не підштовхнув мене вперед. Мабуть, навіть їм треба було кілька подихів, щоб звикнути до того, що лишилося від весільного бенкету.

А лишилося чимало.

Столи досі стояли на своїх місцях, накриті вишитими скатертинами, заставлені срібними тацями, перекинутими келихами, розчавленими фруктами й напівзасохлими плямами соусів, які тепер занадто легко було сплутати з чимось іншим. Високі свічки горіли нерівно. Деякі вже встигли нахилитися, заливаючи віск на тарелі, на хліб, на чиїсь розкриті пальці, що застигли біля ніжки келиха.

На підлозі лежали тіла ельфів та драконів. Більше драконів, ніж я очікувала побачити живими будь-коли, а тим паче мертвими посеред святкової зали. Їхні темні обладунки здавалися чужими уламками ночі серед білого каменю, золотих гілок, срібних стрічок і всіх тих безглуздих прикрас, якими ще вранці намагалися зробити цей день схожим на початок миру.

Мир дуже погано пахнув.

Кров’ю, гаром, розлитим вином, потом, страхом і квітами, що вже почали в’янути від тепла свічок.

Я перевела погляд на святкові столи.

Ті, хто вижили, сиділи за ними.

Справді сиділи.

Декілька радників, старші офіцери, придворні, дві жриці, мати. Вони не їли, звісно. Навіть цей палац мав межі пристойності, хоча після сьогоднішнього дня я вже не була в цьому певна. Але вони сиділи рівно, з руками біля тарелів, із келихами перед собою, ніби бенкет просто затягнувся, гості втомилися, музиканти кудись зникли, а тіла під столами були невдалим елементом оздоблення.

Одна жінка в блакитній сукні тримала серветку на колінах. Край серветки був червоний. Жінка дивилася перед собою так наполегливо, що, мабуть, уже давно перестала бачити будь-що взагалі.

Ніхто не повертав голови до трупа молодого дракона, який лежав біля ніжки центрального столу, розкинувши руку так, ніби просто не зміг дотягнутися до келиха. Ніхто не дивився на ельфійського воїна біля стіни, чиє біле волосся злиплося від крові й закрило половину обличчя. Ніхто не помічав скатертин, просочених темними плямами, що розтікалися між тарелями й спадали з країв довгими нерівними смугами.

Спокій панував над смертю. Не переміг її. Саме панував.

Сів зверху, притиснув коліном до горла й змусив усіх у залі вдавати, що це — порядок.

— Ваша високосте, — тихо сказав один із лицарів поруч рівним голосом, ніби очікував побачити подібну картину.

Я не зрозуміла одразу, чи це було звернення до мене, чи попередження, що час рухатися.

Потім побачила матір — королева Летиція сиділа в центрі головного столу.

Там, де мала б сидіти під час бенкету. Там, де, напевно, сиділа і тоді, коли перший крик розрізав залу, а мечі вихопили з піхов швидше, ніж гості встигли зрозуміти, у чиєму саме тілі застрягне сталь.

Її сукня лишилася майже чистою.

Майже.

На рукаві біля зап’ястя темніла вузька пляма, але вона так вдало впліталася в вишивку, що здалеку могла здатися частиною узору. Волосся матері було зібране бездоганно. Обличчя спокійне. Губи ледь торкалися краю келиха.

Вона пила.

Я кілька секунд дивилася на її руку, на тонкі пальці, на прозоре скло, у якому повільно хиталася червона рідина.

Вино.

Мабуть.

Мало бути вино.

Але рідина здавалася надто густою. Надто темною. Вона не просвічувалася на світлі свічок, як хороше палацове вино. Лише біля самих розводів на склі спалахував глухий червоний відблиск, майже чорний у глибині й темно-багряний там, де крапля повільно сповзала донизу.

Я раптом зрозуміла, що не хочу знати напевно.

І, здається, саме тоді остаточно визнала те, що мала б зрозуміти значно раніше.

Моя мати була ненормальна.

Не жорстока. Не холодна. Не просто королева, якій довелося приймати складні рішення заради народу, Дерева Життя, духів і всього, за чим зручно ховати чужі смерті.

Ні.

Вона сиділа серед трупів, пила з келиха щось густе й червоне та чекала, коли я побачу все це. Летиція чекала моєї реакції, як художник, який нарешті привів глядача до своєї найкращої картини.

Праворуч від неї сидів Гвендон.

Не стояв поруч, не командував біля дверей, не оглядав мапи, не перевіряв поранених. Сидів за святковим столом, там, де скатертина була заляпана кров’ю, схилившись до королеви так близько, ніби говорив їй щось важливе. Його губи рухалися майже беззвучно. На переніссі вже темніла чиста пов’язка.

Він щось шепотів. Мати не слухала.

Її очі були прикуті до мене.

Гвендон теж помітив це. Замовк на півслові, прослідкував за її поглядом і нарешті побачив мене на порозі. Його обличчя змінилося зовсім трохи. Можливо, від полегшення. Можливо, від незручності. Можливо, від думки, що я мала б стояти тут не так — не з прямою спиною, не з сухими очима, не з тим виразом обличчя, з яким люди зазвичай дивляться на прірву й вирішують, чи не плюнути туди.

Ліворуч від матері сидів Ейв.

Мій брат дивився просто перед собою з абсолютно порожнім обличчям. Порожнє настільки, що на мить я подумала: якби хтось зараз поклав перед ним ніж, келих або відрубану руку, він дивився б на все однаково. Його пальці лежали на столі біля тареля. На кісточках запеклася кров, але я не знала, чи його це кров.

Він не подивився на мене.

І це вдарило майже сильніше, ніж погляд матері.

Я зробила крок у залу. Потім ще один.

Підошви нових черевиків тихо липли до підлоги там, де камінь був залитим кров’ю.

Кожен мій крок супроводжували погляди присутніх, ніби очікували моїх подальших дій.

Я мала вклонитися.

Принцеса перед королевою. Донька перед матір’ю. Вціліла перед тією, хто вже встигла вирішити, якою саме має бути моя вдячність.

Я зупинилася посеред зали, між перекинутим стільцем і тілом дракона, чиє обличчя було повернуте до стелі. На його шиї темніла тонка срібна застібка — святкова, не бойова. Він, мабуть, теж думав, що прийшов на святкування миру.

Я не вклонилася.

Мати опустила келих, порушивши густу тишу, яка здається поглинула все повітря в приміщенні, не даючи вдихнути на повні груди, наповнюючи легень огидним металевим запахом.

Королева зробила це повільно, так, щоб усі встигли помітити, що вона не сердиться. Що вона дозволяє мені цю маленьку непристойність, як дозволяють дитині зробити перший крик перед тим, як її навчать говорити правильно.

Гвендон ледь помітно напружився.

Ейв і досі не рухався, ніби заглибився в думки настільки, що навіть не помітив мого прибуття або тієї сцени, що розгорнулася тут менше кількох годин тому.

А я стояла серед мертвого бенкету з дуже виразним відчуттям, що грати з королевою за правилами вже не вийде. Бо правила писали для живих. А в цій залі живі просто ще не всі встигли впасти.

— Каїро, — сказала мати нарешті.

Її голос був м’який, майже лагідний.

Від цього мені захотілося витягнути ніж, якого в мене не було.

Я мовчала. Нехай говорить першою. Нехай пояснить, як називається ця картина. Нехай скаже, яку роль вона віддала мені серед повалених шахових фігур, кров яких пролилася сьогодні.

— Я щиро рада, що тобі вдалося вижити, — сказала мати.

Її голос був оманливо лагідним.

Настільки лагідним, що кілька років тому я, можливо, навіть повірила б. У дитинстві мені іноді дуже хотілося вірити, що десь під усіма цими коронами, молитвами, наказами й бездоганними сукнями в ній усе ж лишилися материнські почуття до мене. Що лишилося щось, що здатне дивитися на мене і бачити не прикру помилку крові, не політичний тягар, не невдалу доньку, яку доводиться весь час або ховати, або використовувати.

Просто мене.

Дитинство, на щастя, закінчилося.

— Ти зіграла свою роль, — продовжила королева, повільно проводячи пальцем по ніжці келиха. — І можеш просити про будь-яку винагороду.

У залі хтось ледве помітно ворухнувся. Не знаю хто — радник, жриця, Гвендон. Можливо, одразу всі. Слова матері були надто гарними для місця, де під столом лежав мертвий дракон, а біля колони — ельф із розпоротим животом, якого ніхто ще не накрив навіть скатертиною.

Будь-яку винагороду.

Я майже засміялася.

Натомість змусила себе відвести погляд від матері й нарешті подивитися туди, куди боялася дивитися з першої миті, відколи переступила поріг — на тіла.

Погляд ковзав повільно, від одного нерухомого обличчя до іншого. Біле волосся, темне волосся, гострі ельфійські риси, чужі драконячі обладунки, розкриті пальці, зламані стільці, рукав, що звисав із лави й майже торкався калюжі крові. Я шукала знайомі обличчя й одночасно подумки молилася аби не знайти.

Дуже незручна форма молитви для людини, яка давно не вірила в милість духів.

Не Софі.

Ще один ельф біля дальнього столу, обличчя якого було закрите перевернутим срібним блюдом. Я зробила крок убік, щоб побачити краще, і хтось із лицарів біля дверей напружився. Мати нічого не сказала.

Я подивилася — не Седрік.

Біля музикантської галереї лежала дівчина в сукні фрейліни. Світла тканина злиплася від крові на животі, волосся розсипалося по каменю. На мить усе всередині мене зупинилося.

Потім я побачила її обличчя — не Софі.

Повітря вийшло з грудей повільно, нерівно, майже болісно. Полегшення в такому місці відчувалося як щось непристойне. Ніби я крала його в мертвих. Ніби мала просити вибачення за те, що радію не їхній смерті, а тому, що серед них немає тих двох, чиї імена ще тримали мене при здоровому глузді.

Звісно, їхні тіла могли бути деінде.

У коридорах. У храмі. У підземних ходах. Серед тих, кого вже винесли, або серед тих, кого ще не знайшли.

Але те, що я не бачила їхніх тіл давало надію на те, що вони живі.

Поки що цього мало вистачити.

Я нарешті повернулася до матері, яка терпляче чекала моєї відповіді.

Її очі не відривалися від мене, і в них не було ні скорботи, ні втоми, ні бодай тіні людського здивування від того, що донька спершу шукає серед трупів не королеву, не ворога, не політичну відповідь, а двох людей, яких їй не дозволяли вважати важливими.

— Я хочу покинути королівство ельфів, — сказала я, порушивши ту натягнуту густу тишу, звернувши на себе погляди усіх присутніх.

Навіть Ейв ніби почув, він не повернув голови, але його пальці на столі ледь помітно зігнулися. Ніби слова зачепили його десь там, де все ще лишалися нерви.

Я не дивилася на Гвендона. Не хотіла бачити, чи він здивований. Чи злий. Чи вже встиг усе передбачити й тепер просто чекає, коли мати поставить мене на місце акуратніше, ніж він сам зміг у підземеллі.

— Разом із Седріком і Софі. Це моя винагорода, — додала я.— Дайте нам коней, харчі на кілька днів і право виїхати за межі лісів. Без переслідування чи пісень про зрадницю, яка не оцінила вашу щедрість. Я навіть пообіцяю не писати мемуарів, якщо це когось заспокоїть.

Мати дивилася на мене довго.

Так довго, що я встигла почути, як десь збоку тріскає віск у свічці. Як по скатертині повільно сповзає крапля чогось темного. Як хтось із радників надто тихо вдихає носом, боячись зробити це голосніше за королеву.

Летиція нарешті підняла келих.

Рух був повільний. Майже лінивий. Наче їй справді потрібен був час, аби обдумати моє прохання, хоча ми обидві знали: відповідь народилася значно раніше, ніж я встигла вимовити перше слово.

Вона зробила ковток. Темна рідина торкнулася її губ і лишила на них червоний слід.

Не тонку винну вологу. Не прозорий блиск. А густу, глуху барву, що на мить зібралася в кутику рота й повільно розтеклася по нижній губі, наче не хотіла повертатися в келих.

Я дивилася на цей слід і більше не могла змусити себе думати, що це вино.

Вино не лежало на склі майже чорними розводами. Вино не фарбувало материнські губи так, ніби вона щойно поцілувала розкриту рану.

Королева опустила келих.

Провела великим пальцем по нижній губі, стираючи червоний слід, і подивилася на пляму на власній шкірі з легким, майже задумливим інтересом. Потім витерла палець об серветку.

— Ні, — сказала вона категорично і рішуче. — Цього я, на жаль, дозволити не можу.

Жодної погрози. Жодного крику. Жодної великої сцени, гідної палацу, повного трупів.

Просто «ні».

— Ти обіцяла будь-яку винагороду, — повторила я. — Невже королева не здатна дотриматися власного слова?

— У межах можливого.

— О. Межі з’явилися швидко. — роздратування її відмовою перекрило страх і я не стрималася.

— Вони завжди існували, Каїро. — голос королеви на відміну від мого був настільки спокійним, що дратував ще більше. — Просто ти не завжди хотіла їх бачити.

Я подивилася на тіла біля столів. На драконів, які прибули на святкування миру.

На ельфів, яких, мабуть, теж ніхто не попередив, що сьогодні їхня смерть стане частиною святкового задуму.

— Ні, — мій голос нарешті здобув ту холодну стійкість, якої було понад міру в матері. — Сьогодні якраз усе видно дуже добре.

Мати ледь нахилила голову, майже з цікавістю.

— Тоді проси щось інше.

Я відчула, як під жакетом холодить бік мій підземний згорток. Засушена жаба з отруйною запискою. Маленька, брудна, безглузда річ, яка чомусь заспокоювала більше ніж мала б.

У цій залі всі великі речі вже давно належали матері.

Стіл. Трупи. Жриці. Радники. Гвендон. Навіть мій брат сидів біля неї, порожній, мов гарно вирізана фігура з дерева.

Мені лишалося маленьке.

— Добре, — сказала я.

Гвендон дуже повільно підняв на мене погляд, він знав цей тон. Колись, на війні, після нього я робила дурниці.

Королева, здається, ще не знала цього.

— Я хочу побачити Седріка й Софі, — сказала я. — Живими. Зараз.

Королева просто кивнула головою і поглянула на вартових в мовчазному наказі, який вони зрозуміли відразу ж.

— Їх приведуть. Я ж обіцяла винагороду. Ти побачиш їх живими — перед стратою.