Гнилий паросток

Дракони добре підготувалися. Вони чудово знали не лише план самого міста, а й мережу його підземних ходів.

Навіть якби я часто бувала у святилищі, ніколи б не помітила вузький прохід між двома колонами, що потріскалися під дією часу і виглядали занадто недоречними в подібному місці.

Старі скрипучі сходи, зламані в кількох місцях, вивели нас до чогось на кшталт підземного містечка, про існування якого я навіть не здогадувалась. Більшість коридорів уже були засипані землею або спеціально замуровані.

Я погано знала верхнє місто, але вловила закономірність – коридори повторювали знайомі вулички. Звісно, вони не були ідентичними, адже, схоже, ці проходи прокладали так давно, що місто з тих часів встигло кілька разів змінитися.

— То ви добре підготувалися? — закопавши свій інстинкт самозбереження в одному з коридорів, порушила тишу. — Навіть підземне місто дослідили заздалегідь.

— Ми дослідили вашу столицю ще за часів війни, — після короткої паузи з певним небажанням пояснив Аргон, а потім додав уже веселіше: — Ти навіть не уявляєш, скільки ельфів готові продати своїх за кілька золотих.

Я лише закотила очі на його слова, адже щури були і з їхнього боку. І вони чудово про це знали, адже більшість наступів драконів ми зупиняли саме завдяки своєчасній розвідці.

— То чому ваші інформатори не попередили вас про сьогоднішні плани королеви Летиції?

— Нам доповіли достатньо, — тихо пояснив Ікар, який ішов позаду і все ще тримав мої руки за спиною, підганяючи вперед. — Тому ми й підготувалися.

— Достатньо? — я майже спіткнулася, але його пальці втримали мене на місці.— Тобто ви знали, що це може статися, і все одно прийшли?

— Схоже, плани твоєї матері змінилися в останній момент. — Аргон озирнувся на мене, обпаливши зневажливим поглядом. — У твоєї матері з’явився новий стратег, який готовий ризикнути навіть принцесою.

— Якби ви справді добре підготувалися, то знали б, що моїй матері на мене абсолютно байдуже, — сказала я й усміхнулася, бо, очевидно, саме цього зараз бракувало моєму жалюгідному становищу. — Вона радше побачила б мене серед мертвих.

— Навіть тварина не кидає своє дитя на поталу звірам. — пальці Ікара сильніше стиснули мої зап’ястки, ніби змушуючи мене йти швидше і менше говорити.

— Твій батько, наскільки я чула, саме так і зробив, — я спробувала озирнутися, щоб побачити чи змогли зачепити мої слова принца, але він лише міцніше перехопив мої руки, через що я ледь не впала, коли під ногу потрапив черговий камінець. — Ти ж навіть не був повнолітнім, коли тебе відправили на війну.

— Ти теж не була повнолітньою. — коротко кинув Ікар, даючи зрозуміти, що він зовсім не налаштований на розмову.

— Мене ніхто не змушував воювати, я сама втекла з дому.

— Я не здивований. — Аргон озирнувся, щоб подивитися на мене і його погляд був доволі красномовний. — Такі ідіотки, як ти, здатні лише до імпульсивних рішень.

Продовжувати розмову, в якій мене ображали, а я не мала жодної переваги, не хотілося. Моє мовчання вони, здається, сприйняли як образу.

Натомість, коли коридори стали вужчими, я звернула увагу на те, як прискорився крок драконів. Вони розуміли, що у таких проходах їхні широкі плечі й довгі мечі на поясах ставали радше проблемою, ніж перевагою.

— Варто було взяти арбалет, — кинула я насмішливо, помітивши, як у Аргона перекосило обличчя від моїх слів, певно, він сам розумів, що допустився помилки.

— Варто було лишити тебе в саркофазі, — буркнув він.

— Ви, шановне драконяче панство, не врахували кілька моментів. — я відчула як обличчя розтягнулося в посмішці. — по-перше: ми вже достатньо довго йдемо разом, тож цього було достатньо, аби я зрозуміла, що я дорогоцінний заручник і моє вбивство в ваші плани не входить; по-друге: ви зараз ведете мене прямісінько в те місце, про яке я мріяла щойно потрапила до замку – вихід зі столиці.

Ікар, не оцінивши моїх роздумів, знову штовхнув мене вперед. Не сильно, але достатньо, щоб я знову наступила на гострий камінець і подумки пообіцяла собі, що якщо виживу, то першим ділом знайду чоботи. Другим — щось достатньо гостре, щоб встромити Аргону між ребра. Порядок цих дій ще можна було змінити залежно від обставин.

Коридор звужувався все сильніше.

Камінь з обох боків майже торкався плечей Аргона, і навіть Ікар за моєю спиною змушений був іти обережніше. Від цього стало трохи приємніше. Нехай хоч щось у цьому світі створювало незручності усім окрім мене.

— Ти багато як говориш для полонянки, — буркнув Аргон, не обертаючись.

— Ти багато дихаєш для дракона, існування якого мене дратує.

Пальці Ікара на моїх зап’ястках стали жорсткішими, ніби попереджаючи про те, що потрібно тримати язик за зубами.

— Ще слово, — тихо сказав чоловік мені над вухом. — І я змушу тебе мовчати.

— Це ти мені чи йому? Бо, якщо чесно, нам обом не завадило б.

Аргон таки обернувся.

І, можливо, я б навіть насолодилася виразом його обличчя, якби в ту ж мить за поворотом не почувся короткий, металевий звук. Щось клацнуло.

Аргон попереду завмер. І я відразу зрозуміла: хтось там попереду сприйняв мою пораду щодо арбалета занадто буквально.

— За спину. — короткий тихий наказ Ікара, який призначався не мені.

— Але… — слабкий протест радника розчинився в крикові його принца:

— Виконуй!

Аргон, не обертаючись спиною до звуку, швидко протиснувся між нами. На мить мені здалося, що мене просто розчавлять між земляною стіною і його обладунком.

— Не рухатися, — пролунав знайомий голос із темряви.

Моє серце вдарилося об ребра так боляче, ніби вирішило пробити собі вихід без узгодження зі мною.

У тьмяному світлі попереду стояв Гвендон.

Його біле волосся прилипло до скронь, на щоці темніла смуга крові, а в руках він тримав невеликий арбалет, спрямований в Ікара так точно, наскільки це взагалі було можливо, коли між ними стояла я.

За його спиною стояли ще двоє воїнів. Один із коротким клинком, другий із таким самим арбалетом.

Я ледь не всміхнулася.

Не тому, що ситуація раптом стала хорошою. Вона все ще залишалася жахливою. Але вперше за цей день хтось інший, крім драконів, виявився краще підготовленим.

— Каїро, — видихнув Гвендон, коли побачив мене, ніби з його плечей звалили жахливо важку ношу. — Ти жива.

Нарешті хоч хтось звернувся до мене по імені.

І від цього мене вдарило сильніше, ніж від будь-якого титулу. На якусь дурну мить мені здалося, що все справді може закінчитися. Що зараз Гвендон забере мене, витягне звідси, і ми знову опинимося в тому світі, де були брудні намети, погана каша, нічні чергування і наші дурні розмови про втечу подалі від усіх корон, прапорів і кривавих обов’язків.

Потім Ікар різко смикнув мене назад і це марення розрізало лезо меча, притиснуте до моєї шиї.

— Опусти арбалет, — наказав Ікар, ще сильніше втиснувши метал у мою шкіру, але не ранячи.

Гвендон ніби не почув його слів.

Його погляд ковзнув від мого обличчя до клинка біля мого горла, і щось у ньому стало зовсім спокійним. Мені доводилося бачити його таким на війні. Зазвичай після цього хтось помирав.

«Надіюсь, цього разу не я» — промайнула швидка думка.

— Відпусти її, — сказав він тим небезпечним голосом, від якого в мене, як в його колишньої підлеглої, затремтіли коліна.

— Опусти арбалет, — так само спокійно відповів Ікар.

— Не змушуй мене стріляти.

Аргон позаду коротко засміявся.

— У неї?

Гвендон навіть не глянув на нього.

— У нього, — сказав Гвендон і навіть не повів арбалетом. Не мусив. Той і так був спрямований у принца за моєю спиною.

— Не встигнеш, — сказав принц.

— Можливо.

Це “можливо” мені зовсім не сподобалося.

Я була прихильницею планів, у яких моє горло не використовували як місце для перевірки чужої швидкості. Проте ніхто, як завжди, не питав моєї думки. Усі були занадто зайняті тим, щоб вирішувати, кому я належу найближчі кілька хвилин.

— Гвендоне… — обережно почала я.

— Не рухайся, — він не відвів погляду від Ікара.

— Враховуючи ніж біля мого горла, я вже майже здогадалася.

Його губи ледь помітно смикнулися.

Майже усмішка.

Майже стара звичка.

Майже щось нормальне.

І саме це мало не добило мене остаточно.

— Вона моя полонянка, — сказав Ікар. — І вона піде зі мною.

— Ні, — відповів Гвендон спокійно, без злості.

Ікар трохи нахилив голову, і жар за моєю спиною став гострішим. Він більше не здавався просто ознакою його природи. Це було щось живе, стримуване, зле. Наче в нього під шкірою повільно роздували жар, і йому коштувало зусиль не випустити його назовні.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб мені відмовляти, — сказав він.

— Це ти прикриваєшся Каїрою і тримаєш ніж біля її горла, ніби це єдиний твій шанс на порятунок — Гвендон кинув короткий співчутливий погляд на мене. — Не я.

Жар за спиною зростав, уже майже обпікаючи мене крізь тонку тканину нічної сорочки. Якщо це було ознакою того, що він стримує свого дракона від перетворення, то нам варто б було скоріше завершувати.

Я бачила драконів у бою. Бачила їх розмір, міць та велич.

Якщо принц зараз перетвориться, ми всі будемо заживо похоронені в старих підземних коридорах.

— Забери людей з дороги, — холодний голос Ікара контрастував з тим вогнем, який зараз вирував у ньому.

— Я маю повернути її до палацу.

— Тоді ти поховаєш її тут.

Мене пересмикнуло.

Гвендон не змінився в обличчі, але його палець на гачку арбалета ледь помітно напружився.

— Ти не вб’єш її.

— Перевіриш? — я відчула гаряче дихання на своєму волоссі, Ікар тихо насміхався над впевненістю мого колишнього командира.

Ненавиджу чоловіків.

Усіх.

У цей момент — абсолютно всіх.

— Може, ви ще поміряєтеся, у кого самовпевненість довша? — прошипіла я. — А я поки постою тут із ножем біля горла, щоб вам було зручніше.

— Мовчи, — одночасно сказали Ікар і Гвендон.

На коротку мить Гвендон опустив погляд на мої коліна.

Колись, дуже давно, ніби в іншому житті, це означало: падай, не думай, не питай — падай.

У перший рік війни я зненавиділа цей його знак, бо щоразу після нього земля чомусь дуже швидко летіла мені в обличчя. Потім звикла. Потім він двічі врятував мені життя.

Мабуть, я була дурна, бо повірила й цього разу.

Я різко осіла вниз усім тілом.

Лезо ковзнуло по шкірі під підборіддям — не глибоко, але досить різко, щоб біль спалахнув білою цяткою перед очима. Ікар стиснув мої зап’ястки, та на пів миті, певно інстинктивно, все ж послабив руку, щоб не перерізати мені горло.

Мені вистачило цієї миті, аби я рвонулася вперед, вивертаючи плечі так, що в очах потемніло від болю.

За спиною хтось вилаявся драконячою.

Над головою різко свиснуло, і болт ударив у камінь так близько, що уламки сипонули мені в обличчя.

Гвендон кинувся назустріч.

Я не встигла встати. Не встигла навіть нормально виставити руки. Просто впала вперед, прямо в нього, і він перехопив мене так різко, що з грудей вибило повітря.

— Назад! — гаркнув Гвендон і його воїни рушили майже одночасно.

Коридор одразу став тіснішим, голоснішим, гіршим. Метал ударив об камінь, хтось закричав, Аргон коротко і брудно вилаявся. Я спробувала обернутися, але Гвендон уже тягнув мене в бічний прохід, пальцями впиваючись у плече так сильно, що завтра там точно мали б лишитися синці.

Завтра.

Дивно було думати про завтра.

— Я можу йти сама, — прохрипіла я.

— Звісно, що можеш, — засміявся Гвендон так, як сміявся раніше, коли бій завершувався перемогою. — Але мені важливо бути впевненим, що ти не лежиш десь між проходами і не скиглиш, як мале загублене ягня

— Я ніколи не скиглила.

— Седрік би посперечався.

Я впізнала цю інтонацію. Ту саму, з війни. Нервову, різку, майже веселу тоді, коли веселого не лишалося нічого.

І мені на одну коротку мить стало легше.

А потім позаду пролунав голос Ікара, лише віддалено схожий на людський.

— Каїро!

Я озирнулася попри здоровий глузд.

Він стояв у вузькому проході між своїм радником і ельфійськими воїнами, з коротким клинком у руці, а на його обличчі не було вже ні холодного спокою, ні тієї мертвої стриманості, за яку він тримався весь цей час.

Зараз він був втіленням гарячо, темної, майже нелюдської люті.

Гвендон різко смикнув мене за собою.

— Не дивися.

І я не знала, чи говорить він зараз як мій друг чи командир, але послухалася.