Гнилий паросток

Ступаючи нерівною кам’яною підлогою, я вкотре зашпорталася. Босі ступні, порізані об гострі камінці, нещадно нили, і тримати крок за двома чоловіками ставало дедалі важче. Аргон ішов позаду й раз по раз штовхав мене в спину так, ніби це справді могло змусити мене рухатися швидше. Ікар же, випередивши нас на десяток кроків, навіть не обертався, але я й на відстані чула незнайомі слова драконячою, які, певно, не мали пристойного перекладу.

— Аргоне, куди ведуть ці ходи? — між лайкою запитав принц.

— Ти не повіриш, — почувся за моєю спиною нервовий сміх радника.

— Куди? — уже роздратованіше повторив Ікар.

— Бачиш світло? — запитав Аргон саме тоді, коли темрява лаза почала розсіюватися. — Це сакральне місце ельфів.

Від почутого я на мить завмерла, і черговий поштовх у спину ледь не звалив мене з ніг.

Мені ніколи не дозволяли входити до храму, в якому зростало дерево життя. Більшості ельфів узагалі не дозволяли наближатися до нього. Лише жриці та воїни, що його охороняли, були вшановані честю підійти ближче, ніж на сотню метрів. У дитинстві батько розповідав історії про ельфів, які божеволіли від довголіття, гірких втрат чи зрад і намагалися знищити дерево життя, від якого залежало існування всієї нашої раси. Саме тому його оберігали як найдорожчий скарб, яким воно, по суті, і було.

Я навіть уявити не могла, що таємний лаз, яким пересувалися плакальниці, вів просто до храму.

Чи могли плакальниці бути жрицями?

— Швидше переставляй ноги, ельфійко, — після чергового поштовху я не втримала рівноваги, і Аргон, схопивши мене за руку, рвучко смикнув угору. — Встань уже і рухай своїми короткими кривими ніжками.

Ікар обернувся, але втручатися не став, і чомусь це зачепило мене навіть більше, ніж слова чи грубість його радника. Ще кілька хвилин тому принц обережно загортав мене в ковдру з символом свого дому, а тепер байдуже спостерігав за тим, як його підлеглий поводиться зі мною так, ніби я якась шмаркачка.

Можливо, в їхніх очах я такою і була.

Але я не могла дозволити двом ворогам увійти до священного храму міста.

— Я не встану, — вирвавши свою руку з його хватки, сказала я. — Якщо хочеш, щоб було швидше, неси на собі.

— Я можу вбити тебе просто тут, і твоє тіло не знайдуть навіть тоді, коли воно почне смердіти й розкладатися, зраднице, — останнє слово Аргон ніби виплюнув. — Або ти зараз піднімаєш свою дупу і покірно йдеш за нами, або…

— Заспокойся, — перебив його спокійний голос Ікара. — Вона зараз сама підведеться і піде за нами.

— Ні, — так само спокійно відповіла, навіть не дивлячись у бік свого нареченого.

— Ні? — його голос став небезпечним. — Тоді доведеться тягнути тебе так.

Принц неквапливо рушив до мене, певно, сподіваючись, що я злякаюся його виразу обличчя й виконаю наказ.

Але втрачати мені було нічого, а дозволити їм дійти до дерева життя я не могла. Від нього залежало існування цілої раси.

Я навіть не дала собі часу передумати.

Щойно Ікар опинився досить близько, я рвонула вперед, вихоплюючи меч із піхов, закріплених на поясі Аргона. Сталь вислизнула з них із сухим, майже радісним звуком, і на коротку, сліпучу мить мені здалося, що цього досить — ще один точний рух, ще один вдих, і хід цієї історії нарешті зламається.

Я встигла наставити вістря Ікарові в груди. Він зупинився — але лише на мить.

Аргон зреагував швидше, ніж я встигла бодай як слід перехопити руків’я. Його пальці зімкнулися на моїй шиї так різко, що в очах потемніло, а другою рукою він рвонув меч убік. Я вперлася, з усієї сили втиснула вістря в темну тканину на грудях Ікара, сподіваючись хоча б розпороти її, бодай подряпати шкіру, але це вже не було боєм. Лише короткою, безглуздою боротьбою, у якій мене перемогли швидше, ніж я встигла по-справжньому вдарити.

Сталь вислизнула з моїх пальців і з дзенькітом ударилася об камінь.

Аргон штовхнув мене так, що я вдарилася плечем об стіну, і біль гарячою хвилею пройшов аж до шиї. Я ще встигла вдихнути, ще встигла розвернутися, щоб кинутися знову, але тієї ж миті Ікар перехопив мене за талію і так легко, ніби я справді важила не більше за ту злощасну вуаль, якою мене накривали перед саркофагом.

Я вдарила його ліктем у бік.

Безглуздо.

Слабко.

Скоріше від відчаю, ніж із надією нашкодити.

Він навіть не здригнувся, лише одним точним рухом перекинув мене через плече, не залишивши ані шансу чинити опір, ані часу на нову спробу атакувати.

Приниження обпекло сильніше за біль.

Я зависла вниз головою, із волоссям, що спадало до підлоги і кінчиками збирало увесь бруд землі, з босими подряпаними ступнями, які вже не торкалися каменю, і з відчуттям, ніби мене й справді впіймали, як дику тварину, що надто пізно згадала про зуби. Я шарпнулася раз, другий, вдарила його кулаком по спині, але це не мало жодного значення. Ікар лише сильніше перехопив мене, остаточно позбавляючи будь-якої надії вирватися.

— Я ж казав, — тихо кинув Аргон у темряву, підіймаючи меч із підлоги. — Даремно ти з нею панькаєшся.

Ікар не відповів.

Він просто поніс мене далі.

І ця тиша дратувала майже більше, ніж сама поразка. Бо якби він розлютився, вдарив, накричав, пригрозив — усе стало б простішим. Зрозумілішим. Але він лише йшов уперед, не збиваючи кроку, і від цього я почувалася ще більш безсилою.

Прохід розширився раптово.

Повітря змінилося першим — стало вологішим, густішим, напоєним запахом води, землі та чогось солодкувато-мертвого, що я не одразу впізнала. Потім світло, слабке й нерівне, почало пробиватися крізь темряву, і Ікар поставив мене на ноги так різко, що коліна здригнулися.

Мої ступні торкнулися холодного каменю, коліна здригнулися, але я встояла. Ікар не відступив. Він став у мене за спиною так близько, що повітря між нами наче загусло від його жару. Це не було теплом — лише сухим, лячним відлунням вогню, який він стримував десь під шкірою. Здавалося, ще мить — і цей жар прорветься назовні, спаливши все, до чого торкнеться. Однією рукою він перехопив мої зап’ястки за спиною, другою втримав за лікоть, змушуючи стояти рівно і дивитися тільки вперед.

— Дивись, — тихо сказав він.

Я вперто не піднімала голови.

Його пальці на моїх зап’ястках стиснулися сильніше, і від цього короткого, майже недбалого руху я відразу зрозуміла: цього разу він не збирається ні вмовляти, ні повторювати.

— Я не люблю наказувати двічі.

Мені довелося підкоритися.

Храм дерева життя виявився значно більшим, ніж я могла уявити з батькових казок. Високі склепіння губилися в напівтемряві, колони, оповиті старими рунами, тягнулися вгору, немов застиглі стовбури, а в самому центрі, там, де мала б жити велич і чисте світло нашої раси, стояло воно — дерево життя. Я впізнала його відразу, хоч і ніколи не бачила раніше. Не тому, що воно не було схоже на щось земне чи звичайне, а тому, що жоден ельф не зміг би не відчути його магії, сили й величі.

І все ж воно гнило.

На корі, сріблясто-білій біля кореня і темнішій вище, розповзалася плямиста пліснява — сіра, зелена, подекуди майже чорна, ніби саме життя почало обростати смертю. Гілки, про які в піснях співали як про золоті, були напівголими. Те листя, що ще трималося, більше не світилося чистим теплим сяйвом, а лише тьмяно жевріло, мов останні вуглини в холодному попелі. Решта лежала внизу густим, зогнилим килимом, у якому золото вже майже неможливо було відрізнити від бурої гнилі.

Я не відчула, як затримала подих.

Не відчула, як ослабли ноги.

Лише зрозуміла, що якби не руки Ікара, які досі тримали мене за зап’ястки, я вже, мабуть, опустилася б на коліна просто тут, на камінь. Та й він тримав мене не для того, щоб я не впала. Він просто не дозволяв відвести погляд.

— То це і є ваше святилище? — голос Аргона прозвучав майже насмішкувато, але під цією насмішкою жила відверта відраза. — Воно чудово підходить ельфам. Таке ж гниле, як і ваші душі.

Я не відповіла — не могла. Коліна принизливо тремтіли, так, що я ледь не зненавиділа себе за це, і єдиним, що не давало мені розсипатися, була його хватка. Жорстка, владна, така, що не залишала мені ані простору, ані права на слабкість.

Я втупилася в дерево, не маючи сили відвести погляду.

У дитинстві батько розповідав про нього так, ніби воно було серцем усього нашого народу — старим, могутнім, нетлінним.

І якщо серце гнило, що ж тоді лишалося від тіла?

— Тепер ти розумієш? — тихо спитав Ікар над самим моїм вухом.

Я заплющила очі, не маючи сили ні говорити, ні нормально дихати.

Та чи справді вони потребували відповіді?

Чи знали вони про те, що дерево вмирає?

— То ось чому ви завершили війну, йдучи на немислимі поступки… — прошепотіла я, все ще намагаючись вдихнути. — Ви могли б просто дочекатися, поки ельфи загинуть, щоб забрати наші землі і не ризикувати життями своїх людей.

— Це був би чудовий план, — засміявся Аргон. Його явно веселила моя реакція на побачене.

— Нам час іти далі, — сказав Ікар і злегка підштовхнув мене вперед.

Я могла б спробувати втекти. Достатньо було лише рвонутися, щоб вирвати руки з його хватки, а потім бігти, ховатися, хоч би й навмання. Але ноги не підкорялися мені. Все, що мені залишалося, — йти, мов слухняна вівця, не піднімаючи голови.

— Ми б могли скоротити їхні страждання, — весело озвався позаду голос радника. — Мій меч достатньо гострий, щоб пошкодити коріння.

— Ми не будемо нищити дерево життя, — тихо сказав Ікар. — Воно й без нас помре. Я простягнув ельфійському народові руку. Ваша королева відповіла мені зрадою. Якщо ельфи загинуть, то не від моєї руки.

За мить він додав ще тихіше — так, щоб це почула тільки я:

— Запам’ятай це, донько Летиції.