Гнилий паросток

Кімната повільно наповнювалася теплим вечірнім світлом, яке проникало крізь високі вікна й лягало на підлогу довгими золотими смугами. У цьому світлі дзеркало біля стіни відбивало постать так чітко, що мені на мить здалося: переді мною не я, а незнайомка, випадково замкнена в моєму тілі.

На мені була важка багатошарова сукня, зшита з тканини, що тихо шурхотіла при кожному русі. Темний шовк спадав до самої підлоги, огортав плечі й руки, не залишаючи жодного клаптика шкіри відкритим. Кравці королеви знали, що роблять: шви й складки лягали так майстерно, що повністю ховали рубці — не лише шрами, а й саму пам’ять про них. У цьому вбранні мені не дозволяли бути тим, ким я стала. Лише тим, ким мене хотіли бачити при дворі.

Сріблясте волосся, змащене пахучими оліями, спадало хвилями майже до талії. Я й не знала, що воно встигло стати настільки довгим. На війні я носила волосся туго заплетеним — коса була зручнішою за будь-які прикраси: не заважала під шоломом, не липла до мокрої від поту і багнюки шиї, не чіплялася за ремені. Тепер же воно лежало на плечах гладеньким тягарем, ніби належало дівчині, яка ніколи не торкалася меча.

Я дивилася на відображення довго. Впізнавала риси й не впізнавала себе. Незнайомка в дзеркалі була вбрана в шовк, зібрана, доведена до досконалості руками чужих людей, і лише очі були моїми — порожній погляд проходив крізь дзеркальну поверхню, ніби намагався продірявити скло й вибратися по той бік.

Позаду стояла Міра, терпляче тримаючи в руках коробочку з фарбами. Вона дивилася на мене так, ніби ще одна тонка деталь здатна завершити картину.

— Ви дуже гарна, пані, — сказала вона пошепки, роблячи крок ближче. — Лише трохи рум’янцю… і буде ідеально.

М’який пензлик майже торкнувся моєї щоки, і я різко відхилила її руку.

— Досить.

На моєму обличчі й так було забагато фарб. Я ніколи не користувалася косметикою, і тепер кожен дотик Міри здавався мені ще одним штрихом до ролі, яку я не обирала. Служниця слухняно опустила руку, хоча в погляді на мить промайнула тривога.

— Але вечеря скоро почнеться, — нагадала вона тихіше. — Усі чекатимуть.

Я опустила очі на власні руки, що лежали на складках сукні. Згрубілі пальці, з-під нігтів яких до чиста вимили бруд, здавалися тоншими без ременів і рукавичок. На шиї важко лежало намисто — срібло з камінням, яке відбивало світло свічок. Воно було надто тісним, надто помітним, і з кожним подихом здавалося, ніби стискає горло сильніше.

Я торкнулася холодного металу.

— Це обов’язково?

— Принцеса має виглядати гідно, — обережно відповіла Міра. — Прикраси підкреслюють…

Я не дослухала. Слово «принцеса» вже осіло на язикові гірким присмаком. Моє тіло було готове до урочистості: чисте, вдягнене, прикрашене. Усередині ж усе чинило опір. Я ще раз подивилася на незнайомку в дзеркалі й подумала, що вона принаймні виглядає так, ніби їй не страшно.

— Ходімо, — сказала нарешті.

Залу для вечері освітлювали десятки свічок у високих канделябрах. Вогні колихалися, і тіні на стінах рухалися разом із ними, мов тихий танець. Світло ковзало по срібному посуду, по келихах із тонкого скла, по вишитих скатертинах, і все це здавалося надто тихим і чистим після гуркоту війни. Коли двері відчинилися, розмова в залі стихла, і десятки поглядів одночасно звернулися в мій бік. Я завмерла на порозі, не відразу розуміючи, що робити далі: ноги стали важкими, наче я знову стояла на полі бою, де кожен крок міг вартувати життя.

Міра нахилилася до мого плеча.

— Крок уперед… і невеликий уклін, пані.

Я зробила так, як вона підказала, і відчула, як до обличчя підступає жар. Не від сорому — від безпорадності. Мати дивилася на мене холодно й уважно, як учитель, що перевіряє завдання, яке ніхто не задавав, але виконати його потрібно бездоганно.

Я рушила вздовж столу, намагаючись не ловити чужі погляди. Шурхіт сукні здавався занадто гучним у тиші, а намисто знову стиснуло горло, коли я наблизилася до свого місця. Королева сиділа на чолі столу, пряма й непорушна. Праворуч від неї — Ейв. Для мене залишили стілець поруч. Я опустилася на нього, відчуваючи себе незграбно в цьому вбранні, і тільки тоді помітила навпроти знайоме обличчя: Гвендон сидів навпроти з тим самим знайомим впевненим виразом на обличчі, ніби його спокій не могло зруйнувати ніщо в цьому світі.

Королева підвелася, і в залі остаточно запанувала тиша.

— Сьогодні ми зібралися, щоб відзначити кінець війни, яка тривала занадто довго, — сказала вона. — І щоб подякувати тим, хто приніс нам цю перемогу.

Її погляд ковзнув до Гвендона.

— Капітане Гвендон, ви стали наймолодшим командиром цієї війни. І водночас тим, чиї війська втратили найменше людей.

У залі пролунав стриманий шум схвалення, хтось підняв келих. Я ж дивилася на свої руки й слухала, ніби її голос доходив крізь товщу води.

Найменше втрат.

У голові спалахнуло різко й боляче: вечірній холод, що хапає пальці; важке тіло, яке ми тягнули до багаття, бо земля була надто мерзлою, щоб її було так просто розкопати; задубілі руки мерця, що стискали зброю до останнього і ніхто не міг розтиснути його пальці, щоб забрати меч; запах диму, крові й гниття, що впивався в одяг так, що одяг було простіше спалити ніж відмити.

Мене нудило від цих слів. Повітря в залі стало густим, солодким від вина й спецій. Пальці самі стиснули край столу, ніби це було єдине, що не дає мені впасти, і світло свічок на мить попливло перед очима.

Тоді чиясь рука накрила мою.

Прохолодна. Ніжна. Незвично легка.

Я здригнулася, але не відсмикнула долоню. Дотик був таким тихим, що майже не відчувався, і саме тому він зупинив ту чорну хвилю, яка тягнула мене назад у спогади. Я підвела погляд: Ейв дивився вперед, слухаючи матір, наче нічого не сталося. Його обличчя лишалося спокійним, а під столом пальці повільно стискали мою долоню — не з жалю, а так, ніби він просто тримав мене в реальності.

Цього вистачило, щоб я знову змогла дихати.

Королева ще мить тримала келих, даючи словам осісти в залі, а потім поглядом зупинилася на мені. Я відчула це ще до того, як підняла очі — так само, як відчувають холод леза поруч зі шкірою ще до дотику.

— І сьогодні, — продовжила вона, та голос став теплішим, майже материнським, — я хочу подякувати ще одній людині.

Кілька голів повернулося в мій бік.

— Моїй доньці. Доньці, яку я колись вважала втраченою при народженні.

У залі прокотився тихий подив. Хтось нахилився ближче до сусіда, хтось подивився на мене так, ніби помітив уперше.

— Але ось вона, — сказала Летиція, і її усмішка була бездоганною. — Жива. Сильна. Свідчення того, якою міцною є кров нашого дому.

Кров.

Нудота в горлі змішалася з роздратуванням таким сильним, що я на мить відчула: ще трохи — і засміюся. Думка спалахнула спокусою: сказати правду просто зараз. Не «втрачена» — «відторгнута». Замкнена. Забута. Вирощена щурами й книжками, як бур’ян у тіні.

Я вже майже бачила, як ці слова розрізають тишу, як обличчя змінюються — від здивування до того самого холодного інтересу, з яким придворні смакують чужу ганьбу. Я уявила, як здригнеться королева від правди. Чи зможе зберегти цей кам’яний спокій? Але одразу зрозуміла: після цього мені не дадуть тихо піти.

Рука Ейва раптом стиснула мою долоню сильніше. Не ніжно — тривожно. Наче він відчув, куди повернули мої думки, і намагався втримати мене ще до того, як слова зірвуться з язика.

Я різко висмикнула руку. Він на мить посилив хват, але сили в ньому було менше, ніж у мені. Я звикла тягнути з поля бою людей, які важили удвічі більше. Ейв — ні.

Я піднесла пальці до рота, ніби прикриваючи кашель, і сховала посмішку — широку, недоречну, майже непристойну. З боку це могло виглядати так, ніби я просто пригадала веселий жарт, як ті, що Седрік розповідав біля нічного вогнища, змушуючи загін давитися сміхом. Ніхто не бачив, що насправді я стримую сміх, який міг би знести цю бездоганну виставу зсередини.

Королева продовжувала говорити про мир і силу дому, а я дивилася на стіл. На бездоганно накриту поверхню, де срібло блищало так, ніби його полірували перед самою вечерею. На тарелі, що стояли рівно, на стільці, що були зайняті всі… майже всі.

Бо в моїй пам’яті за цим столом сиділо більше людей.

Я мимоволі почала рахувати. Там, де зараз сидів мовчазний придворний у темному камзолі, у мене в голові з’явився Тарен — він завжди сидів ліворуч біля вогнища й сміявся так голосно, що навіть коні лякалися. Далі — Марек, що вмів розпалити багаття під дощем. І хлопець, ім’я якого я так і не встигла запам’ятати, бо він прожив у загоні лише тиждень — аж доки стріла не пробила йому горло.

Порожні місця мали б бути зайняті ними. Вони б мали нагадувати, що мир не приходить без болю.

Я підвела очі до дверей і майже повірила: зараз їх назвуть. Згадають. Покличуть живих. Але королева зробила інше.

— І нарешті, — сказала вона, — я хочу представити нашого почесного гостя, який прибув сьогодні, щоб остаточно закріпити мир між нашими народами.

Я завмерла.

— Принц Ікар Карстер.

Ім’я вибило повітря з грудей, ніби від удару під дих. Ікар Карстер. Старший син минулого короля драконів Брема Карстера. Спадкоємець трону. Я чула його не раз — у перешіптуванні командирів, у прокльонах поранених, у коротких донесеннях із передової. Його називали причиною війни. Його ім’я вимовляли так, ніби воно вже саме по собі було зброєю.

Двері відчинилися.

Спершу зайшла свита — кілька постатей у темному, стриманих і точних. А потім з’явився він.

Ікар ішов спокійно, без поспіху, і все ж здавалося, ніби все навколо починало підлаштовуватися під нього одного. Він був високий, зібраний, небезпечно врівноважений. Темне волосся спадало нижче плечей, зібране позаду тонким ремінцем, і кілька пасом лежали на скронях, пом’якшуючи різкість рис: чітка лінія щелепи, прямий ніс, губи, яких майже не торкалася усмішка. Та найбільше тримали погляд очі: одне світле, мов літнє небо, інше — чорне, як найтемніша ніч. У них не було й тіні хвилювання, тільки спокій людини, яка звикла, що світ підкоряється не словам, а силі. І цією силою він володів досконало.

Його вбрання було темним і стриманим — без зайвої розкоші, лише срібна вишивка вздовж коміра та важкий плащ, підбитий темно-червоним шовком. На грудях блиснула брошка-дракон із розкритими крилами — єдина прикраса, що нагадувала, ким він був.

Королева говорила далі, і голос її став урочистим.

— Мир може бути справжнім лише тоді, коли він скріплений кров’ю. Тому від сьогодні він буде зміцнений союзом між моєю донькою, принцесою Каїрою… і принцом Ікаром Карстером.

У мені піднялося щось гаряче й дике. Не страх. Не розгубленість. Лють.

Ікар. Той, проти кого ми билися. Той, чиє ім’я стояло за кожним порожнім місцем у моїй пам’яті.

Пальці самі знайшли ніж. Звичайний столовий, тонкий, призначений для м’яса й фруктів. Але коли я стиснула руків’я, уява без зусиль домалювала інше: як легко лезо входить у горло, як швидко кров заливає білу скатертину.

Я підвелася.

Сукня тихо зашурхотіла, і на мить здалося, що це звук леза, яке виходить із піхов. Метал блиснув у моїй руці на коротку мить — достатньо, щоб Ікар це помітив. Він ковзнув поглядом вниз, побачив, як біліють мої пальці, і замість того, щоб зупинитися, лише однобоко всміхнувся, ніби він насолоджувався моєю ненавистю.

Він підійшов ближче, зупинився переді мною і опустився на одне коліно. Свічки відбилися в його очах, коли він підняв голову.

— Принцесо Каїро, — сказав він спокійно. — Чи приймете ви мою руку?