Гнилий паросток

Королева у супроводі своєї свити більше не зронила жодного слова. Вона йшла попереду, рівно, неквапно, наче кожен її крок був частиною вистави. Ми з Гвендоном ступали слідом.

Величезна вітальня зустріла нас запахом червоних троянд. Вони були всюди — у вазах, у вінках, у розсипі на столах. Вони були надто яскравими, надто живими, наче намагалися перекрити щось інше — щось гниле й невидиме.

Всередині все було не менш урочистим, ніж зовні. Камін горів рівно, килими були чистими, меблі — бездоганними.

Єдиним, що не вписувалося в цю картину, був наш із Гвендоном брудний одяг.

За цією показною красою я не відразу помітила його.

Юнак сидів у кріслі біля каміна. Стрункий, блідий, із тонкими пальцями, що лежали на підлокітниках. Він дивився на мене пильно, ніби намагався знайти в моєму обличчі щось своє. І знаходив. Ми були надто схожі для тих, хто зростав окремо і надто різні для тих, хто народився з однієї утроби.

Ті самі сірі очі. Та сама лінія вилиць. Та сама тінь під очима, ніби ми обоє не спали роками.

— Привітайся з братом, — велично махнула рукою королева, а потім більш тепло звернулася до юнака. — Ейве, це твоя сестра.

Я схилила голову, хоча не була впевнена, що маю робити в такій ситуації, адже етикету мене точно нікому було вчити. Я просто повторювала за Гвендоном, який почував себе більш впевнено.

За цим поважним жестом вони не побачили моєї посмішки. Короткої. Гіркої.

Ейв. «Священнонароджений». Хіба так називають того, хто з’явився поруч із «відторгнутою»?

— Підійми голову, — прозвучав його м’який дещо втомлений голос. — Ми рівні з тобою, сестро.

«Так, ми були народжені рівними, але тебе не тримали ув’язненим у вежі з народження, ніби сама твоя поява на світ була лихим знаменням» — хотіла це сказати. Виплюнути просто йому в обличчя, але стрималася.

Замість цього підкорилася і підняла прямий погляд на нього.

Я не знаю, чи він прочитав у моєму погляді все те, що росло в мені роками. Ненависть — тиху, вперту, дитячу, ту, яка переросла в щось більш холодне і відсторонене, але він на мить заплющив очі. Неначе відчув, неначе мовчки прийняв удар. І коли знову подивився на мене — в його погляді не було зверхності, там лишилася лише втома більше схожа на мою.

І щось схоже на провину.

Пауза між мною й Ейвом затягнулася трохи довше, ніж варто було для радісного возз’єднання сім’ї, і саме в цю тонку тріщину, що розкривалася між нами, втрутилася королева. Вона не підвищила голосу і не зробила різкого руху — лише ледь помітно змінила положення руки, ніби поправляла складку на сукні, але цей жест розітнув повітря точніше за будь-який наказ.

— Досить, — мовила вона рівно, і в її тоні не було ані роздратування, ані ласки, лише беззаперечна впевненість у власному праві завершувати те, що вважала зайвим.

Присутні, здається, нічого не помітили — для них це була звичайна королівська стриманість, природна і доречна. Та я відчула, як ці слова лягли саме на мене, холодною вагою на плечі, яке й без того нило під бинтами.

— Ти втомлена з дороги, — продовжила вона, дивлячись просто в мої очі, і її сірий погляд був чистим, майже прозорим, та за цією прозорістю не було тепла. — Пам’ятай, де ти стоїш.

Це прозвучало як турбота, як м’яке нагадування, але я зрозуміла справжній зміст без перекладу – пам’ятай своє місце. Пам’ятай, що цей зал — не поле бою, і тут інші правила.

Я стояла нерухомо, відчуваючи, як у мені підіймається знайоме, майже дитяче обурення. Те саме, що роками народжувалося в стінах вежі, коли я дивилася на двір з висоти й намагалася вгадати, чи хтось згадає про мене цього дня. Я ненавиділа її за цю бездоганну поставу, за точність слів, за вміння зробити зауваження так, щоб воно виглядало благословенням. Я ненавиділа його — Ейва — за те, що він ніколи не знав замкнених дверей, за те, що його не ховали, не соромилися, не називали знаменням біди.

І водночас десь глибоко, там, куди я не дозволяла собі дивитися, жила інша правда — тиха й принизлива. Мені хотілося, щоб вона хоч раз подивилася на мене не як на непотріб, а як на дитину. Хотілося, щоб брат усміхнувся не з ввічливості, а з радості від зустрічі. Щоб між нами було щось більше, ніж спільна кров. Ця потреба була слабкою, майже ганебною, і саме тому я злилася ще сильніше.

Королева підійшла ближче, її рухи були вивіреними, мов кроки у повільному танці, і зупинилася так, щоб я відчула різницю не в зрості й не в силі, а в статусі.

— Ти повернулася з перемогою, — сказала вона, і тепер у її голосі з’явилася нотка гордості, достатня, щоб її почули всі в залі. — Не забувай, що віднині кожен твій крок — це крок принцеси, а не воїна.

Я зрозуміла: вона не дорікала, вона окреслювала межі. Моє життя відтепер належало не мені, а їхньому імені, їхній історії, їхньому уявному миру. Я могла б відповісти різко, могла б кинути їй в обличчя роки те, що зріло в мені роками, але замість цього схилила голову — повільно, усвідомлено, терпляче приймаючи цей удар так, як приймала удари в бою.

— Як накажете, Ваша Величносте, — вимовила я рівно, не дозволивши жодній емоції прорватися назовні.

У цю мить я знала, що ненависть і потреба любові не зникнуть, не зітруться роками чи перемогами. Вони житимуть у мені поруч, отруюючи й підтримуючи водночас. І якщо вони хотіли, щоб я грала відведену роль, я зіграю її бездоганно — поки не настане час переписати правила.

Ейв опустив погляд, королева задоволено кивнула, а в залі знову запанувала врочиста тиша, ніби нічого особливого щойно не сталося. Але я вже розуміла: війна змінила обличчя, та не закінчилася. Вона просто перейшла в іншу форму — тихішу, витонченішу і значно небезпечнішу.

Мені виділили велику кімнату з високими вікнами в підлогу, з яких відкривався вид на місто, але десь там, трішки лівіше, як нагадування, виднілася моя вежа, де я провела більше чотирнадцяти років. Королева певно самостійно підбирала мені покої, вона хотіла, щоб я пам’ятала і була вдячною за те, що не кинула назад у закинуте крило замку, що колись постраждало при пожежі і не підлягало ремонту.

Я видихнула, намагаючись втамувати ті емоції, які вирували в мені після зустрічі з сім’єю і поглянула на жінок, що терпляче стояли за моєю спиною. Служниці, які з гордістю називали себе фрейлінами, були виділені мені особисто і супроводжували мене непомітною тіню до кімнати.

— Як тебе звати? — звернулася до наймолодшої, вона єдина не дивилася на мене зі зверхністю та ледь прихованою огидою, ніби на шмат багнюки, що прилипнув до їх вишуканого взуття.

— Міра, пані. — дівчина присіла в короткому кніксені.

— Залишся. — кивнула їй. — Інші можуть бути вільними.

Фрейліни, які й самі не хотіли прислужувати комусь подібному до мене, без жодних заперечень покинули кімнату рівним строєм, ніби до цього служили у війську. А я полегшено видихнула. Чим більше на мене було направлено поглядів, що так і очікували коли я спіткнуся, тим важче мені було дихати.

— Ми підготували для Вас ванну, пані. — Міра, не піднімаючи голови, підійшла ближче і на її обличчі не відобразилося ні огиди, ні страху.

Її бліді, майже білі, руки з тонкими довгими пальцями почали розстібати застібки обладунку, розв’язувати мотузочки так, ніби вона вже робила це колись.

— Розкажи мені про себе, — попросила я, відчуваючи сором від того, що хтось настільки чистий і бездоганний бруднить об мене руки.

— Я донька коваля. — коротко пояснила вона, червоніючи.

І цей безневинний рум’янець на її щоках лише підкреслював небесно-блакитні очі, які вона не знала куди сховати аби не зустрітися зі мною поглядами. Якби не просте вбрання фрейліни, я би подумала, що вона загублена морська принцеса – кристально чисті очі, в яких читалися її думки так само чітко, як відкрита крига в ясний день, біляве пухнасте волосся, яке вибивалося з акуратної зачіски і рожеві пухкі губи, трішки привідкриті від хвилювання.

— А я донька короля. — не подумавши, вимовила це так, ніби вона не знала цього.

Я хотіла прикрити обличчя рукою або провалитися крізь землю, але спокійна усмішка, в якій розтягнулися вуста дівчини, змусила завмерти.

— Я знаю. — так само просто відповіла вона, закінчуючи з обладунками.

Ця розмова зменшила ту напругу між нами і обличчя Міри вже не було настільки багряним, як хвилину тому. Вона продовжила знімати одяг поки запах від отрути, якою був покритий клинок, що мене поранив, не став сильнішим. В шатрі цей запах відчувався чимось звичним, повсякденним, тому не привертав до себе такої уваги, як зараз — в стерильно чистій кімнаті, де хвилину тому пахнуло квітами. Я бачила як служниця дихає через раз, намагається тримати обличчя спокійним, та руки, що обережно намагалися відділити від шкіри присохлу сорочку, тремтіли все більше.

— Відійди, — прошипіла крізь зуби, коли тканина почала відходити разом із кіркою на рані й запах гниття підсилився.

— Вибачте, я… я… — почала затинатися дівчина, все ще тримаючись за просочений кров’ю одяг. — Я не хотіла зробити боляче.

У відповідь я лише швидким рухом відірвала тканину від рани, від болю на мить потемніло в очах, але краще так ніж терпіти цей глухий біль. Коли я розплющила очі, сорочка, яка, схоже, стала єдиним цілим з бавовняною перев’язкою, вже лежала на підлозі, а по грудях тонкою цівкою стікала багряна кров.

— Все гаразд, — крізь біль посміхнулася, намагаючись заспокоїти служницю, яка виглядала так, ніби от-от втратить свідомість.

Я вже давно втратила відчуття сорому, Седрік настільки часто бачив мене поранену і оголену, що це сприймалося ніби звичний прийом їжі перед сном, але я забулася, що те, що було нормальним на війні, тут може викликати подібну реакцію серед жителів міста, якого війна не встигла торкнутися.

Погляд міри блукав від багряної цівки, що зникала за нагрудною пов’язкою, до старих шрамів і затримувалася на довгому широкому рубцеві, що тягнувся від нижнього кута лівого ребра і ховався за ременем штанів. Це було моє перше серйозне поранення, яке я отримала в п’ятнадцять.

— Я викличу лікаря, — тремтячими губами прошепотіла вона і рвонула в напрямку виходу, але я встигла схопити її за довгий рукав сукні.

— Не потрібно. — похитала головою, мені не потрібні були зайві свідки цієї слабкості. — Я прибула з перемогою, ніхто не має знати якою ціною вона здобувалася. Королева буде не в захваті від того, що знамення перемоги слабке, чи не так?

— Але ж Вам боляче. — дівчина не стала переконувати мене в безкорисній любові королеви, яка тільки зараз була проявлена.

— Мені не боляче. — продовжила переконувати, хоча плече нило так, що рука не відчувалася.

Міра більше не сперечалася. Вона лише кивнула, ковтнувши власний страх, і повернулася до мене з мискою теплої води, яку, певно, вже встигли приготувати до мого прибуття. Пара підіймалася тонкими струменями, змішуючись із запахом троянд, що пронизував кімнату, і цей аромат, надто густий і солодкий, почав душити сильніше за отруту в рані. Дівчина опустила чисту тканину у воду, обережно відтиснула її і торкнулася мого плеча так, ніби перед нею була не воїтелька, а крихка порцелянова фігурка.

Її рухи були несміливими, майже лагідними, зовсім не схожими на впевнені й точні дії Седріка, який ніколи не питав, боляче мені чи ні. Він просто робив те, що було потрібно, не зважаючи на моє рване дихання крізь стиснуті від болю зуби. Міра ж торкалася повільно, намагаючись не завдати зайвого болю, і від цієї обережності біль здавався ще виразнішим, ніби тіло раптом згадало, що воно живе. Коли тепла вода потекла по шкірі, змішуючись із кров’ю, я мимоволі затримала подих. Запах отрути підсилився, гіркий і металевий, він вступав у дивний, майже огидний союз із солодкими оліями, якими просочували повітря.

— Вибачте, пані, — прошепотіла Міра, і її голос ледь тремтів.

Я не відповіла. Терпіти — це було єдине, що я вміла по-справжньому.

Коли рана була промита настільки, наскільки дозволяли обставини, Міра допомогла мені опуститися у ванну. Тепла вода обгорнула тіло, і на мить я не зрозуміла, чи це полегшення, чи нова форма болю. Шкіра, що звикла до холоду, до металу, до грубого полотна перев’язок, реагувала на тепло надто чутливо. Я відчула, як м’язи повільно розслабляються, як вага останніх днів ніби сповзає вниз, осідаючи на дні ванни разом із багном і кров’ю.

Міра опустилася на коліна поруч, її рухи стали впевненішими. Вона промивала моє волосся, розчісувала пальцями брудні пасма, що злиплися від поту й пилу, і вода поступово набувала тьмяного відтінку. Коли вона змащувала мою шкіру пахучими оліями, запах троянд став ще сильнішим — нав’язливим, майже нудотним. Він проникав у легені, змішувався з повітрям, і мені хотілося відвернутися, втекти, знову вдихнути різкий аромат диму чи сталі, що був більш звичним, більш природним.

Я нічого не сказала. Міра не була винна в тому, що замок обрав для мене троянди замість полину. Якщо королева бажала бачити свою доньку чистою, пахучою, без слідів війни, я дозволю їй це. Моє тіло давно перестало належати мені. Воно було інструментом, щитом, зброєю. Тепер воно ставало символом. Оболонкою, яку потрібно відполірувати, аби вона не псувала загальної картини.

Я заплющила очі, і межа між сном і непритомністю стала тонкою, майже невловимою. Тепло води обіймало, тягнуло вниз, і я не була певна, чи засинаю, чи просто втрачаю свідомість. Десь далеко звучав голос Міри, тихий і зосереджений, її пальці продовжували обережно рухатися по моїй шкірі, ніби вона боялася, що я розчинюся у воді.

У цій напівтемряві думки поверталися до вежі. Коли я зникла вперше, ніхто не кинувся за мною. Ніхто не шукав. Певно їжа, яку лишали під дверима, почала гнити, поки не стало зрозуміло, що моя кімната порожня. І тільки тоді, можливо, хтось зауважив мою відсутність. Я не пам’ятаю, щоб мене кликали. Не пам’ятаю кроків у коридорі чи розпачливих наказів повернути принцесу.

Можливо, королева тоді відчула полегшення. Можливо, мій зниклий силует у вікні став для неї знаком, що знамення більше не висить над її домом. Якщо так, то чи відчує вона те саме знову, коли я піду? І якщо так, то навіщо цей театр — килими, троянди, слова про перемогу й династію? Навіщо ця вистава про доньку, що героїчно повернулася з війни?

Вода повільно остигала. Міра обережно допомогла мені підвестися, загорнула в м’яку тканину, і я відчула, як повітря знову торкається шкіри. Тіло було чистим, але рана під новою пов’язкою пульсувала глухо, нагадуючи, що жодна олія не здатна змити того, що осіло глибше.

Я відкрила очі й подивилася у вікно, де вежа все ще стояла на своєму місці.

«Свобода не пахне трояндами — подумала я. — І, якщо мені судилося знову тікати, цього разу я зроблю це так, щоб мене неможливо було повернути».