Гнилий паросток

Я встигла повернутися до своєї кімнати достатньо вчасно, щоб знову перевдягнутися в одяг для сну і лягти в ліжко. Лише почувши легкі кроки за дверима, я закрила очі, прикидаючись, ніби міцно сплю.

— Принцесо, — прозвучав невпевнений голос Софі, яка завмерла поруч із ліжком у нерішучості. — Скоро сніданок.

Вимучено розплющивши очі, я побачила свою фрейліну в приталеній зеленій сукні. В спину їй світило ранкове сонце, через що її пухнасте волосся, яке постійно вибивалося із зачіски, ніби світилося золотом, а сама вона нагадувала кульбабку. Після кількох років сусідства з, у більшості своїй, грубими й невихованими чоловіками було навіть приємно бачити зранку щось настільки м’яке й красиве.

— Це обов’язково? — потерши очі, я зімітувала сонний голос. — Останнє, з чого б я хотіла починати ранок, — це спілкування зі своєю сім’єю.

Дівчина знітилася від моїх слів, сховала погляд, але все ж підійшла ближче і, трохи вагаючись, стягнула з мене ковдру.

— Святкування миру тільки починається, — тихо, ніби намагаючись мене заспокоїти, сказала Софі. — Ваша присутність обов’язкова на всіх світських заходах.

Софі мовчки допомогла мені підвестися з ліжка і відчинила шафу, в якій уже висіло кілька суконь, підготовлених заздалегідь. Я не знала, коли саме їх встигли принести, і чи помітили мою відсутність перед світанком, але не стала думати про це занадто багато. Все ж тут я принцеса, а прислуга навряд чи має велике право засуджувати мене за відсутність у своєму ліжку.

— Сьогодні сукня буде більш зручною, не хвилюйтеся, — тихо сказала вона, витягуючи сукню темно-червоного кольору.

Тканина була м’якою, без зайвої вишивки, лише тонка срібна нитка вздовж коміра нагадувала, що це все ж одяг принцеси, а не звичайної придворної дівчини.

Я мовчки підняла руки, дозволяючи фрейліні надіти сукню через голову.

Темно-червоний.

На секунду тканина перед очима стала чимось іншим — не шовком, а землею, просоченою кров’ю.

…Я лежала під деревом, притискаючись спиною до шорсткої кори, і дивилася на небо крізь гілля, що тільки почало вбиратися в молоде листя. Світ розпливався перед очима, наче хтось повільно заливав його водою. Мені було п’ятнадцять, і це мав бути мій перший справжній бій.

І, як виявилося, мій останній.

Кров просочила сорочку й плащ, зробивши їх темними, майже чорними. Я відчувала її теплу вологу під долонею, коли намагалася притиснути рану, але пальці вже майже не слухалися.

Мені було сумно.

Не страшно — саме сумно.

Сумно від того, що все закінчиться так швидко.

Сумно від того, що я навіть не встигла нічого зробити.

Я заплющила очі, намагаючись зібрати останні сили, але замість тиші почула шурхіт у кущах поруч.

Хтось ішов.

Я знала, що це можуть бути вороги. Можливо, вони просто доб’ють мене. Можливо, навіть не помітять, що я ще жива.

Та мені вже було байдуже.

Я просто заплющила очі.

Навіть якщо це вороги — боротися я вже не могла.

Я не боялася того, хто йшов до мене неквапливим кроком. Адже я і так вмирала.

— Принцесо?

Голос Софі вирвав мене з темряви спогадів.

Я моргнула, знову побачивши перед собою світлу кімнату і дівчину, яка тримала в руках кілька прикрас.

— Яке намисто ви хотіли б сьогодні вдягнути? — обережно запитала вона, демонструючи мені одразу кілька варіантів.

Я не відповіла відразу.

Моя рука сама лягла на живіт — трохи лівіше від пупка, там, де під тканиною ховався шрам. Пальці мимоволі притиснули тканину, ніби перевіряючи, чи він і справді все ще там.

Софі одразу помітила цей рух.

Її брови занепокоєно зійшлися.

— Вам зле? — тихо запитала вона.

Я швидко прибрала руку й змусила себе усміхнутися.

— Ні, — відповіла я. — Просто все ще хочу спати.

Вона дивилася на мене ще мить, ніби не до кінця повірила, але все ж кивнула й повернулася до застібок сукні.

Саме тоді її погляд упав на моє плече. Пов’язка, яку я наклала вранці, виглядала занадто свіжою.

Софі завмерла.

— Ви ходили до королівського цілителя? — обережно запитала вона.

Я навіть не здригнулася.

— Ні, — спокійно відповіла. — Просто вночі сама змінила пов’язку. Вона стала мокрою.

Це прозвучало настільки буденно, що я майже сама повірила у власну брехню.

Софі мовчала кілька секунд, затягуючи шнурівку.

Її губи злегка піджалися.

Вона явно хотіла щось сказати — щось про обережність, про те, що принцеси не повинні перев’язувати рани самі, що для цього існують цілителі й служниці.

Я помітила це по її обличчю.

І майже чекала, що вона все ж наважиться. Але дівчина лише тихо видихнула і продовжила роботу, ніби вирішивши, що краще промовчати.

Приготування разом із дівчиною не зайняли багато часу. Вона вправно розгладила складки сукні, поправила волосся, яке вперто вибивалося з-під стриманої зачіски, і, задоволено кивнувши сама собі, відійшла на крок назад. За дверима вже було чути ранковий гам замку — приглушені голоси слуг, тихий дзвін посуду, далекі кроки, що відлунювали кам’яними коридорами.

Час сніданку настав.

Ми вийшли в коридор, і Софі відразу трохи відстала, дозволяючи мені йти попереду. Я ще не звикла до цього — до того, що люди розступаються переді мною, зупиняються, схиляють голови.

За кілька кроків попереду на мене чекав Ейв.

Я завмерла.

Лише тепер я вперше по-справжньому побачила те, що раніше губилося серед свічок, столів і людей.

Дерев’яні колеса.

Брат сидів у візку.

Я ніколи не бачила його в стоячому положенні. І раптом усе стало зрозумілим — рівна спинка крісла, вузькі підлокітники, слуга, що мовчки стояв позаду, поклавши руки на ручки.

Мій погляд мимоволі ковзнув униз — до нерухомих ніг, прикритих темною тканиною.

Я різко відвела очі.

Ейв не потребував жалості. Я знала це ще до того, як він підняв на мене погляд.

Він усміхнувся.

— Ти сьогодні гарно виглядаєш, — сказав він м’яко. — І… вчора ти добре трималася.

Його слова прозвучали так спокійно, ніби він говорив про щось зовсім буденне, але я відчула, як на мить напружилися плечі.

— Я чекав на тебе, — додав він. — Хотів провести до зали.

Слуга позаду нього тихо зрушив візок, і ми рушили коридором. Кілька кроків ми йшли мовчки.

— Тобі варто бути обережнішою, — раптом сказав Ейв, понизивши голос. — Королева не…

Він обірвався, так і не завершивши речення, лише похитав головою, ніби зрозумів, що його слова можуть мати свою ціну.

Я повернула голову до нього, але він уже посміхнувся — легко, ніби нічого не сталося.

— Як спалося? — запитав він, змінюючи тему.

Я трохи знизала плечима.

— Добре, — відповіла я. — Хоча ліжко незвично м’яке. У мене від нього болить спина.

Ейв тихо засміявся і тільки тоді до мене дійшло, що саме я щойно сказала.

Я стояла поруч із ельфом, який не може ходити і скаржилася йому на біль у спині.

Я відчула, як до щік підступає жар.

— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла я, відводячи погляд.

Ейв лише опустив голову, все ще посміхаючись.

— Ні, — сказав він спокійно. — Я зрозумів.

І чомусь від цього стало ще більш ніяково.

Колеса тихо перекочувалися по кам’яній підлозі, а я ловила себе на тому, що раз по раз переводжу погляд на слугу, який котив візок, ніби не могла змусити себе дивитися на брата занадто довго, бо дивитися на нього було боляче.

Ненависть, яку я носила в собі роками, починала повільно розчинятися, і на її місці просочувалося щось інше — жалість до людини, якій віддали перевагу наді мною.

Там, у вежі, міг бути він.

Я мимоволі уявила це: вузьке вікно, сирі стіни, морозні зими, коли навіть ковдра не рятувала від холоду, що пронизував до кісток, і довгі дні, у яких єдиним співрозмовником ставали книги.

Чи витримав би він таке життя?

Чи зміг би прожити там роки, якщо навіть тут — серед цілителів, слуг і турботи батьків — його тіло все одно зламалося?

Можливо, він би не витримав. Можливо, просто помер би.

І дивна, майже заборонена думка раптом промайнула в голові.

Якби слабкою народилася я, можливо, королева навіть зраділа б моїй смерті.

Із роздумів мене вивів голос брата.

— Можеш дивитися на мене, Каїро.

Я все ж підняла очі. Ейв усміхався — тією спокійною, трохи втомленою усмішкою, яка, здавалося, давно стала для нього щитом від чужих поглядів. І все ж у цій усмішці було щось болюче, ледь помітне, як тріщина на гладкому склі.

— Я вже звик витримувати погляди, сповнені жалості, — сказав він тихо. — Хоча вона мені зовсім не потрібна. І ти теж звикнеш не жаліти мене.

Слова прозвучали легко, майже жартома, але я знала, що за ними стоять роки. Роки поглядів, шепоту, співчутливих зітхань.

— Вибач, — прошепотіла я, все ще не наважуючись зустрітися з ним поглядом.

Ейв не відповів. Лише кивнув слузі, і той плавно покотив візок далі коридором.

За кілька кроків перед нами вже розчинилися високі двері банкетної зали, і ранковий гомін замку одразу накрив нас хвилею звуків — тихий дзвін срібного посуду, приглушені голоси, запах свіжого хліба й гарячого чаю, що підіймався над столами легкою парою.

Ейв провів мене до мого місця так природно, ніби робив це щодня. Його слуга зупинив візок біля столу, і брат затримався поруч лише на мить — достатньо, щоб переконатися, що я зайняла. Потім його відкотили до іншого кінця столу, і я лишилася наодинці з людиною, присутність якої відчувала ще до того, як повернула голову.

Ікар.

Я не подивилася на нього відразу.

Натомість дозволила погляду ковзнути залом — повз обличчя придворних, повз важкі канделябри, повз тарелі, на яких уже лежали ранкові страви. Насправді ж я шукала лише одного чоловіка — Гвендона. Він сидів поруч із королевою. Прямий, впевнений у кожному русі, з тією самою бездоганною поставою, яку я знала з поля бою. Його обличчя було холодним, відчуженим, а бузкові очі дивилися поверх столу, ніби все, що відбувалося в цій залі, було лише далекою виставою, яка не мала до нього жодного стосунку.

— Доброго ранку, принцесо, — сказав Ікар, намагаючись привернути мою увагу.

Його голос був спокійним, рівним, майже лагідним — так говорять люди, які чудово знають, що мають перевагу.

— І вам квітучих садів, — звично відповіла я.

Слова злетіли з губ швидше, ніж я встигла згадати, кому саме адресувала побажання.

Я ледь помітно здригнулася від огиди і ненависті, які наповнювали мене лише від думки про наслідного принца драконів. Тому, не повертаючи голови, тихо прошипіла крізь зуби:

— …аби змії в твоєму саду тобі очі виїли.

На мить повітря між нами стало густішим.

Я чекала бодай якоїсь реакції — обурення, холодної образи, навіть гніву, але Ікар лише задоволено усміхнувся, ніби він очікував цього. Немов почув щось, що його щиро розважило.

— Я радий бачити, що ваш настрій сьогодні кращий, ніж учора, — мовив він так привітно, ніби ми вели приємну ранкову розмову.

Він потягнувся до страв на столі й почав накладати їжу мені в тарілку з тією ж невимушеністю, з якою господар дбає про свого гостя.

— Ви майже нічого не їли вчора.

Я хотіла відмовитися. Справді хотіла, але голод, якому я звикла підкорятися ще на війні, зробив своє.

Коли він підсунув тарілку ближче, я не відштовхнула її.

Ікар на мить затримав руку.

— Ви скористалися протиотрутою?

Я піджала губи.

— Так, — відповіла я після короткої паузи. — Дякую.

Слово подяки прозвучало так, ніби я проковтнула щось гірке, хоча дійсно була вдячною йому за полегшення страждань.

— Мені стало трохи краще.

Він кивнув — коротко, майже непомітно, і більше нічого не сказав, ніби цього було достатньо та моєї вдячності він не потребував

Після цього він почав накладати їжу собі.

Я мимоволі подивилася в його тарілку — і на мить забула про все інше. Хліб із густим шаром масла, полуничний джем, який стікав по краю. Кілька великих шматків шоколадної випічки.

І жодної іншої страви.

Коли він налив собі чай, я подумала, що принаймні тут він обмежиться в солодощах, але він поклав у чашку одну ложку цукру. Потім другу. Потім третю.

Я дивилася на це з легким відразливим подивом.

Я теж любила солодке, та навіть для мене такий сніданок виглядав занадто… солодким. Настільки, що від однієї думки про таку кількість цукру починало трохи нудити.

— Ви дивитеся на мене так, ніби я щойно випив отруту, — спокійно зауважив Ікар, навіть не піднімаючи погляду від своєї тарілки.

Я мимоволі скривилася.

— Прикро, що я не встигла Вам її підмішати.

Його усмішка стала ширшою, але в ній не було ані краплі образи — лише дивна, майже лінива зацікавленість.

— Я б їв з Ваших рук навіть отруту.

Мене пересмикнуло від його слів.

— То на наступне частування мені варто принести отруту?

Він не відповів одразу. Натомість повільно поставив чашку на стіл і трохи нахилився до мене. Його рух був настільки тихим і природним, що ніхто з присутніх за столом навіть не звернув на це уваги, але я відчула його ще до того, як зрозуміла, що відбувається. Гаряче дихання торкнулося мого вуха, і шкірою раптом пробігли мурахи — колючі, швидкі, як від несподіваного дотику холодної води. Після прохолодного ранкового повітря в залі його подих здавався майже обпалюючим, і від цього дивного тепла я на мить втратила рівновагу між гнівом і якоюсь небезпечною, небажаною увагою до людини поруч.

Як би сильно я не ненавиділа його, доводилося визнати очевидне: принц драконів був привабливим чоловіком. Небезпечно привабливим — так, що це дратувало ще більше.

— Я знаю, як сильно ти ненавидиш мене, Каїро, — прошепотів він настільки тихо, що ці слова могли належати лише мені. — Але повір… у цій залі я один із найприємніших співрозмовників.

Його голос став ще тихішим, майже м’яким.

— До того ж… я не ненавиджу тебе, моя мила наречена.

Він зробив коротку паузу, і я вже подумала, що це все, але тоді його губи ледь чутно ворухнулися знову.

— До речі… ти навіть там, під деревом, на порозі смерті виглядала такою ж впертою, як і зараз.

Слова прозвучали тихо, майже безтурботно — так, ніби він згадав про щось зовсім буденне.

Але мій світ на мить зупинився.

Я різко повернула голову, але Ікар уже відхилився назад у своє крісло. Холод ранкового повітря миттєво торкнувся шкіри там, де щойно було його гаряче дихання, і контраст змусив мене ледь помітно здригнутися. Він же, здавалося, зовсім не помічав нічого дивного у власних словах: спокійно підняв чашку, зробив ковток солодкого до нудоти чаю і потягнувся до шматка шоколадної випічки, ніби ми щойно говорили про погоду, а не про щось, що мало б існувати лише в моїх спогадах.

Я дивилася на нього кілька секунд довше, ніж дозволяла пристойність, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на те, що він пожартував або просто сказав щось, чого сам не розумів. Але Ікар виглядав абсолютно безтурботним. Він повільно розламав випічку, вмочив її в чай і, здається, був повністю зайнятий власним сніданком, ніби мене поруч взагалі не існувало.

І це мало б бути полегшенням.

Я змусила себе опустити погляд у свою тарілку і, взявши виделку, повільно почала їсти. Смак їжі майже не відчувався — думки були зайняті іншим. Його слова крутилися в голові так настирливо, що я не могла їх позбутися.

Під деревом.

Я нікому не розповідала про це.

Нікому.

Навіть Гвендону. Навіть Седріку. Вони знали лише те, що мене знайшли пораненою і принесли назад до табору майже на сьомий день після битви. Ніхто не знав, що перед тим я лежала під деревом, дивлячись у небо і чекаючи, коли все закінчиться.

Я підняла очі.

Ікар і досі сидів поруч, спокійно пив свій чай і з очевидним задоволенням доїдав черговий шматок шоколадної випічки, ніби його найбільшою турботою цього ранку була лише недостатня кількість цукру в чашці.

Можливо, він справді мав рацію. У цій залі було чимало людей, які бажали мені значно гіршого, ніж принц драконів, і незакінчене попередження Ейва лише підтверджувало це. Мене не готували до життя серед людей, для яких змови й інтриги були такими ж буденними як ранкова роса восени. Одне я знала напевно: королева не змінила раптово своїх почуттів до відторгнутої доньки, а принц драконів не стане для мене союзником, хоч би як переконливо намагався втертися в довіру.