Гнилий паросток

— А він тут навіщо? — роздратовано глянувши на самовдоволене обличчя Седріка, запитала я командира. — Він не хоче їхати на підвозі, як усі інші?

Цілитель уже сидів навпроти мене — поруч із капітаном Гвендоном, хоча карета й без того була тісною. Під час руху мої коліна постійно билися об його, та, схоже, ця тіснота анітрохи не псувала йому настрою. Швидше навпаки.

Він не зводив з мене погляду.

І чим похмурішим ставало моє обличчя, тим задоволенішим виглядав він.

— Якщо ви обоє не заспокоїтеся, — на відміну від нас, капітан був напрочуд спокійним; наша присутність його, схоже, не цікавила, — ви підете пішки.

— Дійсно, Каїро, ти сьогодні якась надто дратівлива, — мовив Седрік і цього разу навмисно вдарився коліном об моє. — Розслабся. Не варто змушувати нервувати інших.

Я стиснула зуби.

Клинок був на місці — схований у голенищі чобота. Я добре відчувала його вагу. Уявила, як легко було б встромити лезо йому в ногу. З його цілительськими навичками це не стало б проблемою. А мені… мені стало б бодай трохи легше.

Седрік, не відчуваючи загрози, розвалився на сидінні так, ніби це був його особистий трон. Я відчула, як його коліно знову вперлося в моє.

— Ну що ж, — протягнув він, — скоро вдома. Напевно, сім’я вже готується до урочистої зустрічі? Червону доріжку розстелили, напевне. Цікаво чи влаштують в твою честь банкет, я би почастувався якимись смаколиками з королівського столу.

Я повільно повернула до нього голову.

— Яка саме з них? — поцікавилася. — Та, якої в мене не було, чи та, про яку я нічого не знаю?

Седрік усміхнувся ще ширше. Саме так, як усміхаються люди, які чудово розуміють, що зараз роблять.

— Ну як же, — не вгамовувався він. — Мати, брат, замок, обійми… Усе те, про що мріють бідні воїни, які не мають куди повертатися.

Я зітхнула.

— А як твоя сім’я? — спокійно запитала у відповідь. — Уже підрахували, скільки ти їм винен за власне народження? Чи ти встиг оплатити їм усі борги за своє навчання?

От тепер він замовк.

Не надовго — на мить. Але я встигла це помітити. Усмішка трохи перекосилася, погляд ковзнув убік. Я зрозуміла, що влучила, і навіть встигла пошкодувати.

— О, не хвилюйся, — Седрік миттєво отямився і махнув рукою. — Вони пишаються мною. Особливо моїм гаманцем. А ще більше — тим, що він завжди порожній завдяки їм.

Він штовхнув мене коліном — цього разу зовсім легко. І цього разу це виглядало як жест примирення.

— Зате, — додав з удаваною серйозністю, — я хоча б не повертаюся до родини, яка робить вигляд, що мене не існувало.

— Дешево, — пирхнула я.

— Зате ефектно, — підморгнув він. — І зверни увагу: ти досі мене не вдарила клинком, хоча я так і бачу це бажання в твоїх очах.

Я стиснула губи, намагаючись не усміхнутися.

Гвендон мовчав, дивлячись у вікно. Але я помітила, як на мить сіпнувся кутик його губ. Про свою сім’ю він ніколи не розповідав. І ніхто ніколи не намагався підняти з ним цю тему.

Кажуть, вся його сім’я, яка жила неподалік від кордону, загинула в перші дні, вижив тільки він, тому пішов на війну — задля помсти. Та це лише чутки.

За роздумами я навіть не відразу помітила, як лісні краєвиди за вікном змінилися. Дерева відступили раптово, ніби хтось відсунув завісу, і на їхнє місце прийшов камінь.

Дорога стала рівнішою. Колеса більше не підстрибували на камінцях, лише глухо котилися бруківкою. Замість запаху вологи й хвої повітря наповнилося димом, металом і запахом свіжої випічки.

Місто.

Будинки з’являлися щільно, один за одним, тіснилися, нависали над дорогою. Вікна дивилися всередину карети темними проваллями, ніби намагалися роздивитися, хто саме повертається з війни. Люди зупинялися, оберталися, хтось махав рукою, хтось просто дивився — довго, уважно, без усмішок.

Я відвернулася.

— От і все, — протягнув Седрік, теж визираючи у вікно. — Назад у цивілізацію. Без багнюки, без трупів і з гарними дівчатами навколо.

— Дівчатами? — буркнула я. — Тобі мене мало було споглядати кожного дня?

— Я ж сказав «гарними», — безсоромно кинув він. — А твоє обличчя мені не сподобалося ще з першого дня, коли ти потрапила до мене майже мертва.

— Можливо тому, що я була майже мертва? — я не намагалася переконати його у власній привабливості, але це був єдиний спосіб зараз відволіктися від близької зустрічі з королівською сім’єю.

— Та ти і після краще не виглядала. — однобоко посміхнувся маг, намагаючись мене уколоти. — Ти і зараз бліда мов за тобою смерть стоїть.

Гвендон нічого не сказав. Лише трохи випрямився, коли карета звернула на ширшу вулицю. Я помітила, як змінилася його постава — майже непомітно, але достатньо, щоб зрозуміти: ми вже не в дорозі. Ми майже на місці.

Попереду, між дахами, з’явилися шпилі.

Замок поступово виріс за вікном. Кам’яний, світлий, надто правильний для міста, яке жило власним життям. Його стіни здавалися чистими, навіть здалеку, і це чомусь дратувало.

У грудях щось стиснулося.

— Ну що, — тихіше сказав Седрік, уже без посмішки. — Хочеш, я скажу, що в тебе гарний вигляд? Для моральної підтримки.

— Скажеш — укушу, — відповіла я.

— Чудово. Значить, ти ще жива.

Карета сповільнилася.

Я відчула це не по руху, а по тиші — навіть Седрік замовк. Колеса заглухо зупинилися, і кілька секунд ніхто з нас не ворухнувся.

Гвендон першим підвівся.

— Прибули, — сказав він просто.

Я втягнула повітря, ніби мене це могло врятувати під зустрічі з тими, кого я більше ніколи не хотіла би бачити.

Карета зупинилася остаточно.

Першим вийшов Гвендон. Рівно, спокійно, без зайвих рухів — так, ніби не з війни повернувся, а з чергового патруля. Він обернувся й простягнув мені руку, ніби ми не були командиром і підлеглою, а джентельменом і дамою на якомусь урочистому заході.

Я на мить завмерла. Цей жест був надто правильним, надто чистим для людини, яка ще вчора стояла по коліна в багнюці. Мені стало незручно — це відчувалося немов би мене силоміць намагалися втиснути в роль, яку я ніколи не приміряла.

Та я прийняла його руку.

Пальці Гвендона були теплі, долоня — твердою. Він допоміг мені спуститися з карети, і лише тоді я помітила, що стою на червоному килимі.

Тому самому, про який нещодавно жартував Седрік.

Чистий, густий ворс одразу прийняв на себе сліди мого взуття — вологі, темні, брудні. Я побачила це краєм ока й відчула, як усередині щось стиснулося. Наче мене змушували грати не свою роль.

Я зробила крок — ще один. Килим мовчки вбирав у себе бруд війни, яку тут, схоже, не чекали. Я й не помітила, що досі тримаю Гвендона за руку, доки він сам не забрав її — спокійно, без слів, звично сховавши за спиною.

Він став позаду мене.

Не поруч.

Не попереду.

Позаду — як охоронець.

Це був мовчазний наказ.

Йди.

Я вдихнула і рушила вперед.

По обидва боки доріжки стояли люди. Судячи з одягу — прислуга замку. Вишикувані рівно вони схиляли голови, коли я проходила повз. Хтось усміхався. Хтось дивився з цікавістю. Хтось — із прихованим острахом.

Мені стало страшно.

Руки тремтіли. Порожні. Я впіймала себе на думці, що шукаю вагу меча, його холод, знайоме відчуття металу в долоні. Але клинка не було. Лише повітря й власний пульс.

У кінці доріжки, біля самого входу в замок, стояла вона — королева.

Я бачила її й раніше — але завжди здалеку. З вікна вежі, крізь марево відстані й дитячі уявлення. Тепер вона була зовсім поруч. І зовсім іншою.

Королева Летиція.

Кажуть, її ім’я означає «провидиця».

Вона була вбрана бездоганно. Роки не торкнулися її рівного холодного обличчя, не було жодної зморшки, лише колючий знаючий погляд, від якого все застигало всередині. Світле волосся зібране, постава пряма — істинна королева, народжена для того, щоб правити. Сірі очі дивилися на мене так, ніби вона бачила не людину, а результат вдало завершеної справи.

Сірі.

Такі самі, як у мене.

Я впізнала в її рисах свої — лінію брів, форму губ, навіть нахил голови. Але там, де в мене була втома й напруга, в ній читався контроль. Там, де я носила на собі обладунки, вона носила корону.

«Каїра, — подумала я. — Чужа. Та, від якої відреклися».

Вона знала, як мене назвати. Не дарма ж вона провидиця. Або це була лише одна із форм знущання над дитиною, яку не бажали.

Коли я підійшла ближче, королева зробила крок назустріч і розкрила обійми. Широко, показово — так, щоб усі бачили.

Я відповіла на обійми. Автоматично.

Її руки торкнулися мого плеча — пораненого. Я скривилася, не встигнувши приховати реакцію. Вона цього або не помітила, або не вважала важливим. Її обличчя на мить сіпнулося — ледь помітно, коли вона вдихнула запах мого одягу, бруду, війни.

Посмішка залишилася.

Очі — ні.

— Ласкаво просимо додому, — сказала вона рівно, ніби заучену фразу.

Додому.

Вона відступила на півкроку й жестом запросила мене до входу.

— Прошу, — додала королева. — У замок.

Я озирнулася востаннє — не на людей, не на килим, не на карету. На Гвендона. Він стояв позаду. Прямо. Мовчки. Уже не командир — варта.

Я стиснула пальці й зробила крок уперед.

Ну що ж, — подумала я.

Подивимось, як виглядає світ, у якому я народилася і який відразу викинув мене, мов небажану, «чужу».