Гнилий паросток

          Я деякий час блукала коридорами. Це було довше ніж могла б визнати через гордість. Звісно, у мене не було жодного стимулу повертатися нагору. Але частково моя прогулянка затягнулася через те, що я банально заблукала. Проходи були занадто одноманітними і частина їх вела в завалені зали, які колись призначалися для зберігання. В одному з таких я знайшла стару дерев’яну шкатулку, кришка якої розбухла від вологи і вже не відкривалася.

          Я легенько потрясла її — всередині щось глухо вдарилося об стінку і мене пройняла цікавість. Ще з дитинства старі забуті кимось речі викликали в мені бажання розкрити їх таємниці.

          І це був чудовий спосіб відволіктися.

          Я доламала одну з тріснутих підпорок, яка вже давно трималася тут радше з ввічливості, ніж із користі, і відщепила тонку тріску. Вона пролізла в щілину на дні шкатулки — ту саму, яку, здається, прогризли гризуни.

          Це не зайняло багато часу. Стара шкатулка піддалася майже одразу і дно випало майже цілим.

          Від побаченого я гучно розсміялася. Всередині лежала засушена жаба.

          Її тіло давно муміфікувалося, зморщилося й висохло до огидної легкості, але форма та малюнок на шкірі досі впізнавалися. Кольори вицвіли до відтінку старого пергаменту, але щетинки вздовж тіла та плями, що після висихання скидалися радше на ластовиння, дозволяли впізнати в ній картату жабу — одну з найбільш отруйних відомих мені істот.

На війні ми збирали з них слиз і покривали ним стріли та леза мечів. Отрута діяла не одразу. Саме тому її й любили. Вона повільно осідала у тілі, наче невидима іржа в нервах. Спершу німіли пальці, потім слабшали ноги, потім людина починала забувати, як дихати. Інколи це ставалося за дні, інколи — за тижні. Якщо слиз потрапляв у їжу, тіло піддавалося швидше. Хтось навіть казав, що одна така жаба, потрапивши в криницю, може вбити все село.

          Кумедна знахідка.

          Та цікаве було те, що до бічної стінки була приліплена записка. Чорнило на ній майже вицвіло, але деякі літери були ще впізнавані.

          Я вже потягнулася до аркуша, але вчасно зупинилася. Звісно. Чого ще чекати від записки, приклеєної поруч із муміфікованою отруйною жабою, як не отрути?

          Зваживши всі «за» і «проти», де «проти» перемагали з неприємно великим відривом, я все одно розламала шкатулку так, щоб не торкатися внутрішніх стінок, відірвала низ сорочки і замотала потрібну мені частину в тканину.

— Хтось бачив принцесу? — відлуння принесло незнайомий стурбований голос

          Це було лише питанням часу, коли мене почнуть шукати.

          Я притиснулася до вологої земляної стіни, від чого шматки бруду посипалися під ноги. Мимоволі скривилася, коли багнюка прилипла до п’ятки, але покидати сховок не квапилась.

          Не хочу назад до замку.

Думка була вперта, майже дитяча.

Але якщо Дерево життя справді гине, разом із ним здохнемо і ми всі.

А помирати через чиїсь святі корені мені теж не хотілося.    

— Я тут! — важко видихнувши, ступила в коридор, з якого лунали кроки лицарів.

          У коридорі на мить стало тихо.

Не тому, що всі раптом дуже зраділи знайти зниклу принцесу. Швидше навпаки. Двоє лицарів, які саме вийшли з-за повороту, завмерли так, ніби з темряви перед ними виступила не я, а щось, що краще було б одразу проткнути списом, а вже потім перепрошувати.

Я, мабуть, мала відповідний вигляд — боса, у брудній порваній нічній сорочці, з порізом під підборіддям і шматком тканини, схованим за спиною.

— Принцесо? — невпевнено озвався один із них.

— Ні, привид старої комірчини, — вирвалось уїдливе. — Принцеса, напевно, досі сидить біля королеви й давиться святковими кексиками.

Лицарі перезирнулися.

Дуже погано, коли навіть сарказм втрачає здатність допомагати людям зрозуміти, що їм робити.

— Ви поранені? — спитав другий.

— У межах пристойності.

Вони знову перезирнулися. Один коротко глянув у темний хід за моєю спиною, ніби очікував, що звідти зараз вийде Гвендон і пояснить подальший план дій.

Гвендон не вийшов. Це виявилося неприємніше, ніж я хотіла б визнати.

Я ж сама сказала, що не хочу його бачити. Навіть вдарила, щоб думка краще дійшла. В ідеальному світі після такого людина мала б відчути задоволення. Можливо, легкість. Принаймні коротку, дрібну, дуже законну радість від добре вкладеного удару.

Натомість я стояла посеред підземного коридору, тримала в руках загорнуту в шматок сорочки отруйну записку й почувалася так, ніби мене знову залишили лежати під зорями, тільки цього разу наді мною було не нічне небо, а стеля напівзруйнованих катакомб.

— Командир Гвендон наказав знайти вас і провести нагору, — нарешті сказав перший лицар.

Звісно.

Навіть зникати з мого життя він умів із користю для дисципліни.

— Сам він де? — питання вирвалося швидше, ніж я встигла зробити вигляд, що мені байдуже.

Лицар опустив погляд.

— Його викликала королева.

          Я фиркнула.

Після поцілунку, удару в перенісся і мого дуже виразного прохання не бачити його, Гвендон вирішив не чекати, а повернувся туди, де були накази, мапи, кров і люди, здатні розуміти ситуацію краще за мене.

Дуже доросло з його боку.

Майже велично.

— Ведіть, — сказала я.

Вони послухалися одразу. Надто охоче. Один ішов попереду з лампою, другий позаду, не торкаючись мене, але досить близько, щоб я не могла звернути в перший-ліпший хід і знову подарувати всім радість пошуків. Я могла б спробувати. Навіть майже хотіла.

Та ноги вже майже не відчували каменю.

Холод піднімався від ступнів вище, до литок, повільно й уперто, ніби підземелля вирішило забрати собі те, чого не встигли забрати дракони, ельфи, мати й колишній командир, який невчасно підірвав будь-яку довіру до себе.

Ми йшли вузькими ходами, потім сходами, потім ще одним коридором, де повітря стало сухішим, а стіни — рівнішими. Старе підземелля поступово змінювалося на палацові нутрощі. Камінь тут був обтесаний, підлога не провалювалася під ногами, у нішах горіли лампи. Це мало б заспокоїти.

Замість цього мене почало нудити.

          Це був зовсім інший прохід до підземних коридорів, про які, схоже, знали всі окрім мене.

— Драконів схопили? — спитала я.

Лицар попереду не озирнувся.

— Не знаю, принцесо.

— Ваша необізнаність майже чарівна. Шкода, що невчасно.

Він промовчав.

Погано. Раніше Гвендон хоча б іноді відповідав. Або злився. Або погрожував мішком, додатковим чергуванням чи смертю від власної дурості. Ці двоє були надто чемними. Чемність завжди лякала мене більше за погрози.

Біля вузьких службових сходів нас зустріли ще двоє вартових. Один одразу глянув на мою сорочку, потім на горло, потім дуже швидко відвів очі. Другий зробив вигляд, що дивиться тільки на лампу в руці товариша.

Я притиснула до грудей згорток із запискою.

— Якщо хтось із вас спитає, що це, я скажу правду, і вам доведеться з цим жити.

Ніхто не виявив бажання дізнатися, яку дурничку я знайшла, поки блукала коридорами.

Мене провели не до моїх покоїв. Звісно ж ні. Було б занадто зручно дати мені хоча б десять хвилин у кімнаті, де я знала, в якій шафі можна заховати ніж, а з якого вікна теоретично можливо вилізти, якщо дуже захотіти й наплювати на переломи.

Замість цього ми звернули до невеликої гостьової кімнати в північному крилі, за дверима якої вже чекала фрейліна.

Не Софі.

І це теж було майже образливо.

Жінка років тридцяти п’яти років тридцяти п’яти, з темним волоссям, затягнутим так туго, ніби навіть її зачіска складала обітницю придворної стриманості, обернулася на звук дверей. На столі перед нею стояла мідна миска з водою, лежали чисті рушники, гребінь, маленька скринька з пудрою, стрічки, голка з ниткою і складений одяг.

Вона подивилася на мене.

Я подивилася на неї.

Ми обидві на мить зрозуміли, що роботи буде багато, а часу — мало.

— Ваша високосте, — сказала вона й уклонилася.

— Ви самі не вірите в це звернення, — я закотила очі, намагаючись не вимістити всю злість на нещасній жінці. — Тому не витрачайте час на етикет.

Позаду мене хтось із лицарів дуже тихо кашлянув.

Фрейліна не змінила виразу обличчя, ніби мої слова для неї були лише відлунням чогось більш величного, ніж вона бачила перед собою.

          Натомість вона мовчки взяла рушник, змочила його у воді й підійшла ближче. Я мимоволі відступила, але одразу вперлася спиною в двері. Лицарі непомітно покинули кімнату, беззвучно закривши за собою двері. Але я знала, що вони, як віддані королеві вартові, чекають з іншого боку. Чи то оберігають вхід, чи намагаються впевнитися, що я не втечу.

Фрейліна завмерла з рушником у руці, певно, помітивши гнів і роздратування на моєму обличчі.

— Я не торкатимусь вас без дозволу. — покірно схиливши голову, промовила жінка.

— Це нова придворна мода? — я недовірливо примружилася.

— Це здоровий глузд. Ви сьогодні, здається, пережили достатньо.

Я коротко кивнула, дозволяючи їй продовжити, хоча бажання увірватися на прийом королеви в такому вигляді, який повністю демонстрував те, що мені довелося пережити, наростало з кожним подихом.

Фрейліна почала з обличчя. Обережно стерла бруд зі щоки, потім засохлу кров на шиї. Коли рушник торкнувся порізу, я стиснула зуби, але не смикнулася.

Фрейліна помітила згорток, який я сильніше стиснула в руках від болю.

Довго на нього дивилася.

Потім перевела погляд на мене.

— Це не моя справа.

— Ви сьогодні моя улюблена ельфійка.

— У Вас, певно, дуже низькі критерії.

— Ви навіть не уявляєте наскільки.

Вона знову змочила рушник.

— Руки.

Я поклала згорток на туалетний столик і підкорилася.

На пальцях була земля, кров, пил від трухлявої шкатулки й трохи, можливо, отрути. Дуже гарний набір для зустрічі з матір’ю. Майже родинний.

— Обережніше з правою долонею, — сказала я. — На ній може бути отрута.

Фрейліна вперше кліпнула трохи швидше.

— Отрута?

— Так.

— Я буду обережною.

Вона відчинила маленьку шафку біля стіни, дістала пляшечку й чисту тканину. Рідина із пляшечки, судячи із запаху, була саме спиртом, а не черговою придворною водичкою для гастрономічного інтересу. Він обпік пальці так, що я ледь не сказала кілька слів драконячою, почутих у коридорі. Стрималася лише тому, що не була впевнена у вимові, а ганьбитися перед фрейліною, яка щойно визнала існування жаб’ячої отрути без зайвих питань, не хотілося.

— Вам потрібно переодягнутися, — сказала вона.

Я глянула на складений одяг.

На щастя, це була не сукня.

Темні штани, м’яка сорочка з високим коміром, короткий жакет, достатньо пристойний для королівської присутності й достатньо зручний, щоб у ньому можна було бігти, якщо королівська присутність вирішить мене остаточно добити.

— Ви справді підготували штани?

— Мені сказали, що сукня може вас роздратувати.

— Хто сказав?

Фрейліна промовчала.

Звісно.

Я стиснула губи.

Отже, Гвендон усе ж не зовсім зник. Просто зробив те, що вмів найкраще: віддав кілька правильних розпоряджень і пішов туди, де міг бути корисним, небезпечним або обома одразу.

— Передайте тому, хто це сказав, що це не змусить злитися на нього менше.

Фрейліна майже посміхнулася, але кивнула. Потім допомогла мені зняти брудну сорочку. Я встигла вчепитися в згорток на столі раніше, ніж вона потягнулася прибрати його разом із тканиною.

— Це лишається зі мною.

Вона знову зробила вигляд, що це нормальна розмова.

При дворі виживали найсильніші. Або ті, хто знав коли потрібно мовчати. Фрейліна була із таких.

Одяг сів непогано. Трохи тиснув у плечах, але після Ікарових пальців, Гвендонового ривка й підземної прогулянки мої плечі все одно вже ненавиділи всесвіт, тож одна незручна сорочка погоди не робила.

Фрейліна розчесала моє волосся. Спробувала зібрати його стрічкою. Я дозволила рівно до того моменту, поки вона не потягнула занадто сильно.

— Обережно.

— Перепрошую.

— Не перепрошуйте. Просто не скальпуйте мене перед матір’ю. Вона образиться, що це зробив хтось інший, а не вона сама.

Цього разу фрейліна справді швидко посміхнулася. Потім одразу сховала посмішку, ніби це була контрабанда.

Вона заколола останнє пасмо й відступила на крок, оцінюючи результат. Я теж глянула в дзеркало.

Фрейліна хоч і була досвідченішою, ніж Софі, та все ж навіть вона не змогла прибрати наслідки сьогоднішнього ранку.

— Готово, — сказала фрейліна, зі співчуттям поглянувши на моє відображення, коли її погляд затримався на неглибокому порізі на шиї.

Вона відчинила двері.

За ними уже чекали ті самі лицарі.

Я взяла згорток зі столу й сховала його під жакет, ближче до боку. Тканина неприємно холодила шкіру, але це була дрібниця. Після цієї ночі навіть муміфікована отруйна жаба здавалася надійнішим союзником, ніж більшість живих.

— Ведіть до королеви, — велично наказала, ніби це був мій вибір, а не її.

Любі читачі, у мене буде до вас два прохання. 

Перше: підписуйтесь на мій телеграм-канал https://t.me/Marfa_Romanova 

Друге: напишіть якийсь коментар, щоб я розуміла чи в правильному напрямку я рухаюсь.