Гнилий паросток

Я прокинулася раніше, ніж у коридорі з’явилися кроки служниць. Небокрай тільки починав світлішати за високими вікнами, і місто під замком ще спало, накрите тонким серпанком туману. Кілька хвилин я лежала нерухомо, дивлячись у стелю, ніби намагалася пригадати, де саме знаходжуся.

Я повільно підвелася, намагаючись не зачепити рану в плечі. Вона нила глухо й наполегливо нагадувала про себе, але біль уже став майже звичним, схожим на фонові звуки за вікном. Я одягнула простий темний плащ, зав’язала волосся, щоб воно не заважало, і тихо вийшла з покоїв ще до того, як Міра мала б прийти допомагати мені з ранковими справами.

Варта біля бічних воріт майже не звернула на мене уваги. У замку ще панувала та ранкова млявість, коли ніч уже відступила, а день ще не почався по-справжньому. Я пройшла повз них так само спокійно, як колись виходила з табору перед світанком, коли хотілося кілька хвилин тиші до того, як прокинеться загін.

Місто зустріло мене запахом вологи, диму і свіжого хліба. Крамниці ще були зачинені, але з деяких будинків уже виходив легкий запах ранкової випічки, і вузькі вулиці повільно наповнювалися першими голосами. Я йшла знайомим шляхом майже не думаючи, дозволяючи ногам самим вести мене вперед.

Гвендон уже чекав.

Він стояв біля невеликої криниці на перехресті, опершись плечем об кам’яну стіну. Коли він побачив мене, лише коротко кивнув, ніби ми домовлялися про цю зустріч заздалегідь.

— Ти рано, — сказав він.

— Гадаю в нас є спільна звичка прокидатися раніше сонця, — відповіла я.

Він нічого не сказав на це, лише рушив поруч зі мною вниз вузькою вулицею. Будинок Седріка стояв майже на самому краю міста, там, де кам’яні будівлі поступалися місцем полям. Це був старий двоповерховий дім із дерев’яними балками, що давно потребував ремонту, але попри це виглядав охайним і доглянутим. У дворі росло кілька старих дерев, а біля стіни стояли акуратно складені інструменти.

Двері відчинив чоловік, у якому одразу можна було впізнати батька Седріка. Він був високим, світловолосим і світлооким — так само, як і його син, тільки риси обличчя були жорсткішими, а погляд значно холоднішим. За його плечем з’явилася жінка, схожа на нього майже так само сильно.

Обидва виглядали здивованими.

— Ви хто і чому прийшли? — запитав відразу чоловік.

— Ми просто хотіли навідати Седріка, ми його друзі. — якомога більш добродушно відповіла.

— Ви… друзі нашого сина? — очі жінки широко розкрилися.

У її голосі не було радості. Скоріше щире здивування.

Я ледь стримала усмішку.

Схоже, вони справді не думали, що в Седріка є друзі.

— Ми служили разом, — відповів Гвендон спокійно.

Чоловік мовчки оглянув нас обох, затримавши погляд на моєму плащі й на руків’ї ножа на поясі, але врешті відійшов убік, дозволяючи нам зайти.

Всередині дім виглядав так само, як і ззовні: старий, але чистий. Підлога була вимита, на столі стояли акуратно складені глиняні чашки, а біля вікна висіли висушені трави. Усе тут говорило про те, що господарі звикли жити скромно, але не дозволяли собі занедбаності.

— Він нагорі, — сказала жінка, трохи розгублено. — Ще спить.

— І не дивно, — пробурмотіла я, згадуючи часи, коли дивувалася його постійно сонному настрою.

Старі сходи тихо скрипіли під нашими кроками.

Коли ми відчинили двері до кімнати, Седрік справді спав. Він лежав поперек ліжка, ніби вчора ввечері просто впав на нього і вирішив, що цього достатньо. Його довге волосся було розпущене і спадало з краю ліжка майже до підлоги, розливаючись золотим водоспадом по темному дереву.

Я зупинилася біля дверей, кілька секунд мовчки дивлячись на нього.

— Треба ж, — сказала з насмішкою. — Виявляється, він може бути терпимим для очей, якщо не відкриває рота.

Гвендон не усміхнувся. Його обличчя залишалося таким самим спокійним, як завжди, але я знала його достатньо довго, щоб помітити, як ледь напружилися його плечі.

Втім, він нічого не сказав.

Лише підійшов ближче до ліжка і подивився на сплячого Седріка так, ніби перевіряв, чи той справді живий.

— Розбудимо? — тихо запитав він.

Гвендон кілька секунд дивився на сплячого Седріка, ніби оцінюючи, чи варто взагалі намагатися його розбудити. Потім нахилився і обережно штовхнув його за плече.

— Седріку.

Ніякої реакції. Він штовхнув сильніше.

— Седріку, прокинься.

З-під волосся, яке закривало половину обличчя, почувся приглушене буркотіння. Седрік поворухнувся, на мить розплющив одне око, а потім знову закрив його, притискаючись щокою до подушки.

— Я сплю… — пробурмотів він нерозбірливо. — Дайте… ще покататися… на єдинорозі…

Я тихо хмикнула.

Гвендон повільно випростався, і на його обличчі з’явилася та сама посмішка, яку я добре знала — спокійна і трохи садистська.

— Як скажеш.

Він просто взяв Седріка за край сорочки і різко стягнув його з ліжка. М’яке тіло глухо гепнулося на підлогу.

Кілька секунд Седрік лежав нерухомо, ніби його душа ще не встигла повернутися до тілом зі світу снів. Потім він повільно підвів голову і подивився на нас.

Його очі кліпали повільно і розгублено.

Раз.

Два.

Три.

Він перевів погляд з мене на Гвендона, потім знову на мене, і ще деякий час мовчки вдивлявся, ніби намагався зрозуміти, чи це сон чи реальність.

— Ага… — нарешті сказав він тихо.

Підвівся.

Підійшов до ліжка.

І знову ліг.

Цього разу він натягнув ковдру на себе з головою так старанно, ніби хотів сховатися від нас, але з-під тканини тепер визирало лише його довге волосся, розсипане по подушці золотими пасмами.

Я зітхнула і підійшла ближче.

На відміну від Гвендона, я добре знала, як із цим боротися.

Я нахилилася до ліжка і сказала майже лагідно:

— Якщо ти не прокинешся зараз, я спалю всі твої полички з травами.

Ковдра миттєво злетіла.

Седрік підскочив на ліжку так швидко, ніби його вкусила гадюка.

— Не смій! — вигукнув він.

Його скуйовджене після сну волосся тепер стирчало в усі боки, очі ще не до кінця прокинулися, але погляд уже був цілком живим і сповненим обурення.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім на Гвендона, і раптом повільно звузив очі.

— Це було жорстоко, — сказав він. — Я бачив прекрасний сон.

— Про єдинорогів? — уточнила я.

— Дуже красивих єдинорогів, — похмуро відповів цілитель, проводячи рукою по волоссю. — І жоден із них не намагався скинути мене з ліжка.

Він раптом замовк.

Його погляд ковзнув до мого плеча.

— Ти через рану прийшла?

Уся сонливість зникла з його обличчя так швидко, ніби її й не було.

Він уже дивився на мене не як на подругу, а як на пацієнта.

— Фу — скривився він, коли до його носа дійшов запах отрути. — Покажи.

Перш ніж Седрік потягнувся до мого плеча, командир став на його шляху, мовчки діставши із кишені флакон і простягнув його.

Седрік узяв скляну посудину двома пальцями, підніс ближче до світла і примружився.

— Що це?

— Ікар дав, — відповів Гвендон.

Седрік завмер. Повільно кліпнув, після чого перевів погляд на нас.

— Ікар? — перепитав він з явною недовірою. — Це той, який повний королівський придурок?

Я знизала плечима.

— Краще його і не описати.

Седрік знову подивився на флакон, тепер уже значно уважніше. Він обережно відкрутив кришку, підніс посудину до носа і втягнув повітря, довго і задумливо.

Його брови трохи піднялися.

Потім він закрив флакон і ще раз покрутив його між пальцями.

— Цікаво, — пробурмотів він.

Ми з Гвендоном мовчки дивилися на нього. Нарешті Седрік зітхнув і підвів на нас погляд.

— Так навіщо ви його принесли?

Ми з Гвендоном одночасно подивилися один на одного.

Відповідь була настільки очевидною, що ніхто не подумав вимовити її вголос.

— Ми думали, ти скажеш, чи воно безпечне, — нарешті сказав Гвендон.

Седрік повільно усміхнувся.

— Справді?

Він знову подивився на флакон.

— І як я, по-вашому, маю це перевірити?

Я схрестила руки.

— Ти ж цілитель.

— Так, — погодився він. — Але я не алхімік і точно не дурень.

Седрік ще раз покрутив флакон між пальцями, уважно вдивляючись у темну рідину, ніби вона могла сама сказати йому правду, якщо достатньо довго на неї дивитися.

— Це може бути протиотрута, — задумливо промовив він. — А може бути щось, що розчинить тобі печінку швидше, ніж ти встигнеш подякувати за турботу.

Я склала руки на грудях.

— Дуже обнадійливо.

Він знизав плечима.

— Я ж не можу просто подивитися на пляшечку і сказати: «о, так, це безпечно».

Він знову відкрив флакон, обережно вдихнув запах, трохи примружився і задумливо нахилив голову.

— Хоча… аромат знайомий.

Гвендон нахилився трохи ближче.

— Тобто?

Седрік мовчки поставив флакон на край столу, потер підборіддя і перевів погляд на двері.

— Ну, найпростіший спосіб перевірити…

Він задумливо постукав пальцем по склу.

— Дати це комусь випити.

У цей момент у коридорі тихо шаркнули кроки. Повз кімнату пройшов його батько.

— О! Ідеально. — Седрік підняв голову і майже радісно посміхнувся. — Я знайшов піддослідного.

— Ти збираєшся перевірити чи безпечна протиотрута на своїх батьках? — Гвендон на відміну від мене навіть не виглядав здивованим. — Ти ідіот?

— Я робив так купу разів. — ображений запитанням командира, цілитель надув губи. — Ти думаєш вони мене просто так не навидять?

Під нашими поглядами він трішки знітився, але швидко повернувся до свого звичного вигляду.

— Ну… — протягнув він. — У мене лишився лише один варіант.

Гвендон миттєво насторожився.

— Седріку, не—

Але цілиткль уже підніс флакон до губ і зробив короткий ковток.

Гвендон різко смикнувся вперед, але запізно.

— Ти що робиш?! — гаркнув він.

Седрік скривився так, ніби щойно проковтнув оцет.

— Богиня… — пробурмотів він, витираючи губи рукавом. — Воно ще й огидне.

Він кілька секунд стояв нерухомо, прислухаючись до власного тіла, а потім підніс пальці до зап’ястя і почав рахувати пульс.

— Один… два… три… чотири…

Ми з Гвендоном дивилися на нього мовчки.

— П’ять… шість… сім…

Він трохи примружився, ніби прислухаючись до власних відчуттів.

— Вісім… дев’ять… десять…

Потім повільно видихнув. Ще раз перевірив пульс.

— Хм.

Він опустив руку.

— Ну, — сказав спокійно, — схоже, безпечно.

— Ти ідіот. — я не витримала перша.

— Дякую, — відповів він без найменшої образи.

Гвендон все ще дивився на нього так, ніби роздумував, чи варто вдарити його зараз або трохи пізніше.

— Ти міг померти, — сказав він тихіше.

Седрік знизав плечима.

— Тоді це була б дуже незручна ситуація для вас обох.

Він знову взяв флакон, уважно подивився на залишок рідини і кивнув сам собі.

— Але ні. Це точно протиотрута.

Його погляд ковзнув до мого плеча.

— Випробуємо на твоїй рані?

Він трохи нахилив голову, ніби знову вдихаючи запах.

— Судячи з усього, отрута поширюється швидше ніж я міг припустити.

У кімнаті на мить стало тихо.

— Ти знав, що отрута буде поширюватися і не сказав мені?

— Ти принцеса. — ніби щось очевидне пояснив він, а потім додав. — Тобою б мали займатися придворні цілителі, тому мені не було цікаво.

— Ти знущаєшся? — нарешті відмер Гвендон. — Що якби вона померла на шляху до замку?

— Не померла ж. До того ж я був у кареті не просто так, мабуть.— звично фиркнув Седрік. —Мені цікаво тільки одне зараз: як Ікар зрозумів що тебе отруїли?

Я відразу пригадала як близько вчора на бенкеті нахилилася до чоловіка і шкірою пішов морозець. Не думала, що він так швидко здогадається, відчувши запах отрути за великою кількістю ефірних олій.

— Але це не так важливо, — махнув рукою цілитель, позбавивши мене від незручного пояснення своєї легковажності. — Зараз важливо зрозуміти з чого зроблена протиотрута і зцілити тебе та інших.