Мартин

Мартинові ще ніколи не доводилося бувати в палацах. Він із подивом роззирався навколо, розглядаючи високі стіни й склепіння, щедро оздоблені позолоченими барельєфами, мозаїками та скульптурами. Усюди простягалися дорогі перські килими, стояли вишукані меблі, оббиті оксамитом і шовками.

Нарешті боярин у смушевій шапці сильно штовхнув хлопця до величезної просторої зали й поспішно замкнув за ним високі двостулкові двері, окуті залізом.

Посеред зали стояв золотий трон, оздоблений тисячами сяючих смарагдів і рубінів. На ньому сидів чоловік із масивною золотою короною на голові, що також виблискувала гранованим дорогоцінним камінням.

Мартин ніколи раніше не бачив короля й уважно його розглядав.

Ліворуч від короля стояв сивочолий старий із довгою білою бородою, обмотаною навколо високого посоха. Його одяг, рясно вишитий золотими візерунками та мереживом із китайського шовку, свідчив про те, що його власник займає важливу посаду при королівському дворі.

Раптом із-за трону несподівано вискочив блазень, увішаний дзвінкими бубонцями. Незграбно розставивши ноги в безглуздих гостроносих черевиках, він дрібно засеменів до Мартина. Його густо розфарбоване червоною й синьою фарбою обличчя сяяло награною усмішкою.

— Ах, який милий потворний хлопчик! — вигукнув блазень і боляче щипнув Мартина за плече. — Схоже, цей хлопчина вважає себе настільки потворним, що навіть не спромігся вклонитися найвеличнішому з найвеличніших — самому королю Георгу. Пробачимо йому це? Чи накажемо відтяти голову? З таким рідкісно гидким обличчям голова йому все одно ні до чого.

Мартин зрозумів, що став об'єктом глузувань мерзенного блазня, але лише криво всміхнувся у відповідь.

Він здогадався, чому став мішенню для насмішок: хлопець не вклонився самому королю, а це було знаком неповаги, за який справді можна було поплатитися головою.

Та ж Мартин ніколи раніше не мав справи з королями. Звідки йому було знати місцеві порядки?

— Чого ж ти мовчиш, зухвалий хлопчиську? — владно промовив король із трону. — Чи тобі голова не дорога?

— Ні, не дорога, ваша величносте, — відповів Мартин.

Король здивовано глянув на старого. Той нерозуміюче знизав плечима. Блазень теж розгубився й застиг із відкритим ротом.

— Чи при своєму ти розумі, хлопче? Чи глузд назавжди покинув тебе? — запитав король Георг.

— При своєму, ваша величносте. І глузд при мені. А що до моєї голови, то який сенс міркувати про її ціну, коли її не купиш ні на жодному ринку. Ні дешево, ні дорого.

Георг усміхнувся відповіді Мартина, а хлопець продовжив:

— Одне я знаю, ваша величносте. Моя голова має для вас цінність. Інакше навіщо було посилати до далекого лісу карету зі слугами, щоб доставити мою голову до палацу? І якщо я через своє малолітнє незнання не вклонився вам із головою на плечах, то невже ви справді думаєте, що я зможу зробити це без голови?

Тиша, що настала після цих слів, тривала лише кілька митей.

Король голосно розсміявся.

— Ха-ха-ха! — розкотистий сміх наповнив залу.

Слідом за ним засміялися старий і блазень. Вони завжди так робили, коли сміявся король.

— Гідна відповідь, хлопче! — промовив король. — Я б зараз же взяв тебе до себе пажем. Та не хочу ображати Едвіна. Він мій королівський чарівник. Я ж знаю: чарівників ображати не можна.

Старий підійшов до хлопця, легенько постукуючи посохом по підлозі. Він обійняв Мартина за плечі й разом із ним уклонився королю. Жарти жартами, але перед королем мають схилятися всі.

— Дозвольте представити вам, ваша величносте, мого нового учня, — промовив Едвін. — Його звати Мартин.