Мартин

Розмова з королем здалася Мартинові досить незвичайною. Чому король так довірливо розмовляє з ледь знайомим йому хлопчиком? Чому Георг бачить у ньому якусь особливу цінність і покладає на нього такі великі надії? Усі ці запитання нескінченним потоком крутилися в голові хлопчика.

Але... треба поспішати. На нього все ще чекав королівський чарівник...

Коли з’явився Мартин, Едвін саме за щось суворо вичитував Урмішота. Старий одразу відволікся.

— Мартине! Навіщо тебе викликав король? — з ходу запитав він.

Хлопчика застали зненацька, і він забарився з відповіддю. Адже мав передбачити це запитання й підготуватися. Хоча... як тут підготуєшся? Ох уже ці палацові інтриги!

— Я не хочу казати тобі правду, але й брехати не бажаю, — відповів Мартин.

Королівський чарівник усміхнувся.

— Наївний хлопчиську! Мені й без тебе все чудово відомо. Король наказав тобі стежити за мною, шпигувати, ходити по п’ятах. Теж мені, велика таємниця! Он запитай Урмішота. Він уже давно отримує від короля платню за стеження. Одну платню — за стеження за мною. А другу — за тобою. Сумнів породжує недовіру. А недовіра породжує страх.

— Якщо ти все знаєш, то навіщо питаєш? — відповів йому Мартин.

— А питаю тому, що хочу знати, можу я на тебе розраховувати чи ні. Пройнявся я до тебе. А тепер бачу, що дарма. Ти вже визначся, кому служиш — королю чи мені?

— Ні! Ні! Ні! Я так не згоден! — схвильовано вигукнув Мартин. — Згадай! Мене силоміць притягли сюди, висмикнувши зі спокійного тихого лісу. За твоєю вказівкою. Я, згнітивши серце, погодився виконати твоє прохання — просто пожити в палаці два тижні й озирнутися. А за кілька днів виявляється, що я вже комусь служу! А що станеться ще за тиждень? Ти почнеш вважати мене своїм рабом? Та йдіть ви всі до біса! Я — вільна людина. Я нікому не присягав і не давав обіцянок! Я нікому нічого не винен! Зрозуміло?

— Молодець! — похвалив його Едвін, одразу пом’якшивши тон. — Отак королю й відповідай, якщо чогось попросить. Підеш із нами оглядати житло божевільного Різенгрота?

«Піду», — хотів відповісти Мартин, але не встиг.

Двері до кімнати раптом відчинилися. Не постукавши, чітко карбуючи крок, увійшов довговолосий боярин у довгому, до п’ят, каптані та овечій шапці на голові.

— Король дав мені нову посаду! — голосно прокричав він на всю кімнату. — Тепер я не посильний. Тепер я королівський дізнавач. І він доручив мені знайти Могутнє Зло.

Мартин з Едвіном приголомшено перезирнулися. Урмішот позаду нервово гикнув...

Боярин же, примружившись, підозріливо оглянув кожного з них по черзі. Спантеличені погляди присутніх самі говорили за себе. Тоді боярин вирішив повторити спробу.

— Король призначив мене королівським дізнавачем! І доручив мені знайти Могутнє Зло. Спіймати й посадити до в’язниці... Або голову відрубати. Я вже не пам’ятаю. Хтось із вас знайомий із цим злочинцем?

Запала нова довга незручна пауза, яку нарешті перервав Едвін:

— Дозволь тебе запитати, е-е... люб’язний боярине. А чому король вирішив призначити саме тебе?

— Так більше ж нікого, — просто відповів той, почухавши овечу шапку. — Король каже, що королівський чарівник не справляється. Або не хоче справлятися. А може, й узагалі не здатен. Чесно вам скажу, не ваша це справа — дізнанням займатися. Дозвольте мені взяти цю справу у свої мозолясті руки. Отже, хто з вас останнім бачив Могутнє Зло?

Урмішот пирснув зі сміху, решта заусміхалися. Боярин трохи розгублено переводив погляд з одного на іншого.

— Розумієш, боярине, — почав Едвін, міркуючи, як би краще все пояснити. — Ніхто й ніколи не бачив цього Могутнього Зла. Але в тому, що воно існує, немає жодних сумнівів.

— Оце задачка! — знову почухавши овечу шапку, промовив боярин. — Ех! Люблю складні загадки! Гаразд, ходімо дивитися житло божевільного Різенгрота. Може, щось знайдемо.

— А як хоч звати тебе, боярине? — запитав королівський чарівник.

— Феофан я. Чого стоїмо? Запрошення потрібне? Встали й пішли! Я через вас на вечерю спізнюватися не хочу...

Дорогою до житла схопленого чарівника Едвін як міг коротко розповів бояринові обставини й суть справи Могутнього Зла. Феофан, здавалося, усе схоплював на льоту:

— Зрозумів. Могутнє Зло — чарівне й дуже могутнє. У нього чорні птахи, що сіють смерть. Могутнім Злом може виявитися будь-хто, але тільки чарівник. Ненавиджу чарівників. Ще щось?..

Ідучи вулицями, вони проминули натовп людей, які слухали герольда. Мартин одразу впізнав його — це був Карамболь. Він голосно й чітко зачитував народові новий королівський указ:

«Я, король Георг триста дев’яносто третій, наказую! Взяти карету, запрягти коней, спіймати чарівників Бірюка та Островина й привезти до палацу живими або мертвими. За кожного з них призначається винагорода — три мішки монет із чистого золота».

Це була справді величезна винагорода. Три мішки золота — цілий статок, за який можна купити кілька великих маєтків і безбідно жити не одному поколінню. Чимало мисливців знайдеться на такий куш. Видно, король не шкодує жодних коштів заради спокою в державі.

— Не розумію... — задумливо промовив Мартин уголос.

— Чого ти не розумієш? — зацікавився Феофан.

— Не розумію, як можна втримати чарівника у в’язниці? Йому ж нічого не варто перетворитися на птаха чи комара, а потім випурхнути на волю — навіть варта не помітить.

— Хі-хі! — пирснув зі сміху Едвін. Йому чомусь раніше ця думка не спадала на думку.

Обличчя королівського дізнавача скам’яніло. Ліве око нервово засмикалося.

— Ненавиджу чарівників! — невдоволено повторив боярин і рішуче закрокував далі.

Незабаром уся процесія дісталася будинку Різенгрота.

Це була досить хистка халупа з низькою стелею та вбогою обстановкою. Чарівник-дзвонар жив сам. Жив дуже бідно. Ліжко, стілець, стіл та казанок на печі — ото й усе його домашнє начиння. Єдине вікно замість скла було затягнуте бичачим міхуром. По кутках перелякано заметушилися миші. Під стелею висіла пелена павутиння.

Увагу Мартина одразу привернув грубий дубовий стіл із необтесаних дощок. На ньому не було навіть якоїсь скатертини. На шорстких дошках було видряпано якийсь напис.

Хлопчик придивився, щоб прочитати його, — і жахнувся.

На столі нерівними, стрибучими літерами було накреслено:

«Благородний Мартин — володар королівства темряви».

Мартина пробив озноб.

Божевільний Різенгрот ніколи з ним не зустрічався. Звідки він знає про Мартина? Навіщо накреслив цей напис? Чому він вважає, що Мартин...

Дивний напис одразу зацікавив дізнавача Феофана. Провівши долонею по шорстких дошках столу, він поглянув на остовпілого хлопчика, на холодному чолі якого виступили краплини поту.

— Як цікаво, — неквапливо промовив боярин, скоса дивлячись на Мартина. — Здається мені, Різенгрот дещо знає про тебе, юначе. Чи справді він такий божевільний, як про нього кажуть люди?

Королівський чарівник теж підозріливо поглянув на Мартина. Він був явно спантеличений і, здавалося, навіть розчарований.

— Знаєш, Мартине, володарю королівства темряви, тобі варто зізнатися, — промовив Едвін. — Зараз дуже слушна для цього нагода. Не хочеш нам дещо розповісти?

Мартин нервово облизнув губи й твердим голосом відповів:

— Ні!