Мартин

«Благородний Мартин — володар королівства темряви», — знову й знову проносилося в голові Мартина. Його поступово почав охоплювати страх. Страх перед невідомістю. Чому саме він? Як він може сам не знати, що є володарем темряви? Навіщо йому це потрібно? Мають же бути якісь знаки, що на це вказують. А якщо вони й були, ці знаки, але він так і не зміг їх розпізнати?..

Точно! Знаки!

Мартин згадав, що дуже швидко знаходить спільну мову з лісовою нечистю. З Лісовиком, водяником, русалками й болотяними кікіморами, з відьмами... Може, це воно?

Ні. Такого бути не може. Мартин ніколи навіть зблизька не бачив чорних птахів. Він не знає, як ними керувати. Не розуміє, що ними рухає. Навіть якщо зло й сидить десь глибоко всередині, воно досі ніяк себе не виявило.

Або Різенгрот щось знає про Мартина, або...

Мабуть, єдиний спосіб усе з’ясувати — піти до в’язниці, до Різенгрота, й запитати його самого.

Саме так він і вирішив зробити.

Увечері, після вечері, лежачи в ліжку, Мартин дочекався, поки Урмішот засне. Переконавшись у цьому, хлопчик вирішив перетворитися на комара й полетіти до темниці, де тримали божевільного в’язня. Там можна було пробратися до нього крізь замкову шпарину.

Але, на щастя, цього взагалі не знадобилося.

Потрапити до в’язниці виявилося нескладно й без жодного чарівництва — пішки. Тюремна охорона у вигляді двох вартових мирно спала, солодко похропуючи. Мартин відчепив у одного з них від пояса в’язку ключів і рушив освітленим олійними смолоскипами тюремним коридором.

Мартин достеменно не знав, у якій із камер замкнули божевільного чарівника. Як же її знайти? Заглядати до кожної? Так він переполохає всю в’язницю.

І тут йому знову пощастило.

Біля одних глухих дубових дверей він помітив сиву вицвілу волосину й одразу згадав, як волочилася по підлозі сива борода Різенгрота, коли його тягли вартові.

Без особливих труднощів визначивши, який ключ із в’язки підходить до дверей, Мартин вставив його в замкову шпарину. Хитрий замок тихенько клацнув. Двері відчинилися.

Хлопчик увійшов до темної кімнати й причинив за собою двері.

На жаль, тепер довелося вдатися до чарівництва. Таке іноді трапляється, коли забуваєш прихопити із собою до темної кімнати запалену свічку.

Він плавно потер долоні. Між ними виникло відчуття воскового циліндра. Клацнули пальці — і над свічкою заметався маленький вогник яскравого полум’я, освітивши кімнату.

Мартин мало не скрикнув від несподіванки.

Просто перед ним на дерев’яній лаві сидів божевільний чарівник Різенгрот. Його блідо-блакитні очі, вкриті запаленою червоною сіткою судин, нерухомо дивилися на протилежну стіну, втупившись в одну точку.

— Я ж казав, що Мартин сюди прийде! — несподівано пролунав звідкись праворуч дуже знайомий голос.

Мартин посвітив свічкою в той бік, звідки він долинав.

У кутку кімнати, на такій самій дерев’яній лаві, сиділи боярин Феофан і королівський чарівник Едвін. Останній добродушно усміхався.

— Я ж казав, що Мартин сюди прийде, — повторив Едвін. — Я б на його місці зробив точнісінько так само.

У коридорі почулися часті кроки, що швидко наближалися. Двері кімнати відчинилися, і у світлі коридорних смолоскипів у прорізі з’явилася захекана від швидкої ходи постать Урмішота.

— Я не дуже запізнився? — запитав він, заходячи всередину.

— Ти нічого не пропустив, — відповів боярин. — Проходь, сідай...

Феофан підвівся з лави, повільно підійшов до Мартина й зазирнув йому в обличчя.

— Ну що, Мартине? Ти ж прийшов сюди зовсім не випадково, чи не так?.. Хотів поговорити з чарівником Різенгротом? То говори! Ми тобі заважати не будемо.

У світлі обставин, що склалися, у Мартина й самого виникли запитання до себе. Ах, якби ж він тільки міг на них відповісти! Чому король звернувся до нього з особистим проханням? Чому Різенгрот закликав його очистити свою душу? Чому накреслив на своєму столі, що Мартин — володар темряви? Які в нього були для цього причини?

Щоправда, запитання Різенгротові хлопчик хотів поставити без сторонніх. Збентежений низкою незрозумілих подій, він не знав, як почати.

Мовчання надто затягнулося.

— Ну, якщо Мартин не хоче говорити з Різенгротом, замість нього це зроблю я, — заявив Феофан. — Слухай, старий чарівнику, звідки ти знаєш про хлопчика Мартина? Давно ти з ним знайомий?

Різенгрот навіть не моргнув. Його порожні, наче скляні очі все ще дивилися у вибрану точку на стіні.

Нарешті він тяжко зітхнув.

— Щоб відрізнити зерно від полови, спершу зрозумій — що є зерно! — промовив він із кам’яним обличчям, не моргаючи.

— Так, так... — помітно пожвавішав Феофан, передчуваючи багато цікавого. — Старий, зрозуміти, що є зерно, — це означає пізнати сутність Могутнього Зла й те, чого воно бажає? Так? Непогано, старий. Дуже непогано! А хіба напис на столі — не підказка? Хіба це не знак, що вказує на... Мартина?

Несподівано чарівник повернув обличчя до боярина й подивився на нього важким, проникливим поглядом вицвілих блідих очей.

— Дурний який! Сам зрозумій своє запитання. Що б я не сказав у відповідь — ти почуєш лише те, що захочеш почути.

Боярин довго обмірковував цю відповідь. Він сів на лаву, потім знову підвівся й почав довго ходити тюремною камерою, неквапливо розмірковуючи над словами старця.

Тепер він був упевнений: старий не зовсім вижив із розуму. Він чудово знає, що й коли говорити. Чи залишилася в нього сила — це вже питання. І на чиєму вона боці...

Тим часом старий Різенгрот утомився від непроханих гостей. Невдовзі він підвівся, мовчки розстелив на холодній підлозі підстилку й ліг на неї, згорнувшись калачиком. А ще трохи згодом голосно захропів, чим неабияк спантеличив усіх присутніх.

Усіх, крім Мартина.

Хлопчик криво всміхнувся.

Це не могло сховатися від пильного погляду дізнавача.

— Нічого смішного я тут не бачу! — невдоволено пробурчав він. — Держава на краю прірви! Могутнє Зло нависло над усіма нами! Ну, старий, божевільний — із нього нічого не візьмеш, крім загадок. А тобі чого смішно? Чи ти забув, чиє ім’я накреслене на столі Різенгрота? Може, скажеш мені — чому?

Мартин скоса поглянув на королівського чарівника Едвіна. Боярин одразу второпав: він не хоче говорити при зайвих вухах.

— Вийдіть геть негайно! Обидва! — грубо гаркнув він, наче на недбайливу прислугу.

Едвін із почуттям ображеної гідності, гордо піднявши голову, вийшов за двері. За ним квапливо задріботів Урмішот.

Щойно важкі дубові двері за ними зачинилися, Мартин підійшов до сплячого Різенгрота й нахилився над чарівником. Він навіщось почав обмацувати його, оголюючи різні частини тіла.

Нарешті на правому плечі його погляду відкрилося невелике темне п’ятно.

Саме такі плями він раніше бачив у хворого сина Ферона, Орвеста. Такі плями залишали на своїх жертвах чорні птахи...

Мартин знайшов саме те, заради чого сюди прийшов.

Він стримано стиснув губи й випростався.

Боярин із неприхованим здивуванням спостерігав за дивними діями хлопчика. Часом йому навіть здавалося, що той зовсім забув і про його присутність, і про поставлене запитання.

Що все це могло означати?

— То ти скажеш мені, звідки взявся напис із твоїм ім’ям, нестерпний хлопчиську?

— Скажу, — після невеликої паузи відповів Мартин. — Але не сьогодні...

Вийшовши з тюремної кімнати, Мартин швидко закрокував коридором під поглядами королівського чарівника та його слуги. Слідом вийшов роздратований боярин-дізнавач.

— Мені здається, цей хлопчисько веде якусь свою гру, — зауважив Едвін із неприхованим невдоволенням.

— А знаєш чому? — запитав Феофан просто йому в обличчя. — Тому що твоєї гри — не існує. Нехай веде свою гру! Нехай! Нехай робить те, що вважає за потрібне. Нехай бореться, нехай помиляється, нехай гине! І навіть якщо саме він виявиться самим Могутнім Злом — я його поважаю! А тебе — ні!