Мартин

Вкрай невдоволений Мартин сидів у порожній кімнаті й розмірковував, що робити далі.

Поки він тут, у палаці, байдикуватиме, його дракон сидить голодний. Чи годують його відьми — невідомо. Залишається тільки гадати.

З іншого боку, якщо Едвін і справді настільки досвідчений чарівник, то, можливо, він підкаже, як зняти закляття з дракона? Або щось знає про чорних птахів? А може, навчить якомусь справді могутньому чаклунству?

Цікаво, чому Островин ніколи про нього не згадував? Чому не розповів, де сам навчався чарівництва? Адже Мерліна він звідкись знає. Та й у самого Едвіна був учнем.

Виходить, Островин знав, що королівський чарівник привезе Мартина до палацу, але все одно розповів про нього. Навіщо?

Лише самі запитання крутилися в голові хлопця.

До того ж з'явилася ще одна проблема.

Мартин не відчував у Едвіна чарівної сили.

Нечиста сила випромінювала холод, добра — тепло. А королівський чарівник не випромінював узагалі нічого. Наче він був звичайною людиною, а не чарівником.

Невже Мартин утратив здатність відчувати шкірою?

Незрозуміло.

Тут, у палаці, усе було інакшим.

Безліч незнайомих запахів, звуків, вібрацій... але жодної краплини чаклунства.

Чому ж у лісі чути навіть, як комар пищить над річкою, а в палаці цей нескінченний потік звуків узагалі нічого не говорить?

Може, заважають стіни?

До кімнати зайшов похмурий Урмішот.

Вони зустрілися поглядами.

— Мій дім — це твій дім, — привітно мовив Урмішот, маючи на увазі свою тісну кімнатку. — Я дуже радий, що тепер не сам у цьому осиному гнізді, яке називають королівським палацом.

Мартин глянув на нього, але нічого не відповів.

Він ще не знав, хто перед ним — друг чи ворог.

— Я народився в родині шевця, — продовжив Урмішот. — Батько вважав мене бездарою, тому ремесла навчати не став. Та й було кому передати свою майстерність — семеро братів пішли його слідами, тільки не я. Мене ж угораздило потрапити на службу до Едвіна. Платні він мені не дає. Усе, що отримую від короля за службу блазнем, іде в оплату за навчання чаклунству. От тільки платити тут нема за що. Едвін не хоче нічому навчати.

Думаю... може, втекти звідси куди-небудь подалі? Або піти в учні до іншого чарівника?..

А ти хто такий? Звідки будеш?

— Молодший син селянина. Круглий сирота, — відповів Мартин. — Дечого навчився у лісового чарівника Ферона. Можу вилікувати подагру й уроки. А якщо дуже постараюся — змушу будь-яку жабу кумкати.

— Що ж, корисне вміння, — усміхнувся Урмішот. — І навіщо ж ти так знадобився Едвіну? Жаб у нього немає. Та й сам він навряд чи захоче кумкати.

— Та хто його знає, того вашого Едвіна. Посварився я з ним. Та ти й сам усе прекрасно чув, підслуховуючи під дверима.

— Що ти таке кажеш? — обурився Урмішот, насупившись. — Господар послав мене по чай. Коли я повернувся, ваша розмова вже закінчилася. З чого це ти раптом вирішив, що я підслуховував?

— Через чай. Коли ти його приніс, він був уже ледь теплий.

Обличчя Урмішота змінилося, і по ньому повільно поповзла крива посмішка.

— А ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Мартине.