Мартин

Увечері того ж дня Мартин ходив палацом, поринувши в роздуми. Лише тепер йому стала зрозуміла причина, через яку він потрапив до палацу. Едвін від самого початку підозрював Мартина у зв’язках зі смертоносними чорними птахами. Його привезли до палацу лише з однією метою — переконатися в цьому або спростувати таку можливість. Ні того, ні іншого їм поки що до кінця не вдалося.

Але чому? Чому вони раптом вирішили, що я бажаю комусь смерті? Може, просто бояться досить сильного чарівництва? Напевно, вони знають, що Могутнє Зло має величезну приховану силу, і просто перебирають різні варіанти. Схоже, з усіх перелічених чарівників достатньою силою володіє лише Мартин, який пізнав силу стихій. Адже навіть Островину це виявилося не до снаги. Лише Мартин...

А що, як насправді в душі Мартина живе Могутнє Зло? Він же й сам досі не знав, яким силам насправді служить. Або... він сам і є джерелом Могутнього Зла?

Мартин не вважав цю думку якоюсь нісенітницею чи маячнею. Ні. Природу його сили так і не було визначено. Перевірка на добро і зло виявилася лише порожнім фокусом. Чи пов’язані його таємні бажання, приховані глибоко під личиною невинного хлопчика, з руйнівною силою темряви?

Єдиний спосіб дізнатися, що насправді рухає Мартином, — зустрітися з чорними птахами, які сіють смерть, або... із самим Могутнім Злом!

Він мусить! Він обов’язково мусить відчути його. І тоді стане зрозуміло, чи є між ними зв’язок...

Думки Мартина урвалися, бо повз хлопчика вартові поволокли старого в подертому одязі. Його неймовірно довга борода тяглася по підлозі далеко позаду.

Порівнявшись із Мартином, старий повернув до нього свою розпатлану голову. На його зморшкуватому обличчі застигла блаженна усмішка. Тьмяні білі яблука запалених очей, помережані лабіринтом кровоносних судин, здавалося, пропалювали своїм поглядом саму плоть.

— Гряде велика битва, не на життя, а на смерть! — вигукнув старий, відштовхуючи вартових ліктями. — Переді мною не хлопчик, а воїн! Вижени демона зі своєї душі! Очисти своє серце, поки ще не надто пізно! Інакше він пожере тебе без останку!

Мартин мимоволі відсахнувся, вражений його словами. Вартові накинулися на божевільного старця й потягли його далі.

А Мартин так і залишився стояти, мов укопаний, приголомшений словами збожеволілого чарівника Різенгрота.

Що це? Маячня божевільного?

Але Мартин ніколи раніше не зустрічався з Різенгротом. Чому божевільний чарівник звернувся саме до нього? Чому закликав вигнати демона з душі? Невже в душі Мартина живе зло? Невже він народжений чарівником темряви? Чи ці слова лише...

— Ах, ось ти де! А я тебе всюди шукаю! — почув Мартин позаду голос Урмішота. — Бачив? Божевільного Різенгрота до в’язниці потягли. Яка ж у нього довжелезна борода. Я таких іще зроду не бачив. Знаєш, мені чомусь здається, що він не такий уже й божевільний. Тепер на черзі Бірюк та Островин. Слухай, Мартине, Едвін вимагає, щоб ти прийшов до нього. Каже, хоче разом із тобою оглянути житло цього Різенгрота.

— Гаразд, ходімо, — покірно погодився Мартин, але якось байдуже.

— Ні. Не гаразд. Я ще не договорив. Перед тим як іти до Едвіна, зайди до короля. У нього до тебе якась дуже важлива справа.

— У короля? До мене? — здивовано перепитав Мартин.

— Саме так, як я сказав. І його величність просить, щоб ти прийшов сам.

При цьому Урмішот багатозначно підняв угору вказівний палець...

Сам того не бажаючи, Мартин швидко опинився в самому вирі подій королівства. Стрімкість, із якою вони розгорталися, лякала й викликала тривогу. З кожною годиною з’являлося дедалі більше нових запитань, на які не було відповідей.

Навіщо насправді Едвін привіз його до палацу? Чому одразу не сказав, навіщо це зробив? Чому всім містом ходять чутки, нібито Мартин урятує всіх від чорних птахів? Чому ці птахи всюди сіють смерть? Чому Бірюк живе на Острові Проклятих і ніколи звідти не вибирається? Чому збожеволів старий Різенгрот? Чому він наказував Мартинові вигнати із себе демона? Чому Островин увесь час ховається? Чому він нічого не розповідав про Мерліна та Едвіна? Адже він був учнем обох чарівників.

І ще багато, багато «чому»...

Самі запитання без відповідей.

Це страшенно дратувало, і через це королівський палац ставав хлопчикові дедалі ненависнішим.

Увійшовши до тронної зали, Мартин низько вклонився й підійшов до короля. Георг довго дивився на хлопчика важким, проникливим поглядом. Нарешті він знаком дозволив сісти на стілець, ніби навмисне поставлений біля трону.

Мартин дуже здивувався, але сів. Він іще не бачив, щоб у присутності короля хтось сидів. Усім підданим належало стояти перед його величністю.

— Як просувається твоє навчання? — запитав король. — Едвін і справді тебе чогось навчає? Чи тільки робить вигляд?

— Я й сам не розумію, — чесно відповів Мартин. — Поки що чарівництво з куркою — єдине, чого він мене навчив. Шкоди від цього я не бачу, але й користі теж. Можливо, серйозне навчання ще чекає на мене попереду? З іншого боку, ваша величносте, ви якось згадали, що мене взяли зовсім не заради навчання. А щоб тримати біля себе. Раптом чорні птахи — моїх рук справа.

Георг усміхнувся.

— Не думаю, що Едвін стане тебе навчати, — сказав він, пропустивши слова про чорних птахів повз вуха. — Обпікшись на молоці, дмухають і на воду. Він уже навчив Островина, про що й досі шкодує. Дуже боїться за своє місце королівського чарівника. Ніби Островин може його замінити. Але я покликав тебе не для цього.

Мартин запитально поглянув на короля, але не промовив ані слова.

— Знаєш, Мартине, що мене непокоїть?

Мартин похитав головою.

— Я у своєму королівстві нікому не можу довіряти. Особливо Едвіну. Я не хотів брати його королівським чарівником після того, як зник Мерлін. Він ніколи не приносив особливої користі. Я завжди тримав його про всяк випадок — якщо прийде біда. Але ось біда прийшла, і що ми бачимо? Тепер від Едвіна стільки ж користі, скільки й раніше, зате умови нашої угоди він переуклав із великою вигодою для себе. Виходить, поява чорних птахів приносить усім лише біду, а Едвіну — гроші. А може, він сам і заварив усю цю кашу? У такому разі я його сильно недооцінював. Мартине, я хотів би попросити тебе про одну послугу.

— Ви хочете, щоб я стежив за Едвіном? — випередив його хлопчик. — Цікаво, чому ви просите, а не наказуєте? Ви ж король.

— Саме тому, що я король, я прошу. Ні, мені не потрібно, щоб ти стежив за Едвіном. Я прошу лише про одне. Мартине, пообіцяй мені: які б перешкоди не траплялися на твоєму шляху, які б поневіряння не терзали твій розум і тіло, йди до кінця до наміченої мети. Не йди на поступки, не погоджуйся на жодні угоди. Чини так, як велить тобі серце. І ще — не від свого імені, а від імені всього нашого народу я прошу тебе залишитися в палаці доти, доки ми не знищимо Могутнє Зло.