Мартин

Відверто кажучи, Мартин був чимало здивований і навіть розчарований.

Як виявилося, Едвін лише багато говорив про те, який він великий і могутній чарівник, але жодних справжніх доказів цього не показував.

Так само, як і Ферон, він користувався заклинаннями, завченими з книжок, майже не замислюючись над їхнім змістом.

Невже він і справді так мало знає?

Невже сам не бачить власного рівня майстерності?

Не розуміє цього?

Чого ж тоді можна в нього навчитися?

І чому від нього не виходить жодної чарівної сили?

Адже він безперечно чарівник.

Чи, може, лише вдає із себе простака, приховуючи від Мартина свої справжні, по-справжньому могутні вміння?

Але навіщо?

Поки Мартин розмірковував, Едвін із поважним виглядом розповідав йому про те, як улаштований чарівний світ королівства.

— Кожен чарівник народжується зі своїми здібностями й власною силою, — говорив він. — З часом вони або розвивають свій дар, або ні. Добре, якщо потрапиш до досвідченого вчителя. Він спрямує, покаже помилки, передасть знання.

У нашому королівстві чарівників не так уже й багато. Лісових чаклунів і всяку дрібну нечисть до уваги не беремо. Вони майже нічого не вміють. Хіба що твій Ферон. Та й той більшість знань отримав від свого брата Островина.

Є ще Різенгрот. Добрий був чарівник... поки одного прекрасного дня не збожеволів. Так, день був справді прекрасний, але не для нього.

Тепер Різенгрот ходить на міську дзвіницю й відбиває години, щоб люди знали час. Більше ні на що не здатний.

Є ще один чарівник — Бірюк. Бірюк живе на острові в морі й ніколи звідти не виходить. Самітник, відлюдник. А ще кажуть, що колись він умів відчувати світ шкірою. Мабуть, брешуть.

Так... кого ж із чарівників я ще не назвав?

Невже всіх?

А, точно!

До мене королівським чарівником був Мерлін.

Оце був чарівник над усіма чарівниками.

Він усе знав. Усе вмів.

Я й сам навчався в нього.

Та ось біда — одного негожого дня Мерлін зник у невідомому напрямку. Відтоді ніхто про нього нічого не чув.

Щоправда, і в мене самого були різні учні. Але жодної користі від них я так і не побачив.

Хіба що Островин дещо засвоїв.

Та й того я вигнав звідси геть.

Надумав мене повчати — от я його й виставив із палацу.

Дивакуватий він.

Ніколи не второпаєш, що в нього на думці.

— А злі чарівники в королівстві є? — поцікавився Мартин.

Едвін замислився й відповів не відразу.

— Без цього не обходиться. Самітник Бірюк ніколи особливою добротою не вирізнявся. Але нікому ще не заподіяв шкоди.

Розумієш, Мартине, останнім часом у нашому королівстві з'явився хтось дуже могутній... дуже могутній чарівник, який служить злу.

Та ми поки що не знаємо, хто саме.

Звісно, я неодмінно його знайду й знищу.

Свого часу.

Мартине... ти ніколи не чув про двох великих чорних птахів, які приносять лихо?

---

Опинившись у чужому для себе місці, серед чужих людей, Мартин не поспішав відкривати свої чарівні здібності.

Ні про дракона, ні про чорних птахів він Едвінові теж нічого не сказав.

Проте історія про цих птахів одразу його зацікавила, і він попросив королівського чарівника розповісти докладніше.

— Не так давно в наших землях почали з'являтися двоє чорних птахів якоїсь невідомої породи, — почав Едвін. — Літають вони завжди парою. Де зроблять коло — там неодмінно стається біда.

Ясно, що діють вони не самі по собі, а за чиєюсь вказівкою.

От тільки хто ними керує — гадки не маю.

Схоже, до нашого королівства заявився злий чарівник.

Залишилося лише його знайти.

Відчуваю — буде велика колотнеча.

Якщо я загину, боронячи наше королівство, хто стане замість мене королівським чарівником?

Хто захистить мирних людей від могутнього зла?

Ось тому я й хочу знайти собі наступника.

Через це й поспіх.

У мене немає часу довго шукати учня.

Є тільки ти.

І є тільки я.

Моя справа — навчати тебе, а твоя — мотати собі на вус.

Зрозуміло?

Тепер Мартинові було все зрозуміло.

Та його поставили в такі рамки, у яких він не почувався вільним.

А це навряд чи комусь припало б до душі.

— А тепер візьми Урмішота й вирушайте з ним на ринок, — не даючи Мартинові навіть оговтатися, додав Едвін, вкладаючи йому в руку важкий гаманець, у якому дзенькотіли монети. — Купите там трохи чарівних трав. Та й тебе не завадило б пристойно вдягнути. Бо ходиш палацом у селянському вбранні з дірявою торбою — перед королем соромно. Ти ж мій учень, а не якийсь обірванець.

Скажи Урмішотові, щоб зайшов до мене.

Я поясню йому, що саме треба купити.

Мартин кивнув, уклонився й вийшов із кімнати.

Він потроху починав звикати до палацових правил поведінки.