Мартин

День минав за днем, Мартин увесь час проводив із Лісовиком у лісі. Додому вони поверталися лише переночувати. Його вчитель був не надто квапливим, але невдовзі хлопчик почав розуміти його без слів. Лісовик не одразу це помітив і дуже здивувався.

— Як ти це робиш? — спитав він.

— Це дуже просто, — відповів Мартин. — Я просто дивлюся і все підмічаю. Як ти ступаєш по траві, щоб не було чути, як наслідуєш звук кроків оленя, як прикидаєшся кущем ялівцю, як випромінюєш запах болота. Мені все ясно і зрозуміло. Я повторюю за тобою і вчуся сам, навіть без тебе. Я не вчуся зусиллям — навчання відбувається саме собою.

Одного дня Лісовик застав Мартина на галявині перед зграєю вовків. Вовки раптом усі разом підвелися на задні лапи, поклали передні один одному на плечі й почали ходити колом, один за одним. Потім так само раптово зупинилися, розвернулися і рушили в інший бік. Лісовик безшумно підійшов ззаду і з відкритим від подиву ротом спостерігав за цим.

— Здоров був, Лісовику, — сказав Мартин, навіть не ворухнувшись. — Як тобі така вистава?

— Що? Як ти дізнався, що я тут? — здивувався Лісовик. — Я що, десь на гілку наступив?

— Ні, не хвилюйся. Ти себе ніяк не видав. Я відчув тебе шкірою ще з узлісся.

— З узлісся? Так далеко? — не повірив Лісовик. — А як ти навчився керувати вовками? Я ж тебе цього ще не вчив.

— Не знаю. Само якось вийшло. Вирішив я підкрастися до вовків непомітно…

— Дуже нерозумно! — перебив Лісовик. — Ти підкрався до голодних вовків. Не міг знайти ситих?

— Ситих я почув занадто далеко. Лінь було йти. От і вирішив підкрастися до цих ззаду. Чую — одного вовка кусає блоха на спині. Думаю: зараз обернеться її гризти і помітить мене. І раптом у мене в голові з’являється думка: «Терпи! Не обертайся». Блоха кусає, вовк шерсть на спині настовбурчує, але голову не повертає. Мені стало його шкода — спина ж свербить. Тоді дивлюся на іншого вовка і думаю: «Встань, підійди до нього і згризи блоху». І бачу — той іде й гризе блоху першому. А потім я почав давати їм інші накази. І вони все точно виконують.

— Дива! — сказав Лісовик, широко розплющивши очі.

— Та які це дива, — заперечив Мартин. — Мене більше інше дивує. Чому звірі в лісі не розмовляють, а наш Клишоногий говорить? Він же теж ведмідь?

— Звірів добрий чарівник теж може навчити говорити. Тільки не Ферон. Для такого чарівництва він слабуватий. А Клишоногий — зовсім не ведмідь.

— Як це — не ведмідь? — здивувався хлопчик. — А хто ж тоді? Ведмедиця?

— Ні. Це зачарований принц Алмей. Його зачарував Ферон. А може, й не він. Не знаю напевно. Дуже заплутана історія.

— Островин? Це ще навіщо? Я думав, він добрий чарівник. А чому Ферон його не розчаклує?

— Та він і не хоче. Каже, що його все влаштовує.

— Ферона, може, і влаштовує. А от принца — навряд.

— У тому й річ, що це сам принц Алмей не хоче, щоб його розчаклували. Ферон йому пропонував. А принц каже — ведмедем жити краще. Живе собі у старого припеваючи. За домом доглядає, їжу готує, читає для Ферона закляття з книги. Бо старий грамоти не знає.

— Що? Ферон не вміє читати? — знову здивувався Мартин.

— Ага. А що тут дивного? Можна подумати, ти вмієш.

— Звісно, вмію. Це не складно.

Лісовик підозріло примружився, повільно обійшов Мартина і злегка похитав головою.

— А я дивлюся — дуже вже ти грамотний…

Додому вирішили повертатися на вовках. Щоправда, різниця у вазі вершників призвела до того, що Мартин зі своїм худим вовком увесь час виривався вперед, а Лісовик на великому й кремезному постійно відставав. До того ж хлопчик вправно ухилявся від гілок, що траплялися назустріч. Лісовикові це давалося гірше. А ще його волосся, що стирчало в усі боки, раз у раз чіплялося за гілля, і до хатини

Лісовик дістався не лише з подряпаним обличчям, а й із добряче скуйовдженою шевелюрою. Ферон, побачивши його таким, схопився за живіт і довго трясся від сміху, аж поки на очах не виступили сльози.

— Ох, насмішив! Ох, насмішив! — вигукував він крізь сміх. — Вершник апокаліпсису!

Знесилений вовк під Лісовиком ледве тримався на ногах, виваливши набік слинявий язик. Але щойно вершник зліз із нього, у звіра ніби відкрилося друге дихання, і він рвонув геть із шаленою швидкістю.

— Так, це була не найкраща ідея — їхати на вовках, — погодився Мартин. — Але з іншого боку — в житті все треба спробувати.