Мартин

Мартин за день так утомився, що ледве доволік ноги до ліжка. Усі його кінцівки стали наче ватяними й майже не слухалися. Просто в одязі він заліз на ліжко й міцно заснув, щойно голова торкнулася подушки. Голова була чиста від думок і виснажена роздумами. Він навіть голосно захропів, чого з ним раніше ніколи не траплялося. Урмішот, який одразу ж пішов слідом за ним, якось недовірливо поставився до цього хропіння. Тому він довго сидів біля його ліжка й із цікавістю спостерігав, як хлопчик спить, нервово сіпаючись у неспокійному сні.

Нарешті Урмішотові набридло спостерігати за товаришем, та й самого його зморила втома. Втрачаючи контроль над собою і власним тілом, він заліз під ковдру Мартина й заснув поруч із ним.

Ніч по праву вступила у свої володіння, охоплюючи своїм сонним царством усю кімнату, весь палац, усе королівство. Володіючи невичерпною, всемогутньою силою сну, ніч оповила мороком свої володіння. І лише слабкий вітер ніжно шелестів листям дерев, мимоволі порушуючи спокій нічних істот, що жили тільки в темряві...

Рано-вранці нічну імперію почали тормошити ще холодні ранкові промені сонця, що сходило. Холодні, але світлі, вони вперто проникали крізь запітнілі шибки, частково відбиваючись від напівпрозорої перешкоди.

Мартин уже не спав, але ще й не прокинувся. Його очі були розплющені, але все ще додивлялися сон.

Нарешті, усвідомивши, що настав ранок, він насилу вивільнився з обіймів товариша, який спав поруч, обережно вислизнув із ліжка й навшпиньки рушив до виходу.

Мартин зовсім не виспався. Його свідомість, наче слабке жовтороте курча, що прокльовується крізь тверду шкаралупу, лише частково вибралася на білий світ, засліпила очі променями й затуманила розум. Трохи пройшовши широкими коридорами палацу, він не одразу збагнув, навіщо прокинувся, навіщо народився й чому досі не помер.

Стоп! Що мені потрібно?

Дракон Шушу.

Де він?

На далекому пляжі.

Як до нього дістатися?

Найближче вікно розчахнулося. Свіжий вітер подув хлопчикові в обличчя, обдавши холодом до рожевих щік. Мартин глибоко вдихнув його й видихнув. Бадьорість блискавкою промайнула жилами, миттєво наповнивши дихання свіжістю.

Різко ступивши на підвіконня, він сміливо кинувся вперед, вилетів у віконний отвір і відразу стрімко полетів униз, у прірву.

Цього раннього ранку ніхто так і не побачив, як хлопчик, що каменем падав із високої вежі, біля самої землі несподівано перетворився на голуба й злетів над землею, плавно ковзаючи за вітром на широко розпростертих крилах. Уміло маневруючи між високими шпилями веж, голуб поступово набирав швидкість. Перемахнувши через міський вал, він потрапив у повітряний потік, який поніс його до далекого пляжу на морському узбережжі.

Подолавши за такий короткий час чималу відстань, голуб з усього розмаху врізався в піщаний берег, який омивали шиплячі морські хвилі. Під черговим сплеском бризок голуб перетворився на хлопчика.

Невдовзі неподалік із-за густих заростей дикої маслини показалася голова дракона.

— Ну нарешті! — невдоволено промовила вона, кривлячи пащу. — Я тут уже цілу годину стирчу! Мені що, більше нема чого робити, крім як допомагати хлопчикам, які запізнюються?

Насправді Шушу трохи лукавив. Йому справді більше не було чого робити...

Цей ранок виявився не надто вдалим для Урмішота. Ну хоча б тому, що йому не дали виспатися. Причиною цього був не хто інший, як сам королівський дізнавач Феофан. Його охопило непереборне бажання як слід потрясти мирно сплячого юнака, що він, власне, і зробив. Схилившись над Урмішотом, він щосили тряс бідолаху, вхопивши руками за плечі. Голова хлопця, сама того не бажаючи, швидко моталася з боку в бік. Із заплющеними очима.

Нарешті руки боярина перестали трясти нещасного.

— Ти прокинешся чи ні, дракон тебе забери! — люто вигукнув Феофан. — Де Мартин? Де він? Куди подівся?

Очі Урмішота повільно розплющилися. Язик неохоче заворушився, ніби не бажав слухатися господаря.

— Я... який Мартин? — намагаючись зібратися з думками, відповів він запитанням на запитання.

— Який, який! Звичайний! Де твій товариш, питаю? Га? Де Мартин?

Їхні очі раптом зустрілися. Урмішот облизав пересохлі зі сну губи, пригадуючи, на якому він світі.

— А, Мартин! — здогадався він уголос, вселяючи надію й трохи послаблюючи цим роздратування недоброго боярина. — Знаю Мартина! Це такий хлопчик.

Королівський дізнавач міцно заплющив очі й потер рукою обличчя, докладаючи чималих зусиль, аби не накричати на бідного, ні в чому не винного хлопця.

— Так, це хлопчик. Де він? Він має бути тут. Куди Мартин подівся?

— Мартин? Так, був десь тут, — погодився Урмішот. — Зараз пошукаю.

Він обмацав поруч із собою постіль, пошарив рукою під ковдрою, зробив розгублене обличчя й безпорадно розвів руками.

— Дивно. Його тут немає. Цікаво, куди він подівся? Пане дізнавачу, ви випадково Мартина не бачили?

Боярин у розпачі затулив обличчя руками й протяжно застогнав.

Тим часом Урмішот дедалі швидше повертався до реальності. Він відчув голод, нужду, холод у ногах і почуття обов’язку перед вітчизною. А ще його випадково навідала дуже цікава думка.

— Мені здається, що Мартин зник, — висловив він її вголос. Одразу зрозумівши всю безглуздість цього цілком логічного, але надто очевидного висновку, він додав: — Питання — навіщо він це зробив.

— Цікаво, куди він міг зникнути з палацу? — спантеличено чухаючи бороду, запитав королівський дізнавач. — Біля кожних дверей варта. Охорона цілу ніч стереже палац. Навіть миша не проскочить.

— Миша, може, й не проскочить, — промовив Урмішот, піднімаючи з підлоги випадково загублену пір’їну.

Він підійшов до розчиненого вікна й підморгнув бояринові.

— А от птах пролетить. Мартин відчинив вікно й вилетів із нього у вигляді птаха.

— Що? — приголомшено перепитав Феофан. — Куди вилетів?

— У вікно. Перетворившись на птаха. Мартин же теж чарівник.

Королівський дізнавач у розпачі обхопив голову руками, сів на стілець і з жовчю в голосі промовив:

— Ух! Ненавиджу чарівників!