Червопис переможний

То був особливий день, це знали всі. Відучора до Ранньої Зорі почали з'їжджатися туристи, винаймати квартири та місця в готелях. Сьогодні ж людей було ще більше: хтось блукав вулицями з великим туристичним рюкзаком, шукаючи де випити кави, хтось шукав місце для парковки, а хтось вже чекав на автобус до кордону. Михайло позіхнув. Сьогодні його клас, як і всі школяри країни, були звільнені від уроків, однак це не означало, що сьогодні, в останні теплі дні вересня, вони підуть на рибалку, чи гасати на велосипедах до сусіднього селища. Не сьогодні.

Натомість мати на початку восьмої розправляла на ньому вишиванку і бурмотіла, що Михайлу вже варто починати голитися, а рівно за двадцять хвилин він вже стояв з класом біля школи в очікуванні автобусу. Поїздка була недовга, навіть попри те, що охочих дістатися до кордону було багацько. Чверть години і вони були на місці. У тіні здоровенного земляного валу і цегляних стін та башти, що височіли на ньому. Це кордон у найсхіднішій точці їх країни.

— Взагалі-то, я маю сказати вам тут гарні слова про любов до країни, — почала класна керівниця свою промову, — і ті жертви, що поклав наш народ за можливість жити для своїх дітей. Для вас. Але ви все це і без мене чудово знаєте, — вона окинула сумним поглядом їх восьмий клас і дістала з пакету коробку крейди. — Тому не будемо затягувати. Беріть по шматочку і йдіть нагору.

Традиція була гарна. Незважаючи не весь піар навколо неї, кількість туристів навколо і дурні переносні возики з хот-догами, Михайло, підіймаючись сходами до башти, думав що по-справжньому любить цю традицію: встати раненько, вдягти вишиванку, приїхати сюди і залишити на цеглі короткий напис крейдою. В перший рік він довго не знав що написати. Не спав всю ніч, вигадуючи і відмітаючи всі варіанти. Слів тоді він так і не підібрав, тому просто намалював герба.

Наступного року він підготувався краще і зміг написати: "Дякую, тату". Однак дорогою назад того року Михайло розридався і тепер згадував про це з соромом. Батько б не простив йому сльози у такому віці. Дякувати, що однокласники не засміяли, хоча він так і не зрозумів чому.

Цього ж року він вирішив не згадувати батька, щоб знов не заплакати, та й малювати тризуба було б вже якось банально. Можна було б висловити дяку мамі, або старшому брату, які приймали участь в будівництві цього укріплення, тому й оселилися поруч свого часу, але Михайло вирішив, що подякує їм наступного року. Сьогодні він підготував дещо краще.

Опинившись нагорі, він не став довго обирати свою цеглину, напис все одно загубиться серед тисяч інших, що будуть зроблені сьогодні, але якщо зробити його прямо навпроти сходів, то його побачить найбільше людей.

Крейда тихо зарипіла по каменю. Михайло з задоволенням виводив слова:

"Руский военьій корабль, иди нахуй"