До стрункості за 180 днів

Ось і закінчилась відпустка! Нарешті вдома та відпочиваю від поїздки. Сьогоді вже 26 серпня, але про все по порядку.

На відпочинку ранки я зустрічала з чашкою кави, потім ми з сестрою ходили берегом моря — це був наш щоденний ритуал. Довго на пляжі я не затримувалась, бо від спеки починає боліти голова, тому сиділа на мансарді та займалась своїми справами. Були дні, коли приїжджала хазяйка дачі, і ми декілька днів відпочивали разом.

Час минув дуже швидко... Ось уже й ранок 25 серпня. Ніч перед поїздкою я спала погано, але все ж відключилась на деякий час. Розплющила очі о пів на шосту. Готувати каву не стала, одразу зібрала речі, склала білизну й підготувала все, що треба було прибрати, щоб закрити в кімнатах. Прокинулась сестра, і ми почали збиратися. Чомусь сумки виявились важчими, ніж коли ми їхали туди — можливо, відпочинок нас так розслабив. Вийшли раніше, щоб не бігти на потяг висолопивши язика, тож вже на початку дев'ятої були на вокзалі.

Подали наш потяг, ми зайшли й уселися на свої місця. І тут пролунала тривога! Ми вимушені були залишити вагон і пройти в укриття. Але ж у потязі їхали харків'яни! Тому більшість людей одразу розійшлася по кав'ярнях та магазинах :) Ми не стали виключенням і пішли в найближчу кав'ярню взяти щось перекусити. Проте навіть не встигли стати в чергу, як пролунав відбій, і ми рвонули назад. Уже біля вагона виявилось, що з одного з купе немає пасажира. Хтось йому подзвонив, і з'ясувалося, що він спокійно десь снідає! Чекали всім потягом.

Нарешті вирушили з затримкою в пів години. Та не встигли виїхати з Одеси — знову тривога через загрозу БПЛА. Ми знову евакуювалися з потяга й чекали на відбій. На годинник я вже не дивилась, тому скільки минуло часу — не знаю. Пролунав відбій, ми знову завантажилися, провідник зробив перекличку, відрапортував начальнику потяга, що всі на місцях, і ми рушили. Звірилась із розкладом: ми відставали вже на годину.

Ще раз зупинилися на евакуацію, не доїжджаючи до Кропивницького. І знову затримка: поки всі вийшли, поки дочекалися відбою, поки зайшли й порахувалися... Від графіку відстали вже на дві години. Але нам пощастило, і це були просто тривоги.

До Харкова дісталися о пів на одинадцяту вечора. На вокзалі нас зустріла моя старша донька. Спочатку ми відвезли сестру. Вона пручалась і хотіла викликати таксі, але донька переконала її, що менше ніж за тисячу гривень її ніхто не повезе — тим більше була тривога, а об одинадцятій вечора в місті вимикають вуличні ліхтарі. Тож сестру одвезли додому, а потім і мене з вітерцем доставили до самих дверей.

Приїхала втомлена страшенно, але передати словами радість моєї зустрічаючої команди просто неможливо! Гєруська крутилась і скавчала від щастя, кицьки теж голосно подавали голос, радіючи моєму поверненню. Я трошки перекусила, бо цілий день у потязі ми нічого толкового не їли, а тільки перекушували снеками та водою. Після цього швидше впала в ліжко, ніж лягла, і миттєво відключилась.

Прокинулась від тупоту собачих лап і скавчання — за вікном було чути вибухи. Я покликала до себе Гєру, обійняла її й тримала, поки вона не заспокоїлась, після чого знову заснула.

Зранку 26 серпня встала геть як побита. Вигуляла свою собаченьку, повернулися додому, я погодувала всю свою звірину, випила кави й знову впала долежувати — після цілоденного сидіння в потязі тіло вимагало відпочинку в горизонтальному положенні.

Так пролежала, поки не встала донька. Ми разом попили кави з морозивом, і мене трохи відпустило. Але сьогодні в мене офіційний день тиші та лінощів, бо почуваюсь усе ще трохи розбитою.