До стрункості за 180 днів

Сьогодні субота, і в ранковий дозор до лісу вирушила я сама. Моя «мадам» Геруська всю дорогу намагалася розвести мене на активні ігри: раз у раз підтягувала палиці, віддано заглядала в очі та всім виглядом питала: «Ну що, пограємо?». Але я була непохитна. Після вчорашніх переживань за її дихання та враховуючи слизькі, брудні після дощу стежки, палиці залишилися не при справах.

Я запропонувала їй альтернативу — самій побігати між дерев і пошукати білок. Поки «крокодил» борознив лісові простори, я йшла неспішно, насолоджуючись тишею. Навколо вже щосили зеленіє молода травичка, а на кущах з'явився ніжний, ледь помітний серпанок перших листочків. Шкода тільки, що зранку не визирнуло сонечко, але свіже весняне повітря все одно наповнило силами на весь день.

Повернулися з прогулянки близько восьмої. Звичайний ритуал із лапами — і тут я розумію, що в хаті підозріло тихо. Зазирнула до доньки — а її й слід простиг! Вона вже пішла у справах, а я у своїй ранковій задумі навіть не помітила порожні домашні капці біля порога.

Сьогодні в мені прокинулася якась монументальна лінь. Жодних кулінарних подвигів і великих звершень не хочеться. Сніданок спорудила на швидку руку, але вийшло напрочуд смачно: розчинна кава, вівсяномлинець із залишками крем-сиру та ікри минтая, ну і шматочок вчорашньої запіканки на десерт. Вирішила: сьогодні день офіційного неробства. Якщо визирне сонечко — візьмуся за пензлі, а поки просто насолоджуватимуся спокоєм. Іноді потрібно дозволити собі просто «бути», без планів і графіків.