Вуаль

Навіть не знаю, з чого почати. Я — Вільям, мені тридцять три роки, і я зрадив своїх друзів. Не просто зрадив, а, відверто кажучи, здав їх. Але чи був у мене вибір? Питання риторичне. Якби будь-хто із них був у моєму становищі, хіба не вчинив би так само? Мабуть, я так себе заспокоюю, бо з моєї вини померло чимало людей, скільки покалічених життів... в обмін на свою безпеку...

Я займаюся цим уже не перший рік. В мої обов'язки входить пошук та підбір людей для випробування експериментальних препаратів, що нібито лікують від усіх хвороб. Просто купка багатіїв вирішила, що хоче жити вічно, тому і проводить ці незалежні від влади досліди. Легенди були завжди подібні: готель, безкоштовна путівка, п'ять людей, — та завжди різні місця, ніколи ми не поверталися туди, де вже були. Так, мене гризе совість за те, що я зробив, мені прикро, але якби я міг повернути час назад, я би вчинив так само. Справа в тому, що колись я був одним із піддослідних. Точніше, ледь ним не став. Я вчасно зрозумів, що до чого, та поки мені не стерли пам'ять, запропонував свої послуги з забезпечення їх людьми. Я благав не вбивати мене, і вони мене пожаліли: найняли на роботу. І хоч платили мені непогано, все-таки я був у них під прицілом. Можна сказати, що я також жертва обставин. Все, що від мене вимагалось, — це п'ять людей кожні три місяці, кожен сезон. Відпустка на два тижні, оформлення та обробка аналізів, замітання слідів та пошук і облаштування нового місця. Вони постійно шукали зразок якогось конкретного ДНК, який не буде відторгати препарат, щоб на основі нього підлаштувати організми потрібних людей. Таким носієм рідкісної ДНК виявився Кріс. От щасливчик.

З часом знаходити людей було все важче і важче. Іноді мені доводилось майже благати поїхати зі мною в безкоштовний тур-відпочинок, а останні два рази я зміг набрати тільки по четверо. Мої «роботодавці» були злі та пригрозили, що наступного разу я буду п'ятим.

І ось до наступного туру менше місяця, а у мене немає жодного кандидата. Це жах, такого ще не було. Мабуть, люди різко перестали вірити безкоштовним квиткам на відпочинок. Я сидів удома, періодично попиваючи з пляшки ром та дивлячись телевізор, і повільно усвідомлював те, що жити мені лишилося недовго. Раптом у мене в голові народилася недобра ідея, дуже-дуже недобра ідея. Я дістав телефон та набрав знайомий номер.

— Алло, друже, як справи? — запитав я.

— Все чудово, тобто стабільно, а ти як? — відповів Якоб.

— У мене є чудова новина. Як давно ти був у відпустці?

То не був переломний момент, але вже тоді я розумів, що опустився дуже низько. Якоб тоді відмовився та сказав, що це взагалі не його тема. З одного боку, я був радий це чути, але десь через тиждень він прийшов до мене та почав питати про відпустку й безкоштовні квитки. На той час я вже майже змирився зі смертю, але в той момент жага врятувати свою шкуру розгорілася в мені з новою силою, і я вирішив, що не готовий померти зараз. Це рішення далося мені нелегко. Ми сиділи у мене вдома та спілкувалися, а я все думав: що ж я наробив, як мені з цим жити далі? Намагаючись поводитися природно та підтримувати спілкування, я ледь міг зрозуміти, що говорив Якоб. Знаєте, коли ти слухаєш людину, але не чуєш її. Зрадити друга та відправити його на вірну смерть або переступити через себе та врятуватися самому... Як ви знаєте, я обрав другий варіант.

День від'їзду. Якоб сам зробив усю роботу за мене: він сам знайшов ще чотирьох людей. І хоча я все ще сумнівався в правильності свого рішення, повертати назад було нікуди. Ріка іноді дивилася на мене і своїм поглядом ніби казала: «Вільяме, не переживай, ти зробив те, що мусив». Вона працювала на компанію задовго до мене та виконувала роль менеджера. До того як я потрапив сюди, вона виконувала мою роботу.

Як зазвичай, я їхав ззаду салону, щоб спостерігати, аби всі пили воду зі снодійним і все пройшло так, як треба. А коли всі заснули, я почав говорити до Ріки.

— Вони сплять, — сказав я.

— Добре... — відповіла Ріка.

— Мені не по собі...

— Віле, ти ж знаєш правила. Що зроблено, те зроблено.

— Можливо, я зможу поговорити з Томасом, щоб не чіпати Якоба? Минулого разу достатньо було чотирьох людей.

— Це виключено. Ти знаєш, які вони злі. Якщо цього разу не буде повної п'ятірки, то вони використають нас. Я розумію, як тобі важко, я сама була в твоєму становищі, але з часом усе мине, а ти лишишся жити. Це природно — відчувати провину за подібні речі, але мені якось довелося віддати їм свою сестру, так що, можна сказати, ти в хорошому становищі. Принаймні, серед них немає твоїх рідних. А тепер помовч, ми не маємо про це говорити зараз.

Стандартні процедури заселення та розподіл нових піддослідних. Зазвичай ми починали обробку нових людей відразу, але цього разу щось було не так: маніпулятор свідомістю не працював. Тож, коли всі «гості» розселилися по своїх номерах, ми вирішили не гаяти часу. Нехай відпочивають біля басейну, п'ють коктейлі та милуються сонцем, а ми тим часом спустилися до підвалу.

Томас лишився на рецепції — хтось мав за ними наглядати. Сама лабораторія була невелика: декілька палат, маленький склад із препаратами та ліками та кімната з маніпулятором свідомості. Він стояв посеред кімнати, приблизно три метри заввишки — металева конструкція, яка постійно світилася від електроенергії. Внизу цієї конструкції була панель керування: декілька екранів із незрозумілими діаграмами та показниками, відомими лише технікам, та море кабелів, які плутались під ногами.

— Коли він буде працювати? — запитала Ріка.

— Ми працюємо над цим, зараз усе буде, — відповів ремонтник.

— Вони тут уже декілька годин, таких затримок іще не було!

— Я не винен, що ми постійно знаходимось у всіляких підвалах, де купа вологи та щурів. Такі складні апарати дуже чутливі до всього.

По рації вийшов Том:

— Прийом, Віле, ти чуєш? Якоб шукає тебе, він хоче прочесати всі номери, щоб знайти тебе.

— Ріко, я мушу йти, — сказав я.

— Угу...

— От чорт! — вилаявся робітник.

— Що сталося? — насторожилась Ріка.

— Загалом... Ай, не зважайте, все добре.

— Якщо потрібна буде допомога — поклич мене, — додав я.

— Добре, Вільяме. А тепер іди, поки твій друг не почав бити на сполох.

— Все супер, я закінчив! — вигукнув ремонтник.

— Вмикай, — скомандував я.

Робітник потягнув великий важіль догори та повернув якийсь клапан. Установка почала сильно тріщати та клацати, а через секунду відбувся спалах. У нас як у персоналу були вбудовані імпланти-чіпи, які не дають спалаху впливати на кору мозку та якось діяти на нас, чого не скажеш про наших гостей.

Я піднявся до Якоба на службовому ліфті. Він стояв та дивився в підлогу, мовби спав наяву, як у трансі. Біля нього стояв Томас.

— Віле, таких проблем у нас ще не було. Чому так довго? — запитав Том.

— Технік сказав, що справа в сирому середовищі, це критично для такої машини. А що тепер з Якобом та іншими?

— Зараз його занесуть в його кімнату випробувань, як і інших.

— Зазвичай ми використовуємо спалах, коли вони всі сплять, але зараз пройшло забагато часу. Можливо, краще перезаписати спогади зараз?

— У цьому немає потреби, — заперечив Том. — Ми перезапишемо його пам'ять так, ніби ми весь цей час стояли тут, а всі його друзі були біля басейну. Включаючи Себа, якого кілька хвилин тому віднесли до його кімнати. Після спалаху їхня уважність та концентрація значно впали, тож зранку можна почати перші процедури.

— Думаєш, це не викличе у нього підозри? Ти йшов позаду нього і раптом опинився біля мене, а Себ магічним чином прийшов до тями та повернувся до басейну?

— Не хвилюйся. Коли він буде покидати наш готель, він не буде цього пам'ятати. Я ж кажу, зараз вони ніби у трансі, все буде добре.

У мене було погане передчуття, але діватися було нікуди. Зазвичай на цьому етапі робити мені тут немає чого, тому я просто їду додому, але цього разу я вирішив лишитися. Подумки я змирився зі смертю друга, але мав надію на те, що він якимось чином все-таки виживе. Так і вийшло: хоч у нього і почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, але оскільки вони з Крісом родичі, Якоб відбувся просто втратою зору та відмовою лівої руки. Це вважалося чимось рідкісним. Вони — перші, хто лишився живим після всього «відпочинку».

Зранку почались їхні перші випробування. В кожного з них була окрема кімната. Якоб уже сидів на своєму кріслі, прив'язаний до нього пасками. Я розумів, що він ось-ось прокинеться.

Та думав, з чого почати і як пояснити йому ситуацію. Можливо, мені не варто тут бути? Тільки-но я подумав усе-таки піти звідти, як він прийшов до тями.

— Що тут відбувається? — його стан був дещо сонливий та виснажений.

— Друже, ти як? — запитав я.

— Віл?.. Що тут коїться? Чому я прикутий до крісла?

— Не хвилюйся, скоро все закінчиться.

— Що за чорт?!

До його руки вже був під'єднаний катетер, через який вводився препарат. Чоловік у лікарській масці, Алан, сказав асистенту, що вони готові вводити першу дозу препарату. Якоб почав вириватися та кричати:

— Вільяме, допоможи! Я не можу вибратися! Що тут діється?!

Але після введення першої дози він знову заснув.

— Показники вражають. Такого хорошого результату не показував жоден піддослідний, — мовив Алан.

Він дивився на екран із купою діаграм, але я в них нічогісінько не тямив. Потім він узяв його досьє та почав щось там читати.

— Оооо, а це вже цікаво... Крістофер, його брат. Його організм значно молодший та вже поборов рак. Це може бути саме те, що ми шукали.

Я не міг цього слухати, тож пішов наверх у свою кімнату. Сів на ліжко та почав заспокоювати сам себе: а можливо, це на краще? Можливо, цього разу вони дійсно знайдуть ключ до всього, та мені більше не доведеться шукати нових людей? Можливо, ця жертва була не марною, і більше не помре жодна невинна людина? Хоч би результат цих випробувань їх повністю задовольнив — тоді, можливо, я міг би нарешті жити вільно.

В мої двері постукали. Хто ж це міг бути? Відкривши двері, я побачив Тома.

— Не зайнятий? Можна зайти? — запитував Том.

— Так, звичайно.

Він пройшов до вікна та повернувся до мене.

— Віле, я знаю, що Якоб тобі дуже дорогий, та бачу, як тобі складно.

— Томе, мені байдуже... — збрехав я.

— Ні, Вільяме, не треба, прошу, не бреши мені. Я спілкувався з Аланом, він сказав, що його результати вражаючі. Цілком можливо, він виживе. Але оскільки його брат є більш вражаючим носієм ДНК, я поговорю з нашими начальниками, аби після всього цього твого друга відпустили. Він їм буде не потрібний, і ми про все забудемо.

— Ти не жартуєш?

— Так, звичайно, не хвилюйся. Схоже, що наші досліди ось-ось підійдуть до кінця. Кріс виявився саме тим, кого ми так довго намагалися знайти.

— То ви залишите його собі?

— Так, він нам потрібен, ти повинен розуміти сам. Ми вже відправили групу спеціалістів в його рідне місто та до його інституту, аби попрацювати з людьми, які його знають. Простіше кажучи, його забудуть усі.

— Якоб же ніколи про це не дізнається, правда?

— Авжеж, ми повністю зітремо Крістофера з його пам'яті. Повністю...

Минуло вже кілька днів, можливо, тиждень, відколи ми приїхали з готелю. Я не хотів або просто боявся зустрічатися з Якобом, але сьогодні вирішив, що маю переконатися, чи з ним усе гаразд. Тож я запросив його з Дані до себе в гості після роботи. Але з настанням вечора зрозумів, що Якоб усе-таки може згадати, що було насправді, тому краще для мене зустрітися у людному місці. Тож я написав йому: «Приходьте в паб "Сині двері"». Він добре знав те місце, це був один з моїх улюблених барів.

Хвилини здавалися годинами, я не міг знайти собі місця. Але я мав переконатися, що з Якобом усе гаразд та він нічого не пригадує. Взагалі раніше ніхто не повертав собі пам'ять після процедур, але оскільки його організм особливий, то його мозок може пручатися цьому та повернути спогади. Сподіваюся, цього не буде.

Зрештою вони прийшли, і ми чудово поговорили. Я відчував полегшення, оскільки остаточно зрозумів: Якоб цілком здоровий та абсолютно нічого не пам'ятає — ні Кріса, ні експериментів, а тільки прекрасний відпочинок. Тому з відчуттям спокою я прийшов додому.

Я знав, що за всіма ними, за кожним суб'єктом, було виставлене спостереження. Це була стандартна процедура: за ними стежили аж до самої їхньої смерті. Зазвичай це займало від тижня до двох, не більше.

Коли Себастіан потрапив до лікарні, мені доручили обшукати його квартиру на предмет речей, які він міг забрати з готелю, або на докази того, що він щось згадав. Ми робили це з кожним відразу після того, як хтось із них потрапляв до лікарні, і квартира була повністю вільна. Тоді Якоб майже викрив мене, але, на щастя для мене, здоров'я його підвело, і він знепритомнів прямо у коридорі. А я, забравши фотоапарат, на якому все-таки були деякі фото, включаючи самого Кріса, забрався звідти. Цей фотоапарат є в мене досі. Я збрехав Томасу про те, що нічого не знайшов. Можливо, колись Якоб згадає про те, що було насправді, і я віддам йому цей фотоапарат, а поки нехай буде у мене.

Трохи пізніше мені було наказано провести обшук у квартирі Якоба та Дані. У нас виникла підозра, що Якоб щось знає: він почав дивно поводитися, а ймовірність того, що він починає згадувати, сильно зросла. Але цей бовдур напився настільки, що не побачив склянку на підлозі й впав, знову-таки втративши свідомість. Так, у нього були важкі дні.

Але найцікавіше почалося, коли мені зателефонував наш шпигун, який іноді виконував роботу водія. Він сказав, що, можливо, Якоб про все дізнався, оскільки вирушив до рідного містечка Кріса. Звичайно, всі докази існування Крістіана були стерті, але це був серйозний тривожний дзвінок. Я відчував відповідальність за свого друга та боявся, у що це може вилитися.