Вуаль

— Якобе... Якобе, ти мене чуєш? Це голос Дані. Якобе... прокинься... Якобе...

Я розплющив очі та побачив Дані, яка сиділа в інвалідному візку.

— Що?.. Не може бути, ти жива? — прошепотів я, не вірячи власним очам.

Дані відповіла спокійним та ласкавим голосом:

— Тебе це дивує? Ти вбив моє тіло, але я завжди буду живою у твоїй голові та спогадах.

— Дані, люба, я не хотів, пробач мене...

— Тепер це не важливо, зовсім не важливо, — так само тихо промовила вона.

— Щ-що?.. Що ти маєш на увазі?

— Ти маєш прокинутися прямо зараз.

— В якому сенсі...

Моє обличчя раптом ударила крижана хвиля. Я вмить прийшов до тями і, важко прокліпавшись, оглянув усе навколо себе. Кошмар у лісі, Бремен, довгий шлях до кордону та розмова про Кріса — все це виявилося лише маренням моєї підсвідомості, поки я був непритомний.

Реальність була куди страшнішою. Я, Йосеф та Дан лежали на потрісканому бетоні у тому самому занедбаному складі, з зав'язаними руками за спиною.

— Він прокинувся, я ж казав, вода допоможе, — сказав чоловік із пустим відром у руках.

Біля нього стояв Вільям та хлопець років тридцяти з короткою зачіскою. Йосеф колись називав його Каїром — він наче був правою рукою якогось Сатурна, про якого Йосеф обмовився, що він їхній босс.

— Ти в нормі? — звернувся до мене Вільям.

— Ти жартуєш? — хрипко витиснув я скрізь зуби.

— Якобе, ти не мав бути тут, — зітхнув Віл, і в його голосі почулося щось схоже на жаль. — Я робив усе можливе, аби тебе уберегти, а ти зв'язався з цими... цими брудними копами.

— Він обрав правильну сторону, — твердо перебив його Йосеф, попри те, що був зв'язаний. — Він відмовився ховатися, він намагається чинити правильно.

— Правильно? — спалахнув Віл. — Правильно було б прийняти подарунок долі та продовжувати жити, а не нехтувати таким шансом!

— Слухай, Париж, давай кінчати їх, а? — роздратовано втрутився Каїр, поглядаючи на годинник. — Хлопці чекають в авто вже майже годину. А раптом вони не самі тут? Раптом вони просто тягнуть час до прибуття підмоги?

— О ні, Йосеф так не зробив би, — упевнено заперечив Віл. — Він занадто гордий. Це його особисте. Він же хоче розрахуватися зі мною, чи не так?

Я перевів погляд з одного на іншого, нічого не розуміючи.

— В якому сенсі?.. Ви знайомі? Йосефе?

— Мовчиш, Йосефе? — усміхнувся Вільям. — Добре, я відповім за нього. Так, ми знайомі. Він працював на компанію. Цього він тобі не розповідав?

— Йосефе, це правда? — моє серце шалено забилося в грудях.

— Все складно, Якобе... Я розповім пізніше, — тихо відповів детектив, уникаючи мого погляду.

— Як ти міг таке приховати від мене?! — вигукнув я, відчуваючи, як земля уходить з-під ніг від цієї зради.

— Вільяме, прошу, ми тут занадто довго, — знову подав голос Каїр, втрачаючи терпіння.

— Почекайте мене на вулиці, я буду за п'ять хвилин, — відрізав Вільям. — У разі чого, мене можете не чекати.

Каїр роздратовано видихнув та, махнувши головою чоловіку з відром, пішов до виходу. Вони залишили нас утрьох наодинці з Вільямом. На складі повисла важка, гробова тиша.

Вільям повільно дістав пістолет з-під ременя та направив його прямо на Йосефа.

— Згоден, цей діалог не приведе нас ні до чого хорошого, — холодно промовив він.

— Тільки не це! Зупинись! — закричав Дан переляканим, зривистим голосом, марно смикаючись у своїх путах.

Але Йосеф навіть не здригнувся. Він дивився прямо в дуло пістолета.

— Ти боягуз, Вільям, — спокійно сказав він, і кожне його слово лунало під склепінням складу. — Я зрозумів, що бути у компанії — це не правильно, і дуже шкодую про те, чим мені доводилося займатися. Але знаєш, в чому різниця між нами? Я відкрив очі та поборов страх. А ти... ти будеш боятися та бігати від себе завжди, тому що ти огидний хробак, який буде робити все, аби самому лишитися в безпеці... Саме тому тебе так дратує Якоб. Бо він — не побоявся...

Різкий звук луною прокотився по всьому складу. Здавалося, від нього затрусилися стіни. Це був постріл. Постріл прямо в голову.

Йосеф безсило впав на бетон. Його більше не було.

— Ні! Ні, ні... Боже, Йосефе! — закричав Дан.

Я вперше бачив його таким. Він намагався залишатися стриманим, але я точно міг розгледіти великі сльози, що котилися по його щоках.

— Досить, він сам напрошувався на це, — важко дихаючи, сказав Вільям і перевів зброю на Дана.

— Давай швидше... — прошепотів Дан, дивлячись на тіло свого напарника.

— Як скажеш... — Вільям почав наводити курок.

«Я маю щось зробити! Хоч щось! Невже це дійсно кінець?!» — панічно пронеслося в моїй голові. Треба було виграти час, відволікти його будь-якою ціною.

— Вільяме! — крикнув я, задихаючись. — Ти знаєш, що мені довелося зробити?..

Віл завмер. Він перевів погляд на мене, не опускаючи зброї та продовжуючи тримати Дана на прицілі. Його очі звузилися, він чекав на мою відповідь.

— Я вбив Дані... — вимовив я, і ці слова далися мені з величезним болем.

— Що ти зробив?.. Коли?! — Вільям наче заціпенів, його голос здригнувся.

— Декілька днів тому. Я був у неї... та задушив її.

— Ти ще божевільніший, ніж я гадав! Навіщо?! Ти ж кохав її! — у його погляді змішалися жах і нерозуміння.

— Саме тому, що я її кохав, я і позбавив її страждань! — кричав я йому в обличчя, відчуваючи, як горло стискає спазм. — Але знаєш що? Хоч я зробив це своїми руками, її смерть — це твоя провина, Вільяме!

— Ні, Якобе! Якби не я, вас би вбили! — почав виправдовуватися він, але його руки вже помітно тремтіли.

— Ні, Вільяме! Це ти винен у всьому, і ти про це чудово знаєш!

— Замовкни! Ти не знаєш, в якому я був положенні! Ти нічого не знаєш! — вибухнув він.

Він почав кричати все сильніше та сильніше, повністю втрачаючи контроль над собою. Зробивши швидкий крок у мій бік, Вільям різко розвернувся і направив зброю прямо мені в голову.

— Я ні на що не міг повпливати, але ризикував попри все, аби ви з Дані лишилися живі! А ти просто вбив її! Це ти негідник, Якоб, а не я!..

У наступну секунду все відбулося як у сповільненій зйомці. Поки Вільям істерично кричав на мене, Дан, якому за спиною якимось дивом вдалося трохи послабити або перерізати пута про гострий край бетону, з дикими, тваринними криками кинувся на нього.

Вільям встиг зреагувати на рух і натиснув на спусковий гачок якраз у ту мить, коли потужний удар Дана збив його з ніг. Гучний постріл знову оглушив склад. Всі троє ми полетіли на землю в суцільному хаосі м'язів, крові та криків.

Я відчув сильний біль у грудях, ніби мене збив автомобіль. Легені вмить спалило вогнем, і я задихнувся, впавши назад на бетон. Проте бійка поруч не припинялася. Через декілька секунд їхньої жорстокої сутички Дан усе-таки вирубив Вільяма важким ударом. Важко дихаючи, він підібрав із підлоги пістолет і відразу звернувся до мене:

— З тобою все гаразд?

— Не знаю... — розгублено промовив я, тримаючись рукою за грудну клітку.

Дан швидко підійшов, нахилився до мене і одним різким рухом розірвав мою сорочку, оглядаючи місце удару.

— Все добре, максимум тріщина ребра, — полегшено видихнув він. — Тепер зрозумів, навіщо бронежилет?

Зрозумівши, що я в порядку і серйозної загрози життю немає, біль відразу заглушив потужний сплеск адреналіну та дика надія на виживання. Але розслаблятися не було коли. Раптом ми почули чиїсь кроки, що луною доносилися з вулиці, а потім і занепокоєний голос:

— Вільяме, Вільяме! Все в порядку?

Ми обидва миттєво перезирнулися. Розуміли без слів: часу в нас обмаль. Напарники Віла ось-ось зайдуть всередину.

— Бігти можеш? — напружено запитав Дан.

— Так, так, можу. Тікаємо звідси! — скомандував я, пересилюючи тупий біль у грудях.

Погляд Дана на секунду затримався на нерухомому тілі Йосефа. В його очах промайнуло щось важке, але він стримав емоції, і ми щосили рушили в бік чорнового виходу з цього закинутого складу.

Ми бігли довго. За відчуттями, це тривало декілька годин. Час від часу ми вимушено зменшували темп для короткого відпочинку, щоб перевести подих, але ні на хвилину не зупинялися повністю. Ми точно знали: вони вже давно знайшли Вільяма, привели його до тями і зрозуміли, що ми втекли. Вони вже шукали нас по всьому району.

Врешті-решт ми добігли до нашого авто, яке завбачливо залишили на стоянці заправки, заскочили всередину, і Дан рушив так швидко, як тільки міг.

— Куди тепер? Назад в готель? — запитав я, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

Дан подивився на мене розгубленим і трохи злим поглядом, крутячи кермо:

— Якобе, який готель?! Нам потрібно тікати з міста негайно. Ми їдемо відразу в аеропорт.

— А якщо вони вже будуть нас там чекати? — засумнівався я.

— Я сподіваюся, що ми будемо перші. Це найшвидший варіант зі всіх можливих.

На той час сонце вже було в зеніті. Подумати тільки: ми прилетіли сюди менше доби тому, а тепер у паніці тікаємо назад до Данії. Найшвидша туристична поїздка в моєму житті...

На якийсь час ми обидва затихли. Не було про що говорити. Схоже, Йосеф для Дана був дуже дорогим, і він зараз глибоко всередині переживав цю страшну втрату. А я все ще перебував у стані дикого шоку від усього пережитого — не кожен день доводиться бути на волосину від смерті. Окрім того, я підсвідомо крутив у голові одну й ту саму думку: Дан усе-таки вбив Вільяма чи той ще живий? Чесно кажучи, я не хотів би, аби він помер зараз. Тільки не зараз. Він мав сповна відчути всю важкість та наслідки його дій та рішень.

— Дане, слухай... Ти вбив Вільяма? — нарешті наважився запитати я.

— ...Навряд... — сухо кинув Дан, не відриваючи погляду від дороги.

Коли я почув це, мені навіть стало трохи легше на душі. Він ще поживе. Поживе з думкою, що смерть Дані — на його руках також.

Аеропорт знаходився на околиці міста, де рідко зустрічалися якісь будівлі. По різні боки шосе простелялися високі дерева, закриваючи шлях легкою, щільною тінню. Коли ми їхали тут уночі, я через свій зір цього навіть не помітив.

На самому під'їзді до термінала Дан раптово пригальмував і почав пильно вдивлятися в парковку перед головним входом.

— О чорт забирай... — процідив він крізь зуби.

— Що сталося?

— Ми запізнилися. Шлях через аеропорт нам закритий.

— Невже? — здивувався я, оглядаючись. — Це ж людне місце. Навряд вони нападуть на нас прямо на очах у багатьох людей.

Дан поглянув у мої очі на секунду, ніби дивуючись моїй наївності, а потім знову повернувся до спостереження за входом.

— Ти дуже погано їх знаєш. Бачиш той чорний седан?

— Так, бачу.

— Тримаю парі, їхні шістки чекають саме в ньому. Але найголовніше це те, що, скоріше за все, вони вже бачать нас.

— Чому ти так думаєш?

— Буквально через декілька секунд після того, як мы під'їхали, їхній автомобіль завівся. Вони готові до погоні в разі нашої спроби втекти. Але через свій паршивий зір ти просто не міг такого помітити.

Хоч Дан і був поважного віку, і зір у нього теж був не найкращий, але все одно набагато здоровіший, ніж у мене. Будь ти проклятий, «ЕкоОлімп», з усіма твоїми експериментами...

— І що тепер робити? — мій голос знову здригнувся.

— Ось, тримай при собі, — Дан протягнув мені пістолет, який забрав у Вільяма.

— А у тебе є зброя?

— Я розберуся.

Після цих слів Дан різко крутонув кермо, розвертаючи авто прямо посеред дороги, і ми помчали назад, явно порушуючи всі можливі правила дорожнього руху. Стрілка спідометра швидко перетнула позначку в сто двадцять кілометрів на годину. Двигун дико ревів.

— Якобе, поглянь назад! Вони їдуть за нами?! — крикнув Дан.

Навряд чи вони лишили б нас у спокої. Я щосили повернувся назад і вдивувався крізь заднє скло. Чорний силует стрімко набирав швидкість.

— Так, вони на хвості! І вони наближаються! — прокричав я Дану у відповідь.

На той момент швидкість авто була вже під сто тридцять кілометрів. Тепер мене лякали не тільки переслідувачі, а й реальна можливість просто злетіти з дороги на крутих поворотах. Але нам пощастило, що Дан був дійсно чудовим, досвідченим водієм: він майстерно скидав швидкість на небезпечних віражах і знову швидко набирав її, як тільки ми виїжджали на рівну ділянку. Проте чорний седан ззаду й не думав відставати.

Через декілька хвилин ми все-таки відірвалися, і я відчув якесь полегшення. Все-таки досвід водіння Дана переміг, і ми заїхали назад у місто. Тут, серед шумного середовища інших авто, було простіше сховатися. Тепер нам відрізаний шлях до аеропорту, тож доведеться їхати на авто через кордон.

— Якобе, слухай, мені потрібна від тебе максимальна віддача та концентрація, — серйозно сказав Дан, міцно стискаючи кермо. — Я підозрюю, що вони вже перекрили всі виїзди з міста, тому нам доведеться залишити авто.

— В якому сенсі? — здивувався я. — Покинути місто пішки? Ти здурів?

— Вибач, але інші варіанти занадто небезпечні. А я мушу врятувати тебе та доставити додому живим та здоровим — цього хотів би Йосеф.

Дан був упевненим у собі та, здавалося, знав, що робити, тому я вірив йому.

— Добре, я з тобою. Що робити?

Ми постійно їхали містом, не зупиняючись ні на хвилину.

— Потрібно залишити авто, вони вже знають номер та модель нашого транспорту, — пояснив Дан.

Ми заїхали на підземну парковку та, зачинивши автівку, пішли геть, постійно озираючись і підозрюючи кожного, хто трапиться на шляху, в шпигунстві за нами. Врешті-решт ми зайшли у великий гіпермаркет, і Дан почав збирати різні речі в кошик. Я не задавав зайвих питань, але з того, що він збирався купити, я зрозумів: шлях із міста займе деякий час, це не прогулянка на годину. Нас чекає довгий шлях до виживання через дику місцевість — тільки так можна вибратися непоміченими. В кошику вже був міцний рюкзак, деякі продукти харчування, вода, ковдра та безліч дрібних речей.

— Дане, а чому ми не можемо звернутися за допомогою до місцевої поліції, як поліцейські агенти сусідньої країни? — тихіше запитав я, поки ми йшли між стелажами.

— Все складніше, ніж здається, Якобе. По-перше, ми перетнули кордон не зовсім легально, влада та поліція Німеччини не знають про нашу таємну операцію. А по-друге, є вагомі причини думати, що у тутешньої поліції є кріт із компанії. Я гадаю, він нас і здав Парижу та його друзям.

— А звідки він знав, що ми будемо тут?

— Він був нашим інформатором деякий час. Скажімо, у нього з компанією були свої рахунки, але, схоже, його взяли за одне місце, та йому довелося співпрацювати з ними.

— Йосеф говорив про нашого крота у компанії, який розповів про цю зустріч... — згадав я.

— Так, саме так. Але я впевнений, що вони викрили і його. Можливо, він зараз навіть мертвий. Не знаю, у нас багато інформаторів, але їх швидко розкривають та вбивають.

— Звучить жорстоко...

— Так, але в такі самогубні місії вербуються засуджені до довічного, тому вони, знаючи всі ризики, погоджуються співпрацювати. Не переймайся, їх ніхто не змушує.

Ось ми вже були на касі. Розрахувавшись та розклавши все по рюкзаках, Дан сказав:

— Тепер будемо чекати темряви.

— А далі?

— А потім викличемо таксі та поїдемо в центр міста, змішаємося з натовпом, а потім знову викличемо таксі та поїдемо на саму околицю міста. А звідти почнемо йти в бік кордону.

— Навіщо така плутанина?

— Про всяк випадок, щоб збити їх зі сліду. Вони шукають нас по всьому місту, а якщо у них тепер є зв'язки з поліцією Бремена, то ми вже, мабуть, у розшуку. Тому для нас небезпека вдвічі більша.

— Я зрозумів, обережність не завадить.

Ми дочекалися темряви, ховаючись у темних переходах та підворіттях, уникаючи поліцейських патрулів та підозрілих авто. А коли ніч остаточно опустилася на Бремен, ми почали діяти точно так, як і планував Дан.

Спочатку поїхали на таксі до центру міста та почали кружляти колами, то заходячи в різні заклади, то виходячи з них. Оскільки було забагато перехожих, ми могли легко змішатися з натовпом. Я не задавав питань, а просто слідував за Даном, все, що мені лишалося, — це повністю довіряти йому. А через хвилин тридцять він тихо сказав:

— Нам час, сідаємо в он те жовте «Шевроле».

— Угу.

Ми сіли в жовте таксі. Салон наскрізь пахнув димом цигарок, а сидіння смерділи так, ніби тут ночував безхатько. Дан пробурмотів адресу водієві, і ми рушили. По дорозі ми постійно по черзі поглядали назад та очима шукали загрозу у вигляді підозрілих авто. Час від часу Дан корегував маршрут водія.

— Поверніть, будь ласка, тут направо, — попросив Дан. — Я знаю, що так буде довше, але не переймайтесь, я заплачу достатньо.

Водій, почувши це, не задавав зайвих питань. Йому було абсолютно байдуже як їхати, якщо за це заплатять гарні гроші.

І ось нарешті ми прибули. Дан протягнув декілька купюр, які я не міг роздивитися своїм зором, та ще й посеред ночі.

— Решти не треба, дякую, — кинув Дан водієві.

Таксист швидко поїхав — можливо, боячись того, що ми передумаємо платити більше та захочемо забрати решту. Якби він тільки знав, що нам зараз зовсім не до цього.

І ось ми почали йти. Мовчки. Холодне повітря приємно освіжало обличчя. Деякий час ми просувалися маленькими вулицями з одноповерховими приватними будиночками, але дуже швидко наштовхнулися на річку.

— Чорт, ми будемо мокрі, — незадоволено пробурмотів я, вдивляючись у темну воду.

— Іншого шляху немає, — спокійно відказав Дан. — Тому я і взяв надувний матрац.

Дан дістав зі свого рюкзака маленький дитячий надувний матрац і почав надувати його. Матрац швидко наповнився повітрям.

— А тепер роздягайся, — скомандував він.

— Я думав, ми попливемо на ньому.

— Жартуєш? Він не витримає і одного дорослого. Матрац потрібен аби не намочити наші речі, але нам доведеться плисти.

Я мовчки кивнув головою, даючи зрозуміти, що погоджуюсь із ним. Чесно кажучи, я готовий був погодитися на будь-що, оскільки жодних інших варіантів у мене не було, окрім як робити все точно так, як скаже Дан.

Ми роздягнулися, закинули речі на матрац і почали заходити в крижану воду. Пливти було неймовірно важко: моя ліва рука майже не працювала, і мені доводилося гребти однією правою. Десь на пів шляху сили почали покидати мене, тож я просто схопився за край матраца і став гребти суто ногами. Жахливий холод дико зводив суглоби, я майже перестав відчувати пальці.

Коли я все-таки доплив до протилежного берега, там мене вже чекав Дан. У цій темряві я не бачив його, але відразу ідентифікував знайомий голос:

— Хапайся за руку.

Я подав свою хвору ліву руку на джерело звуку, і через секунду мене з силою потягнуло на сушу. Дан дійсно був надзвичайно сильним — я навіть не помітив, як він обігнав мене на воді, залишивши матрац, за який я тримався.

— Ти маєш швидко витертися та вдягнутися, або отримаєш переохолодження, — суворо сказав він.

Він простягнув мені сухий рушник, яким я прийнявся гарячково терти своє мокре тіло, попутно сильно тремтячи від холоду.

— Д-д-дяку-у-ую... — ледве вимовив я стукаючими зубами.

— Одягайся швидше.

Поки я, плутаючись у штанях, почав одягатися, Дан уже повністю зібрався і взявся оглядати карту в слабкому світлі ліхтаря. А коли я нарешті закінчив, він підвів голову і поглянув на мене:

— Готовий?

— Ні... — чесно зізнався я.

— Добре, тоді пішли.

Спочатку йти було відносно легко. Перших три години я майже не відчував ні втоми, ні болю в ногах. Але згодом виснаження та повна відсутність нормального сну почали давати про себе знати. А ми все йшли і йшли далі. Близько першої години ночі ліхтарик Дана остаточно перестав працювати. Місяць цієї нічі теж був не на чергуванні, тож ми залишилися у повній, глухій темноті.

Для Дана це, схоже, не було великою проблемою, чого точно не можна було сказати про мене. Через свій зір я не бачив абсолютно нічого далі власних рук. Висока дика трава та кущі постійно били по обличчю, роблячи цей шлях удвічі важчим і болючішим.

— Почекай... — нарешті важко видихнув я, зупиняючись.

— Що сталося? — обернувся Дан.

— Я не можу... Я більше не можу...

Слізи самі хлинули з очей, і я просто розплакався. Було дико холодно, було надзвичайно важко, і в цю мить я чітко відчув, що хочу здатися. З мене вистачить.

— Дурня, зберися, Якобе! — спробував струснути мене Дан.

— Я навіть не бачу, куди йти!

— Я візьму тебе за руку, все буде добре.

— Ні, йди без мене! Я не хочу... Нехай вони знайдуть мене. Я втомився тікати...

— Ще добу тому переді мною був повний мужності чоловік, а зараз я бачу слабака, — різко кинув Дан, і його голос став холоднішим за річкову воду. — Мабуть, Йосеф у тобі помилявся.

Ці слова миттєво вивели мене із себе. Мій виснажений розум в секунду затягнуло туманом дикої злості. Не тямлячи себе і не розуміючи, що роблю, я замахнувся на Дана кулаком. Але Дан зреагував блискавично — він просто спіймав мою руку в повітрі та міцно стис її.

— Добре, давай перепочинемо, — спокійно і тихо сказав він, опускаючи мою руку. — Спокійно, Якобе. Давай поговоримо.

Дан розклав рушники прямо на землі і дістав їжу, яку він завбачливо взяв із собою: шоколадні батончики — глюкоза, швидка енергія — та воду. Ми мовчки сиділи на рушниках і їли, якийсь час не бажаючи починати відверту розмову.

— Вибач, що обізвав тебе боягузом, — першим порушив тишу Дан. — На твоєму місці я би також впав у паніку. Ти занадто багато пережив за останні дні.

— А ти вибач, що хотів тебе вдарити, — тихо відповів я, дивлячись у землю. — Я просто не знаю, що робити далі. Я так шкодую, що підписався на все це... Краще було б жити те життя, до якого я вже звик. А тепер на мене постійно будуть полювати.

— Ти дуже сильний, Якобе. Справді...

— Я вбив Дані... — вимовив я найважчі слова, які каменем лежали на серці.

Дан нічого не відповів, лише мовчки слухав моє важке дихання.

— Я повністю заплутався в собі, — прошепотів я. — Я вже не знаю, що мушу робити.

— Ти знаєш, ким був Йосеф до того, як став детективом? — раптом запитав Дан.

— Виходячи з того, що говорив Вільям, він був замішаний у це лайно вже давно, — я підвів на нього очі. — Скажи чесно, він дійсно працював на компанію?

— Так, він працював на компанію довгий час, — підтвердив Дан. — Я намагався його витягнути звідти, але він був молодим та не розумів, що робить — просто хотів легких грошей. А я, знаючи, чим саме він займається, мав би заарештувати його... Але я цього не зробив та давав йому шкодити людям. Це і моя вина також. Він був хорошою людиною, просто... просто я мав його зупинити. А тепер смерті тих людей на моїх руках також...

— Але я цього не зробив та давав йому шкодити людям, це і моя вина також, — тихо продовжував Дан. — Він був хорошею людиною, просто... просто я мав його зупинити, а тепер смерті тих людей на моїх руках також...

— Він був дорогою для тебе людиною, — сказав я.

— Він мій брат, Якобе, мій молодший брат. Він був самою доброю та світлою людиною, яку я знав. У тебе була така людина в твоєму житті?

— ...Так... була... — ледве чутно промовив я.

В моїй голові почали вспливати спогади, наче короткі моменти з Дані — як вона посміхалася та підбадьорювала всіх навколо, дарувала позитив та сіяла якусь надію, що все буде добре.

Дан здогадався, про кого я подумав.

— Якобе, вони забрали все у нас, вони позбавили нас сенсу життя, — сказав він. — Ми маємо щось зробити, спробувати ще раз. Можливо, ми навіть врятуємо Кріса.

— Скільки б я собі не брехав би, насправді я не думаю, що він живий, хоча продовжую сподіватися, — гірко зітхнув я.

— То що? Остання спроба? — Дан повернувся в мій бік.

— Так, Дане, я з тобою, вперед.

Ми швидко склали речі та з новими силами продовжили шлях.

Так, як і запропонував Дан, він тримав мене за мою непрацюючу ліву руку та вів мене в суцільній темряві. Я багато думав, поки ми йшли, — про підставних агентів, Вільяма, Кріса.

— Слухай, Дан, — порушив я тишу.

— Що?

— А чим саме Йосеф займався у компанії?

Дан зупинився, повернувся до мене та відпустив мою руку.

— Я можу сказати, тепер, коли він мертвий, немає сенсу приховувати... — тихо промовив він. — Він займався аналізом, як організм людини реагує на препарат.

— Он як, то він був вченим до поліції чи щось таке?

— Це ще не все... Останній його проект... це Кріс...

— Що? Що це значить? — мене наче струмом вдарило.

— Так, ти все правильно зрозумів. Він був там, п'ять років тому, в ЕкоОлімп. Він займався вашою групою. Саме він виявив надзвичайну вийнятковість днк Кріса. Це був він. Одразу після того його вигнали. Близько року запоя та депресії, і я через свої зв'язки влаштував його до себе у відділ. Відтоді ми займаємось пошуком Парижа, Сатурна та інших кримінальних фігур.

— Я не можу в це повірити... — прошепотів я.

Я просто був шокований. Тільки, здавалося б, все налагоджується та повертається бойовий дух, з дна піднімаються нові і нові підводні камінці.