Вуаль

— Привіт, друже, це я, Вільям. Ще не скучив за мною?

— Вільяме, Боже, як я радий тебе чути! Куди ти пропав? Я телефонував тобі. Тут діється справжнє божевілля, Дані...

— Чекай, чекай, давай зустрінемось та поговоримо, так буде краще, — перебив він. — У тебе голос, ніби ти з'їхав з розуму.

Я стояв та дивився на пляшку віскі на підлозі й мимоволі подумав: я хотів покінчити з собою вже вдруге за тиждень.

— Друже, це дуже небезпечно. Краще прийди до мене в готель, я все тобі поясню.

— Емм, окей, як скажеш. Як щодо завтра зранку? Чую по голосу, ти сьогодні нетверезий.

— Як скажеш, Вільяме. Ти не уявляєш, наскільки я радий, що ти знайшовся...

Не знаю як, але в мене ще знайшлися сили прийняти душ та спуститися нормально поїсти в ресторан на першому поверсі. Я замовив щось із азіатської кухні та яблучний сік. Сидів і думав про інший спосіб знайти той готель. Спробую пригадати: ми виїхали рівно о десятій ранку, а приїхали десь опів на другу годину дня — це я точно запам'ятав. Тобто трохи більше трьох годин їзди. За моїми підрахунками, сам ЕкоОлімп мав бути в радіусі близько 350–400 кілометрів від самого Сількеборга. Цікаво, адже, виходячи з моїх висновків, схоже, що ніякого відпочинку взагалі-то і не було. А що ж було? Тоді уві сні я бачив образи людей в лікарських халатах та медичні інструменти, крапельниці та уколи... Ніяково навіть уявити, що насправді там було.

Надпивши свій сік, мені стало навіть трохи смішно від того, що я згадав, яку нісенітницю нам говорили. На питання про те, де саме ми знаходимося, адже в Данії немає таких високих гір, пам'ятаю недолугу історію про якийсь засекречений природний заповідник, який приховували від людей з метою захистити місцеву флору та фауну від припливу туристів. От же викрутились! Але тепер я розумію, що ніяких гір насправді і не було. Вони якось не просто стирають пам'ять людям, а ще й перезаписують її — повністю заміняють її на фальшиву. Це дивовижна технологія, як це взагалі працює? Я ніколи про таке не чув та міг побачити, мабуть, тільки у фільмах.

«Мені потрібні карти. Для початку подивлюсь усі поодинокі будівлі в лісовій місцевості, які тільки зможу знайти, а потім вирушу туди разом з Вільямом, і ми викриємо цих покидьків. А коли в нас будуть докази, ми зможемо притягнути їх до відповідальності. Люба моя Дані, тільки дочекайся, прошу тебе».

Недоївши свою страву, я піднявся до свого номера та спробував заснути. Зранку у мене важлива та довгоочікувана зустріч з Вільямом, нарешті я зможу поділитися цим ще з кимось. Ці думки не давали мені спокійно заснути, тому я прокрутився майже до ранку, аж поки мій мозок не здався. А розплющив очі я вже від вхідного дзвінка Віла. На годиннику восьма ранку. Я підняв слухавку.

— Алло, Віл?

— Так, друже. Я знаходжусь біля готелю. Проведеш мене чи як? Тут сувора охорона, не хоче мене пропускати.

— Так, друже, звісно, зараз спущусь.

Зібратися для мене означало одягнути штани та взути капці — це було швидко. Так само швидко я і спустився вниз, очікуючи нарешті побачити свого давнього друга та єдиного союзника. Я розгледів його відразу: він стояв посеред холу у яскраво-жовтій кофті та тримав у руках пакет із супермаркету. Я радів мов дитина та поспішив обійняти старого друга.

— Ооо, ну нарешті! Якобе, друже, ти як? — запитав Віл.

— Не можу сказати, що добре. Ходімо скоріше, я маю багато чого тобі розповісти.

— Ну ходімо, я вже чекаю, що ж у тебе там.

Охорона провела нас поглядом, зрозумівши, що Віл — мій гість, і ми без проблем піднялися до мого номера.

— А чому ти живеш у готелі? Що сталося? — поцікавився Віл.

— Віл, це складно пояснити. Я у небезпеці, та, гадаю, ти також. Себ та Марі мертві, Дані у важкому стані, а ще... ти пам'ятаєш хлопця на ім'я Кріс?

— Так, Якобе, пам'ятаю. Він ще говорив про свої екзамени чи щось таке.

— Це добре, але суть у тому, що, схоже, тільки ми його пам'ятаємо. Я навіть був у його мами... Вона, до речі, теж померла...

Ми прийшли до потрібних дверей. Відкривши їх, я пропустив Віла всередину, а сам додатково ще кинув око по сторонах, щоб переконатися, що за нами ніхто не стежить, і закрив двері.

— Господи, так багато смертей... Як вони померли? — запитав Віл.

— Вільяме, це не важливо. Я дізнався від одного з них, що Кріс досі в них. Йти до поліції без доказів занадто ризиковано. До речі, де ти був увесь цей час?

— У мене були проблеми зі здоров'ям, я був у лікарні декілька днів, а телефон згубив, тому не міг подзвонити тобі, — відповів Віл. — Але я не розумію, про що ти говориш. Краще відкрий чипси, я взяв пиво.

Він був доволі спокійний. Він взагалі чув, що я говорив? Померло багато людей, але він хоче просто пити пиво... Добре, мабуть, він ще не усвідомлює усіх жахів цієї ситуації. Тож я взяв два пакетики чипсів та пішов шукати тарілки для них — здається, у шафі в коридорі були тарілки, які підійдуть для цього.

— То що ти збираєшся робити? Шукати той готель? Ми всі спали та не знаємо дороги туди, — донісся голос Віла.

Ми продовжували спілкуватися, будучи фактично у різних кімнатах.

— Під час нашої подорожі я постійно дивився на годинник та пам'ятаю, коли ми виїхали та приїхали на місце, — гукнув я у відповідь. — Виходячи з цього, можна прикинути хоч приблизно, де ми знаходилися, та, ретельно вивчивши карту, можна пошукати поодинокі будівлі. Рано чи пізно ми знайдемо саме той готель.

— А з чого ти взяв, що все, що діється, все, що сталося з Себом, Марі та Дані, пов'язано з готелем?

— Факти говорять самі за себе. Це все сталося після нашого приїзду. За мною стежив той самий водій, який і віз нас туди. Він зізнався, що Кріс ще там.

— Ну не знаю, можливо, Кріс просто втік, а тепер живе в іншому місті, — скептично мовив Віл.

— Вільяме, ти про що взагалі?! Його мати забула свого сина за декілька тижнів, а потім наклала на себе руки!

— Не знаю, Якобе... А що насправді відбулося, на твою думку?

— Точно не знаю, але ми з'ясуємо це обов'язково.

— Друже, це все якесь божевілля. Можливо, тобі варто звернутися до професійного психолога?

— Почекай... Ти що, не хочеш допомогти мені дізнатися правду? — я раптом осікся. — До речі, як ти дізнався, в якому я готелі? Я не говорив тобі адресу.

Я пересипав чипси у дві глибокі тарілки, а сміття викинув у смітник біля вхідних дверей. Та поспішив назад у кімнату, в якій був Віл, але, ледь переступивши поріг спальні, я завмер на місці.

Вільям стояв посеред кімнати й тримав пістолет, направлений на мене, в одній руці, та інший — у другій. Схоже, це був мій: він був захований на верхній полиці комода під одягом, а оскільки комод був відчинений і речі тепер лежали на підлозі, сумніви зникли. Тепер я розумів точно: віднині я беззбройний. Але я не міг зрозуміти того, що, чорт забирай, робить Вільям.

— Віл, ти чого? Що ти робиш?

— Якобе, заспокойся. Обіцяю тобі, я все поясню, але не тут. Нам потрібно вийти з готелю. Тож ось як ми зробимо: зброя буде у мене в руці, накрита твоєю кофтою. Ми тихо вийдемо на вулицю, там на нас чекає авто. Ми спокійно сядемо та поїдемо в інше місце. Я обіцяю, з тобою все буде гаразд, тільки не дуркуй, добре?

— Я не розумію... Що все це означає? Ти разом з ними? Вони і тобі промили мізки?

— Все складно, але як тільки ми покинемо цей готель, я дам відповіді на всі питання. Тільки не намагайся втекти або покликати на допомогу, бо мені доведеться тебе вбити...

У моєму розумі не було нічого, крім гіркого почуття зради та ще більшої безвиході, тому я кивнув головою, і ми разом пішли до виходу.

На дворі стояв великий позашляховик. Віл сказав: «Сідай». Я відкрив двері та заліз у шкіряний чорний салон. Біля мене сидів кремезний чоловік — мабуть, один із тих, хто чатував на мене біля дому. Обличчя я тоді не побачив, але, здається, його піджак був такого ж кольору. Вмить він накинув на мою і без того хвору ліву руку наручники, інший край яких був пристебнутий до його правої.

— Це щоб ти не подумав тікати, — сказав Віл, сідаючи на переднє пасажирське місце.

І як тільки двері закрилися, водій рушив.

Дорога була недовгою, хвилин п'ятнадцять. Ми вийшли на парковці якоїсь закусочної та зайшли через передні двері. В самій закусочній було доволі темно та майже не було людей, а ті, хто були, навіть не звернули на нас уваги — такий собі нішевий заклад.

Вільям звернувся до свого водія: «Замов нам що-небудь», — і ми пішли у самий дальній куток залу. Віл сів на дивані біля стіни, а ми з моїм охоронцем сіли навпроти нього.

Спиною до виходу він притиснув мене до стіни, та попри явні спроби з його боку завдати мені дискомфорту, я не зводив очей з Вільяма.

— І так, як і обіцяв, ти в безпеці, та я готовий відповісти на всі твої запитання, — мовив Віл.

— Чому? — лише й спромігся видавити я.

— Що саме? Чому я з ними? Тому що вони непогано платять. Я працюю тут уже близько п'яти років.

— Що насправді сталося в готелі?

— Все, що можу сказати, — це те, що ви брали участь у дослідженнях експериментальних ліків. Але оскільки прототипи препаратів досі нестабільні, це виявилося не зовсім сумісним зі здоров'ям більшості. Проте ми рухаємось у правильному напрямку. Ще рік тому із п'яти підослідних не виживав ніхто, а тут цілих троє — це успіх.

— Який ще в дупу успіх?! — вибухнув я. — Ти загнав нас у пастку та зробив підослідними кроликами! Ось чому ти весь час їхав на задніх сидіннях... Тепер мені зрозуміло, картинка складається в одне ціле.

— Якобе, слухай, я не хотів, щоб так сталося, правда... У мене не було вибору...

— Де Кріс? Коли ви його відпустите? Та як вилікувати Дані?

— На жаль, Дані вже не повернути, взагалі це буде диво, якщо вона виживе. Не переживай, зараз вона ще з нами, ми стежимо за її станом — так, як стежили за рештою до самісінької їхньої смерті. А Кріс буде у нас, не намагайся його повернути. Його організм повністю приймає всі наші препарати. Його ДНК — це ключ від усіх хвороб, розумієш? Він врятує мільйони людей.

— Господи, ти такий покидьок... Я не можу повірити, що ти на це пішов. Ти хворий!

— Якобе, слухай уважно. Я ледь вмовив їх лишити тебе в спокої, ти їм все одно не потрібен. Але з однією умовою: ти перестанеш копати та шукати відповіді. Пообіцяй мені, і з тобою все буде добре.

— Ти пропонуєш забути про все, що було?

Водій приніс піднос із чотирма склянками кави та поставив на стіл.

— Друже, у тебе просто немає вибору, — холодно промовив Віл. — Або вони вб'ють тебе і Дані.

— Не називай мене так.

— Це життя, Якобе. Я гадав, ти забудеш про все, як і решта. Ми перезаписали пам'ять багатьом людям, включаючи маму Кріса, їхнього шерифа та керівників його навчального закладу. І до цього ми стирали пам'ять та перезаписували десятки разів, але саме твій мозок, схоже, виявився особливим, або відбувся збій. Якщо хочеш, ми проведемо процедуру повторно, і ти про все забудеш?

— Нізащо.

— Добре. То ти обіцяєш? Обіцяєш кинути всі спроби вийти на нас? Я пропоную тільки раз, з поваги до нашої дружби з дитинства.

— Або що? Вб'єш мене?

— Ха-ха-ха! Поки що ми плідно підчищали за тобою сліди, але завжди можна здати тебе поліції. Ти ж сам не без гріха, правда ж?

— Що ти маєш на увазі?

— О, ти вже забув? Я нагадаю: жорстоко зарізана у себе вдома твоя тітка Тіна; застрелений бідний чоловік за баром у ході п'яних розбірок; по-звірячому забита жінка на парковці, а також підпал задля приховання слідів, чим вбито молодого студента, який підробляв там; викрадення та вбивство свого двоюрідного брата Крістіана з неможливістю відшукати тіло... Ну і, нарешті, отруєння бідної сусідки, тітки Фіони.

— Якого чорта?! Ви вбили бідну бабусю?

— Хах, не переймайся, ніхто її не чіпав. Поки що. І не торкнеться навіть пальцем, якщо ми зараз домовимось.

— Як же я можу просто взяти і забути про все?

— Якось мусиш розібратися. Так ми домовились?

— ...Так, — після довгої паузи видавив я.

— От і добре. Можеш повертатися до себе додому. Поки будеш мовчати, будеш у безпеці.

По моїх щоках потекли сльози. З мене зняли наручники, і вони пішли геть, залишивши мене там у повному відчаї. Ззаду себе я почув голос Віла:

— Можливо, ти ще не зрозумів, але я тебе врятував. Можеш не дякувати.

Мені хотілося кричати в той момент, хотілося вибити з нього все, що можна. Але що я тепер можу? Слабкий, напівсліпий каліка, якого можуть вбити або кинути до в'язниці на все життя. Я сидів там довгими годинами, аж поки до мене не звернулася адміністраторка та натякнула, що пора закриватися.

Ідучи додому, я відчував і жаль, і біль, а найбільше — жахливу безвихідь. По дорозі я зайшов купити щось алкогольне, мій вибір впав на дешеве віскі. Чому б ні, сподіваюся, Дані мене зрозуміє.

Будучи вже вдома, я декілька днів не виходив далі магазину на першому поверсі. Моя квартира нагадувала смітник, уся підлога була устелена пустими пляшками, недопалками та коробками з-під фастфуду. А я просто лежав на ліжку, не знаючи, як тепер жити, де знайти сили для існування... Я маю отак просто продовжувати жити в той час, як Дані все ще знаходиться в комі, а Кріс приречений до кінця свого життя бути піддослідним? Чортів Вільяме, я ненавиджу тебе!