Вуаль

Ніч була просто жахлива. На щастя чи ні, але я навіть не пам’ятав, що мені снилося. Прокинувся я весь мокрий та стомлений, все тіло ламало. Виглядав я так, наче пиячив по барах кілька днів. Прийняти душ не вийшло — вимкнули воду, наче якась аварія, прорвало трубу чи щось таке. Чистих речей я не знайшов, бо й не шукав — не було сил навіть переодягнутися. Була вже опів на десяту ранку, я їхав до Дані в лікарню і всю дорогу думав тільки про неї. Здавалося, вона — єдине, що мені допоможе.

На якомусь автоматі швиденько зібравшись до лікарні, я зловив себе на думці, що зір мій наче погіршився, в очах якось помутніло.

Зайшовши до палати та побачивши єдину людину, яка могла б мене заспокоїти, я відчув якусь дитячу радість, і вмить стало неважливо все: ні жахлива ніч, ні брудний одяг чи неохайна щетина.

— Господи, Якобе, ти виглядаєш так, ніби взагалі не спав. Ти що, з роботи прибіг? — усміхнулася Дані.

— Хе, та ні, люба, я спав, просто не роздягаючись. Вимкнули воду, тому я не мився та не переодягнувся.

— Кумедна ситуація. Але є дві новини: одна гарна, інша дуже погана. З якої почнеш?

У цей момент хотілося почути щось добре, тому я обрав першу.

— Давай хорошу, здивуй.

— Якщо мій стан покращуватиметься в такому темпі, то вже завтра зранку мене випишуть. А попереду ж вихідні, ууххххуууу!

— Супер, кохана, я радий це чути. Вдома тебе дуже не вистачає.

— І що, навіть не спитаєш про погану новину?

— Ах, ну так, звісно. Що там?

— Телефонував Себ. Він потрапив до лікарні на іншому кінці міста. Якобе, ти не повіриш — з отруєнням.

— О чорт, що це за чума така?

— І тобі доручено найвідповідальнішу задачу: зібрати йому деякі речі, бо, як виявилося, жодна з його подруг займатися подібним не має бажання.

— І в тебе є ключі від його квартири?

— Ну звичайно ж, ми сусіди, любий. Ми обмінялися ключами вже дуже давно, на всякий випадок.

Ми мило поспілкувалися з Дані на різні теми — несерйозні та трохи дитячі, трохи посперечалися, трохи поговорили про майбутнє, про наш ще не побудований будиночок та наших ненароджених дітей. Я й не помітив, як минуло близько п’яти годин, і не помічав би й надалі, якби телефон Дані не задзвонив. Це був Себ, ми геть за нього забули. Він просив, щоб хтось приніс йому чистий одяг та кілька журналів. Дані було ніяково від того, що ми забули про нашого друга, тому вона вирішила швидше відправити мене на поміч до Себастіана.

— Якобе, я втомилася. Можеш вирішити проблему Себа, будь ласка? А я поки посплю.

Ну як я міг їй відмовити? Звичайно, ніяк. Тому, швиденько попрощавшись, я взяв ключі від квартири Себа та пішов до нашого будинку, дорогою перехопивши хот-дог та запивши його банкою пепсі.

Під час підйому сходами мені запаморочилося в голові — мабуть, від пережитих подій та хвилювання, спало мені на думку. Двері квартири Себа були трохи далі по коридору, з протилежного боку. Тримаючись за стіну, я повільно йшов до цілі. Ще кілька метрів — і я досягнув мети. Дідько, треба звернутися до лікаря, зі мною явно щось не так. В очах помутніло, я дістав ключі з кишені й спробував поцілити в замок. Трясця… Ще раз. Що за чортівня?

Лише з четвертої спроби у мене вийшло це зробити, а коли я прокрутив ключ, у мене прохололи руки й відняло мову: двері були відчинені. Якого біса, невже тут хтось є?

Спокійно, Якобе, ти ж знаєш, який цей Себ гульвіса — мабуть, просто сам не зачинив двері. Я повільно відчинив металеві важкі двері, зробив кілька кроків і завмер від страху. В кімнаті мигнув силует людини, але обличчя я не роздивився — занадто швидко. Він ховався, але одне тепер я знав точно: в квартирі явно хтось перебував. А я був не в тому стані, щоб дати відпір злодієві. Тож, ледве стоячи на ногах, мені нічого кращого не спало на думку, ніж просто повільно вийти, зачинити двері на ключ та викликати поліцію.

Зробивши кілька маленьких і повільних кроків назад, я був уже в дверному проймі, але в цей момент моє тіло мене підвело. В одну мить розум помутнів, а ноги стали ватяними та водночас важкими, мов два якорі, які тягнули мене донизу.

У мене навіть не вистачило сили, щоб зробити ще бодай один крок назад — тоді б я опинився в коридорі, де є камера відеоспостереження, і зловмисник чи ким би він не був не зміг би мені нашкодити. Але хіба все вдається так, як хочеш? Звичайно, це майже ніколи не вдається. Тож я навіть не пам’ятав, як приземлився на підлогу — мабуть, знепритомнів ще в польоті та впав углиб квартири. Краще й не придумаєш.

Пролежав я так, мабуть, близько години, поки мене не розбудив телефон. Діставши з кишені свій засіб зв’язку, я не зміг розгледіти, хто телефонував. Ні, телефон не був розбитий — мене підводили мої ж очі, все було розмите та нечітке, тому я просто прийняв виклик.

— Алло, Якобе, це я, — пролунав голос Дані.

Напруга трохи спала.

— Так, люба.

— Ти вже був у Себа? Чи ти ще в нього?

— Люба, я тільки почав збирати речі, зайшов додому перекусити перед цим.

— Тільки не кажи, що з’їв мої еклери.

— Та ні, я би ніколи не посмів.

— Я жартую, дурнику. У тебе стурбований голос, щось сталося?

У цей момент я сидів на підлозі квартири Себа, а мої ноги простягалися в коридор. Мабуть, кумедна картина, подумав я.

— Ні, кохана, все добре. Скоро буду у тебе, дай мені годину-другу.

— Я чекаю, але здається, що поки ти приїдеш, я вже одужаю, ха-ха-ха.

— Я буду тільки радий.

— Давай уже швидше, мені самій тут не по собі.

— Я прибуду, як тільки зможу, буду поспішати.

У відповідь не почувши нічого, я подивився на екран свого телефону й зрозумів, що він просто розрядився. Чи почула Дані, що я поспішаю до неї, чи ні — я не знаю. Потрібно зарядити телефон, але на це немає часу, тож, швидко зібравши речі Себа в якусь сумку та повторно звіривши все за списком, я вирушив до нього.

По дорозі до Себастіана в голові крутилося безліч думок: як перевернулося все за останню добу, скільки стресу та незрозумілих подій одна за одною. Голова боліла — чи від удару об землю, чи від тиску, а в очах усе ще було змазано та нерозбірливо. «Мені точно потрібно до лікаря», — подумав я. Скільки разів за сьогодні я собі це кажу? Два, три, а може, п’ять. На годиннику було вісімнадцята п’ятнадцять вечора. День пролетів швидко й змазано, але зрештою я все-таки дійшов до Себа.

Піднявшись на третій поверх та пройшовши до стійки медсестри, я помітив, що на поверсі дуже тихо. Я покликав медсестру дзвіночком, який стояв на стійці. Через секунд десять вибігла дівчина з іншого кінця коридору. Вигляд у неї був стурбований та розгублений — здавалося, ніби вона проспала свою зміну і, швидко зібравшись, тільки-но прибігла на роботу, не встигнувши перевести подих.

— Доброго дня, чим можу допомогти? — запитала сестра.

— Мені потрібно віддати речі своєму другові.

— Добре, як звати вашого друга?

— Мого друга звати Себастіан Хекен, він потрапив до вас сьогодні зранку.

— Так, я пам’ятаю, але він зараз спить, у нього було багато крапельниць сьогодні.

— Отакої…

— Нічого страшного, просто залиште речі тут, а я їх обов’язково передам.

— Дякую, дуже дякую.

Я поставив сумку з речами біля дивана в кутку, а сестра провела мене поглядом, поки я виходив. Уже на вулиці я відчув різкий прилив енергії в своєму тілі — ось що означає ковток свіжого повітря.

Додому було прийнято рішення поїхати на таксі, так швидше. Мені дуже хотілося попросити в охорони нашого житлового комплексу відеозапис із коридору — я хотів бачити, хто був той чоловік, а може, й жінка. Тому першим ділом я подався до будки охорони. Це була невелика металопластикова кімнатка приблизно десять квадратних метрів, де знаходилися комп’ютери, на які вівся запис з усіх камер нагляду.

Я легко постукав у двері. Вони швидко відчинилися, і суворим поглядом мене зустрів чоловік років п’ятдесяти з короткою зачіскою та татуюванням на шиї.

— Доброго вечора, шановний, — сказав охоронець.

— Доброго. Мені потрібна ваша допомога.

— Я вас слухаю.

Розповівши про свою ситуацію — про злочинця в квартирі Себа, — я відчув полегшення. Нарешті я зміг із кимось цим поділитися.

— Ех… друже, мені прикро, але… через помилку в системі чи через перепади електрики наші комп’ютери з’їхали з глузду.

Він озирнувся назад, і я встиг розгледіти кімнату охорони: два ліжка, стіл, крісло та комп’ютер із кількома моніторами, а під столом колупався чоловік — скоріш за все, намагався щось полагодити.

— Мелл, ну що там? — гукнув охоронець.

— Здається, тут роботи на кілька днів, — відгукнувся той. — Можливо, всередину потрапив пацюк чи скупчення комах…

Охоронець повернувся до мене й промовив:

— Вибач, хлопче, тут ми тобі не допоможемо.

Мені не залишалося нічого іншого, окрім як просто піти до себе додому. Відчуття було жахливе. Я був дуже стомленим, та ще й нудота повернулася, а в очах знову почало мутніти — це все від тиску. Не пам’ятаючи навіть, як я дійшов до квартири, я наповнив свою склянку якимось алкоголем, який знайшов на столі, та мовчки сів на диван, прокручуючи всі події за сьогодні. Це був жахливий день. Вигляд і запах безхатька… Цікаво, що про мене думали медсестра та охоронець? Що я, мабуть, вуличний пияка або ж просто божевільний. Це змусило мене посміхнутися.

Ще ковток, потім ще. Голова стала важкою та змусила мене впасти на голий диван. Склянка була майже порожня й легко вислизнула з моєї руки, але втома була настільки сильною, що я навіть не звернув на це уваги. Тільки я та сон. Саме зараз, у цей момент, я відчув полегшення — голова вмить перестала боліти, а нудота відступила. Швидко наступив глибокий сон.

Мені снився я — я, який спав на ліжку та щось бурмотів про себе, крутився й мучився від нічних жахіть. Я чую його, тобто себе. Він каже: «Дані», повторює ім’я Дані, «Себ», «Марі», «Віл». Я знаю цих людей, я їх пам’ятаю. Чекай, я кажу ще щось, це знову ім’я — водночас знайоме та незнайоме. Що це за ім’я? Мені потрібно вслухатися, не можу розібрати.

Кріс.

Кріс? Хто це? Я його знаю? Чому я повторюю його?

Кріс. Кріс. Кріс…

Я прокинувся різко від своїх спогадів. Точно, Кріс! Він снився мені минулої нічі. Що за чорт, я нічого не розумію. На годиннику — опів на другу ночі. Як я міг забути? Точно, Кріс. Де він зараз? У голові крутилося безліч думок. Ми повернулися без нього. Чому його ніхто не згадав, навіть я? Та чого я увесь день не міг про нього згадати? Він точно снився мені, у цьому я впевнений…

Ще більше збив мене з пантелику звук дверей, що відчиняються.

Якого біса, подумав я. Невже не зачинив за собою вхідні двері? Це той злодій, що був у Себа? А може, це Дані виписали? Хоча посеред ночі… ні, якась нісенітниця. Зібравшись із силами, я встав на ноги, узяв у руки скляну вазу з журнального столика та почав вслухатися в тишу. Кроки невідомого були повільні та обережні — мабуть, думав, що я сплю. Від страху я почав чітко чути стукіт власного серця і мимоволі зробив крок назад.

Секунда — і я вже лечу на підлогу, не розуміючи, що трапилося. Але після сильного удару головою, перед тим як остаточно втратити свідомість, я побачив ту саму склянку, яка весь цей час просто лежала на підлозі та чекала, поки на неї хтось наступить. В очах повільно згасло світло……