Вуаль

Ранкова кава, яка вже була повністю холодною, стояла на столі тут вже декілька годин. Я був повністю у своїх думках, ми чекали на підтвердження одної важливої справи, тільки це зараз давало хоч якусь надію на те, що ми отримаємо нові зачіпки.

— Дане, це ти? — почувся голос здалеку.

Я підняв голову та побачив свого колегу, Макса.

— Дан, привіт.

— Вітаю, як справи? Вигляд не дуже, ти що, все ще ночуєш у відділку? — запитав Макс.

— А ти все такий же балакучий?

— Ха-ха-ха, в яблучко! Чув, ти чекаєш на підтвердження затримки того козла з Бремена, який вас здав.

— Саме так. Попри всі спроби компанії приховати все, мені довелося довести його причетність до співпраці з ними. Тому питання зараз одне: чи впіймають його зараз?

— Головне, щоб все пройшло тихо.

— Операція повністю секретна... зрештою, як і минулого разу...

— Емм... так... І його доставлять саме в наш відділок?

— Так, авжеш. Оскільки «фермери» — це данська кримінальна організація, а центральний відділок, який займається ними, саме тут, то так, його доставлять саме до нас... якщо зловлять... Зараз нам потрібен хоч хтось, хто міг би свідчити проти них.

— Не переймайся, рано чи пізно хтось з цих покидьків спіймається, це питання часу, Дане.

— Угу...

— І ще одне... співчуваю за Йосефа...

— Дякую, друже...

Макс поклав руку Дану на плече та через секунду пішов по своїм справам. Дан сидів ще декілька хвилин, аж поки не задзвонив телефон. Дан сунув руку до кишені та витягнув свій мобільний (дзвінок від Тома).

— Так, слухаю.

— Привіт, Дане, ми можемо зустрітися? — почув він голос Тома.

— Я чекаю на якусь інформацію про зрадника, ти ж знаєш.

— Так, звичайно, я також цього чекаю. Може, зустрінемося недалеко від відділку, скажімо, в сквері навпроти?

— Навіть не знаю...

— Дане, у мене є інформація про інших інформаторів, це займе хвилин десять, не більше.

— Ехх, добре. Отже, сквер навпроти відділку?

— Так, я буду там через двадцять хвилин. Тобі взяти каву?

Дан подивився на своє ранкове еспресо, до якого він навіть не доторкнувся.

— Ні, Томасе, дякую.

— Як скажеш, я прибуду швидко.

Дан сховав телефон до кишені, повільно підвівся та попрямував до виходу. Затримавшись біля приймального столу, він подивився на одного із знайомих співробітників — це був молодий офіцер на ім'я Колін.

— Коліне.

Колін підвів свій погляд на Дана.

— Так, пане детектив, можу бути корисним?

— Я відійду ненадовго. Якщо будуть якісь новини по моїй справі, зателефонуй на мій службовий номер, будь ласка.

— Авжеш, можете на мене покластися.

Дан мовчки вийшов з відділку та пожмурився від яскравого сонця. А через секунду його очі пристосувалися до яскравого денного світла, і його погляду відкрилася картина звичайного робочого дня: всюди їздили автомобілі, люди ходили туди-сюди, місто жило звичним для нього режимом, не підозрюючи, що в тіні суспільства є подвійне дно — таємні організації, які хоч трохи, але стримують такі прості поліцейські, як Колін чи Макс.

Дан перейшов дорогу та опинився у маленькому сквері. Сніг засипав всі місця для сидіння. Дан підійшов до одної із лавок та зтрусив з неї сніг декількома рухами рукавом.

По скверу прогулювалися літні люди, діти та молоді пари, які вигулювали собак, одягнених у комбінезони. Не пройшло і двадцяти хвилин, як Дан побачив Томаса, який наближається до нього зі стаканом кави у руках. Він не міг точно роздивитися його обличчя, але чітко бачив його нерівну ходу, сильне кульгання. Це все — результат страшної події декілька років тому. Під час облави на один із офісів компанії сталася пожежа,

Томаса придавило важкою металевою конструкцією, і всі його поплічники просто втекли, залишивши його помирати. Я врятував його. Він відсидів майже три роки у в'язниці, а тоді йому запропонували співпрацю з органами в обмін на повну амністію. І, звичайно, він погодився — це було краще, ніж все життя провести за гратами. Та Дан був впевнений, що Томас вдячний йому за порятунок. Сказати по правді, Йосеф також був в ньому впевнений, адже добре його знав,

вони працювали разом та були там, у готелі-лабораторії, з Якобом, Крісом та рештою жертв компанії. Він був щось типу менеджера: освічений, розумний та талановитий. От тільки шкода, що стільки часу витратив на працю в такій жорстокій організації.

— Привіт, Дане, — сказав Том.

— Привіт, Томасе. Що у тебе? Я не можу сидіти тут занадто довго.

Том сів поряд із Даном, закурив сигарету та почав говорити:

— Схоже, компанія переглянула систему своєї роботи. Вони масово звільняють наших інформаторів, які роками працювали на нас.

— Звільняють? Ти маєш на увазі — вбивають?

—...Так...

— Мабуть, зрозуміли деякі свої помилки. А як вони знають, хто саме є подвійними агентами?

— Ти не уявляєш, що там діється. Всі офіси перевертаються догори дном, всі їхні центри вивчають досьє своїх працівників. Прибирають навіть тих, у кого є рідні в поліції або при владі. Проходять масові чистки, це божевілля.

— Зрозуміло. Вирішили перевернути всі правила гри... А хто із агентів ще лишився?

—...

— Взагалі ніхто?

—...

— Ясно... А що там наш зрадник? Його також убили?

— Наскільки я знаю, він дізнався про плани компанії щодо собі подібних та просто здався.

— Оце так. Як ти перший про все дізнаєшся?

— Не знаю, мабуть, не пропускаю наради та перевіряю доповіді щоранку.

Дан ледве посміхнувся та знову зробив серйозне обличчя.

— А як там Якоб? — запитав Том.

Дан поглянув на Томаса з недовірливою гримасою.

— Він в безпеці, знаходиться під цілодобовою охороною в іншому місті.

— Добре, але сподіваюся, мені не доведеться зустрічатися з ним... Ну, ти сам розумієш...

— Що, не стане духу дивитися в очі своїм гріхам?

—...

Томас похилив голову та спрямував погляд собі на ноги, мов пес, який нашкодив, а тепер ховає погляд від сорому.

— Добре, не будемо про це... — мовив Дан.

— Я шкодую, Дане...

— Я знаю. Ти нагадуєш мені Йосефа... іноді.

Томас ледь посміхнувся та, допивши свою каву, викинув стакан у смітник.

— І що збираєшся робити далі?

—... Не знаю, мабуть, сподіватися на те, що доля все-таки підкине нам якогось свідка.

— А якщо ні?

Дан поглянув Тому у вічі.

— Я не здамся у будь-якому випадку.

Раптом телефон Дана задзвенів. Том розгублено поглянув на кишеню куртки Дана — він і не відразу збагнув, що телефонують саме йому, але після декількох секунд все-таки втямив. Дан дістав телефон та прийняв виклик, не дивлячись, хто телефонував.

— Так, я слухаю.

— Дане, стрибай від радості!

— Що сталося, не тягни, — пробурмотів Дан роздратованим голосом.

— Ми прийняли його! Не довелося навіть шукати, він сам прийшов, уявляєш?

— Уявляю. Томас розповів про їхні чистки персоналу...

— Он як, завжди той Том перший. Ну добре, ми будемо в центральному відділку приблизно через п'ять-шість годин.

— Я буду чекати. Будьте обережні по дорозі.

— Не хвилюйся, конвоювання рівня міжнародних терористів: броньований фургон і все таке.

— Обережність не завадить.

— Все буде добре, у мене чудове передчуття.

— Сподіваюся на це твоє почуття.

Дан та Томас вирішили чекати у відділку. Почався сильний дощ, а вони просто сиділи у фоє та мовчки чекали, година за годиною. Невдовзі дощ вщух. Було близько чотирьох годин вечора, сонце вже майже зайшло — в цю зимню пору сонце сідало набагато швидше. Томас заснув, сидячи на дивані, а Дан все дивився то на годинник, то на двері, очікуючи того самого покидька, через якого вбили його брата.

Не знаючи, чим себе зайняти, він дістав телефон та набрав номер свого товариша по службі. Притиснувши телефон до вуха, почав слухати гудки. Невдовзі вони обірвалися, і на тому кінці почувся голос:

— Алло, Дан? Щось сталося?

— Та ні, все добре, просто хотів дізнатися, чи все добре.

— Дане, друже, все добре, не переймайся... Щоправда, ми можемо трохи затриматися, тут невеличкий затор.

— Це мені не подобається. Аварія?

— Не знаю, ми не виходимо з авто. Можливо, дорожні роботи.

— В дощ?

— Твоя правда...

— Де саме ви знаходитесь?

— Здається, 144-та миля по шосе до Колдінгу.

— Я виїду вам на зустріч.

— Дане... схоже, справи не дуже. Тут якісь люди... е-е-е... вони оточили фургон!

— Тримайтеся, ми виїжджаємо!

Телефонний дзвінок обірвався.

— Томасе, вставай, у нас проблеми!

Том розплющив очі та почав дивитися по сторонах, не розуміючи, що відбувається.

— Що сталося? — запитав Том.

— Схоже, їх оточили, потрібна допомога, — відповів Дан.

— Що? Як?

— Не знаю, немає часу на це. Вони по дорозі у Колдінг, потрібно їхати негайно.

Дан разом із Томом, не гаючи часу, увірвалися до кабінету начальника відділку та ледь не вибили двері. Обоє мали тривожний вигляд та сильну задишку. Начальник відділку дивився на цих двох шокованим поглядом та чекав від них розумного пояснення.

— Вислухайте мене... Мені телефонував Філ... Їхнє авто оточили... — Дан не міг перевести подих, тому Томас почав додавати деталі від себе.

— Розумієте, той конвой, який перевозить того зрадника, їхню колону зупинили. Ви маєте відправити людей на допомогу, або ми можемо залишитися без єдиного свідка.

— Не думаю, що ви можете вказувати мені, що робити. Ми не отримали поки ніякого сигналу про допомогу.

— Послухайте мене, ми працюємо разом вже багато років. Невже ви думаєте, що я звертався б до вас без вагомої причини?

— З мене годі, ідіть звідси, або я відстороню вас від цієї справи.

— Зрозумійте, що ми ризикуємо втратити, можливо, останню зачіпку. Поки ви дочекаєтеся від них сигналу про допомогу, може бути вже запізно...

Начальник з хрипом видихнув повітря з грудей, поглянув у вікно, а потім на Дана. В його очах був сум, розбитість, але найжахливіше — це жага до помсти.

— Ви обоє все одно поїдете туди, чи не так?

— Я мушу... просто мушу, — відповів Дан.

— Ехх... добре. Поїдете разом із черговою групою, вони будуть на службовому авто, екіпаж із чотирьох полісменів. Вирушайте. Але, Дане... якщо хтось із них сьогодні ввечері не повернеться до сімей... це буде на твоїй совісті...

— Я вас зрозумів, дякую.

Начальник кивнув головою та ледве побачив, як два силуети зникли, не зачинивши за собою двері.

На дворі вже зовсім темно. Вони їхали, не промовивши ні слова, іноді порушуючи правила дорожнього руху, аби встигнути врятувати своїх та свідка. По дорозі Дан декілька разів телефонував, аби дізнатися про стан справ, але ніхто так і не відповів.

— Дане, ми вже близько, — сказав Том.

— Саме так.

Безліч авто хаотично мчали по трасі, мов від цього залежало їхнє життя. Дехто покидав свої автомобілі та тікав пішки. Дан вимкнув фари, збавив швидкість, опустив вікна та рукою показав колегам позаду: «Паркуємось тут».

Дві автівки з'їхали на узбіччя. Поліцейські повільно вийшли, прислухаючись до навколишніх звуків. Раптом почувся постріл. Заблокована службова колона була метрів за сто. Знову постріл, тепер їх було декілька. Перевіривши готовність своєї зброї, Дан вказав у напрямок фургону, і, присівши, вони почали повільно наближатися до заручників — такий собі ланцюг із шести полісменів. Авто за авто вони проходили повільно, хоча розуміли, що часу обмаль. Ще постріл.

«Без паніки, якщо вони нас побачать — все марно. Їх явно більше, і вони просто вб'ють нас. Наш єдиний козир — це елемент несподіванки», — сам про себе подумав Дан.

Метр за метром вони просувалися, ховаючись по різним бокам дороги, розділені на дві групи для оточення. Тим часом пострілів ставало більше — нападники знали, що рано чи пізно прибуде допомога, та хотіли чимскоріше прибрати свідка.

Метрів за сорок від них шосе освітило раптове сяйво — оранжеве та тепле, яке трохи засліплювало.

— Чорт забирай, Дане... — ледь прошепотів Том.

— Що сталося? Я нічого не бачу, — ще тихіше відповів Дан.

— Схоже, вони підпалили щось навколо фургона. Мабуть, броньовані стінки службового авто кулям не по зубах, і вони вирішили просто змусити їх відкрити його або згоріти всередині.

— Безпрограшний варіант... Чорт... Розумні...

— Ми вже близько, потрібно поспішити.

Ось двадцять метрів. З такої відстані їх було видно: рівно десять чоловік стояли навколо конвойної колони, яка складалася із двох патрульних авто (ведуча та замикаюча) та броньованого фургона посередині. Всі до одного озброєні. Не було видно поліцейське авто позаду, але те, що було попереду, нагадувало друшляк: лобове скло та капот пробиті кулями, а двері відкриті навстіж. Можна було стверджувати, що вони були мертві.

Щодо фургона, то його лобове скло було ціле, оскільки непробивне, але двері вирвані, ніби від вибуху. Тіл не було видно, але все говорило про те, що живі лишилися тільки наш свідок та троє конвоєрів в основному боксі — мабуть, не змогли його відкрити ні вибухівкою, ні кулями, оскільки він був значно захищений.

Десять метрів. Полум'я охоплювало стінки фургона з двох сторін, нагріваючи його до надвисоких температур. Зволікати немає часу, потрібно діяти прямо зараз — вони ось-ось відкриють конвойний бокс.

Дан подав ще один загальний знак, що означав «відкрити вогонь разом зі мною», та, вставши на ноги так, аби його тіло прикривав автомобіль якогось цивільного бідолахи, націлився на голову найближчого силуета та зробив перший постріл...

За ним почали стріляти і решта. Постріл за пострілом. На той момент вони оточили їх та скористалися моментом, коли нападники дивилися на щупальця полум'я, які поглинають авто. І це спрацювало: вони навіть не зрозуміли, звідки по них ведеться вогонь, зухвалі ідіоти.

— ДАНЕ, ПОГЛЯНЬ! — закричав Том.

Томас показував у бік заднього входу в бокс — він уже відкривався. Дан, Том та інші були ще з боку водійської кабіни, але відразу помчали на поміч бідолагам, які тікали з тієї розпеченої консервної банки, адже з іншого боку також чекали кілери.

Як тільки двері фургону відкрилися, вони почали вести безперервний вогонь один в одного, поки Дан та його команда бігли їм на поміч, додатково відстрілюючи противника наосліп, навіть не цілючись. У поліції це називається «вогонь на подавлення» — тобто стрілянина в русі не з ціллю знищити ворога, а щоб не дати йому сконцентруватися та влучити по тобі. Зрештою, з того боку їх було всього вісімка, п'ятеро з яких впали дуже швидко, не зрозумівши, що по них ведуть вогонь з обох боків, а натомість сконцентрувалися на самому фургоні. Решта троє просто втекли.

Дан забіг з боку бандитів та, піднявши руки, прокричав:

— ДЕТЕКТИВ ДАН ВАЛЕРЕЙ! НЕ СТРІЛЯТИ!

Не чекаючи відповіді, підбігши до самого фургона й прикриваючи рукою дихальні шляхи, він вхопив за комір того самого негідника, який продав їх із Якобом та Йосефом у Бремені, та потягнув його подалі від фургону.

Дан прокричав своїм колегам:

— ДОПОМОЖІТЬ ЇМ! — і далі тягнув зрадника подалі від дороги, на узбіччя, кинувши його тіло на тонкий шар снігу.

Направивши пістолет на його обличчя, Дан розраховував побачити руки, скріплені наручниками, які прикривають обличчя, але жертва була спокійною.

— Годі тобі, Дане... — він закашляв, і з його рота потекла рідина, яка в цьому освітленні здавалася чорного кольору. Дан відразу зрозумів, що та до чого: це була кров. — Мене підстрелили... Мені все одно не... жити...

Дан опустив пістолет та, розуміючи, що часу обмаль, вирішив натиснути на цей живий труп.

— Ти розумієш, що компанія тебе зрадила? Дай очистити твоє ім'я від бруду, помститися за тебе! Розкажи хоч щось, де їх знайти, дай зачіпку...

Через декілька секунд тиші навколо цих двох Дан нарешті зрозумів, що його допит закінчився набагато раніше, ніж він очікував, — той помер, так і не встигнувши нічого сказати.

Дан стояв там, посеред засніженого поля, а на тлі цього за десять метрів від нього високим вогнем горіла автівка. Полісмени та Том, які приїхали разом з ним, рятували поранених людей, щось кричали один одному, а він просто стояв та не міг відвести погляд від уже мертвої надії на справедливість.

Піднявши руку з пістолетом та направивши його на обличчя трупа, Дан робив постріли то в лоб, то в очі або рот цьому бездиханному чоловікові. По його щоках текли сльози, які швидко замерзали, а в голові була лиш одна думка, і він її прокричав:

— ДАЙ МЕНІ ХОЧ ЩОСЬ!

Від вібрації через постріли по тілу руки, які були затиснуті в замок на грудях, раптом розімкнулися та розвалилися по різні боки, оголюючи грудну клітку, на якій лежав шматок паперу, трохи заляпаний кривавими відбитками.

Дан на мить завагався, не розуміючи, що робити, але якось на автопілоті просто підняв листок та тремтячими руками розгорнув його, через декілька секунд важкого читання у темряві серце Дана забилося з новою силою, а у очах запалала дивна іскра надії та страху.....