Вуаль

Минуло вже більше п'яти років з моменту зізнання Вільямом жахливої правди про те, що сталося насправді. Я не зміг лишитися в Сілкеборзі — у мене там не лишилося нікого. Спроби знайти Кріса лякали мене: це все марно, якщо я принаймні хочу лишитися живим. Про Вільяма я забув, цієї людини для мене більше не існує. А Дані все-таки вийшла із коми, але я не знаю, що було б краще... Більше немає тієї радісної дівчини. Тепер це людина-овоч, яка в свої двадцять вісім не може самостійно їсти та пересуватися. Перший час її доглядали батьки, а потім вирішили віддати її в будинок для таких хворих людей у Хернінгу, майже як дім пристарілих. Я був там півтора року тому останній раз, але вона мене зовсім не пам'ятає, а дивитися на неї в такому вигляді я не міг. Не міг дивитися, як моє кохання страждає через мене, як їй змінюють підгузки та розминають тіло, аби уникнути деградації м'язів.

Тож лишається намагатися жити хоч якось. Зараз я працюю листоношею на пошті, моя робота цілком мене влаштовує — спокійна, неважка. Спочатку я хотів зайняти себе дуже важкою роботою, але фізична праця тепер не для мене, адже моя рука повністю відмовила і висить як придаток. Від зап'ястя до ліктя — повна втрата чутливості, а зір зіпсувався настільки, що я не можу чітко бачити на відстань більше п'яти метрів. Знімаю маленьку кімнату в гуртожитку, читаю книги, дивлюсь серіали та страшенно п'ю. Майже не виходжу з дому. Таке у мене тепер життя — життя, яке перетворилося на боротьбу з самим собою. Час від часу я думаю про те, щоб покінчити з собою, але кожного разу мене щось зупиняє: або страх, або думка про те, що не цього хотіла б вона. Але як я можу жити повним життям, знаючи, що її — повністю загублене? Тому й існую між життям та смертю.

Моя борода та зачіска були охайними з тієї причини, що мене завжди бачили люди та могли б написати скаргу, що буцімто бомж розносить їм пошту. Іноді я голився налисо, а іноді, як зараз, носив чорну коротку бороду та волосся завдовжки сантиметрів п'ятнадцять, яке я зачісував назад та ховав під кепкою. Чистий одяг та відполіровані до блиску черевики — я виглядав охайно та стильно. А от що стосується мого скромного помешкання — це був жах. Купа пляшок від алкоголю та коробок із їжі швидкого приготування. Я рідко провітрював кімнату, а постійне куріння перетворило моє житло на справжнє пекло для астматиків — навіть щури боялися жити зі мною. Гора брудного посуду та ліжко, яке смерділо старим матрацом, наче тут жив останній маргінал. В душі я справді відчував себе саме так, але продовжував тягнути це за собою.

Сьогодні зранку я, зайшовши до ванної кімнати як зазвичай, аби прокинутися, хотів умити обличчя, але води в крані зовсім не було. Таке буває, оскільки будівля стара та напіваварійна. Тому я взяв скляну пляшку від пива, в якій була заздалегідь набрана вода на такі випадки, став у душову кабіну та почав лити воду прямо собі на обличчя. Оскільки у мене практично лишилася всього одна рука, робити це я міг тільки так.

З одяганням також були складнощі, але я вже звик. Людина до всього пристосовується: до жахливого харчування, до поганих умов життя, до каліцтва... але ніколи повністю не оговтається морально після того, як втратила дорогих собі людей. Авжеж, думки про те, що я також забрав декілька життів та був фактично вбивцею, який уникнув відповідальності за це, також не давали спокою. Але, гадаю, вони заслуговували на це. Ви скажете, що це був самосуд? А як би ви вчинили на моєму місці? Що лишається, коли тебе ніхто не чує, коли ти нічого не розумієш і хочеш врятувати своїх близьких? Коли стоїть питання: ти або вони? Я гадаю, жодна людина на світі не має ставати перед таким вибором, це просто не по-людськи.

Так, ранок у мене виявився не дуже приємним, але кого це хвилює, окрім мене? Тому, діставши з шафи чисті речі та примірявши підходящу для сьогоднішньої погоди сорочку, я прийнявся обирати парфуми. Цитрусова свіжість — чудовий варіант.

На годиннику рівно сьома ранку, тож мені час виходити з дому, якщо я хочу встигнути без запізнень. Відчинивши двері будинку, обличчя прийняло легкий та свіжий, прохолодний вітерець.

Знаєте цей ранковий освіжаючий подих нового дня... Місцевий безхатько на ім'я Карл — добрий чоловік, який вдень співав біля торгових центрів, збираючи кошти, а на ніч приходив переночувати у нашому коридорі. Люди в гуртожитках невибагливі та терплячі, тому ніхто ні разу не викликав поліцію. До того ж Карл був дуже розумною та культурною людиною. Він сидів біля виходу на лавці та спостерігав за випадковими перехожими.

— Добрий ранок. Що, знову відключили воду? Я чув, як сварилася тітка Фібі з першого поверху, — заговорив Карл.

— Привіт. Так, але це все дрібниці, я якось звик до такого, тому набираю воду заздалегідь, просто з пляшки, — відповів я.

— Мабуть, не дуже зручно...

— Ти знаєш, це не найгірше, що може статися.

Його погляд став важким і водночас трохи сумним. Можливо, він прийняв це на свій рахунок — буцімто я маю на увазі, що краще жити з відключеною водою, ніж так, як він, ночувати в коридорі. Він не знає про моє трагічне минуле, але мені не хотілося ображати його, тому я вирішив хоч якось загладити незручну ситуацію.

— Будеш курити? — запитав я.

Я протягнув йому пачку з сигаретами. Зазвичай він не проти взяти цигарку задарма. І так, я все-таки не кинув палити, але після того, через що я пройшов, хіба хтось може мене судити за це? Мабуть, тільки я сам. Його очі засяяли радістю, такою безкорисливою та трохи дитячою. І хоч йому було близько шістдесяти років, він іноді поводився як дитина. Підпаливши сигарету, він струсив попіл, який посипався йому на бороду.

— Ой лишенько, моя чудова, розкішна борода! Тільки не це!

Ми посміялися з цієї ситуації, і я з легкістю на душі від того, що старий Карл не тримає образи на мене, поплентався до свого поштового відділення. Це було близько півтора кілометра від дому, тому я ходив пішки. Зазвичай на це йшло близько двадцяти хвилин. Але тільки-но я вийшов з двору та готувався перейти через дорогу, як почув, що хтось кличе мене:

— Зачекайте! Ви — Якоб?

Я озирнувся через плече, готуючись побачити явно незнайомця, оскільки ця людина не була впевнена, як точно я виглядаю. В іншому випадку він би не питав, чи я дійсно Якоб. Це був чоловік у чорному пальті по коліна, з легкою біло-рудою бородою та в коричневому капелюсі, який був явно найдорожчим елементом його одягу — можливо, крокодиляча шкіра або щось схоже. Він біг до мене повільним підтюпцем. Я з цікавістю повернувся та почав рухатися йому назустріч, попутно відповідаючи на його питання:

— Так, ви вгадали. А ви хто?

Через секунду він був вже біля мене, з легкою задишкою та полегшенням на обличчі. Здавалося, що він шукав мене якийсь час, можливо, декілька місяців, і нарешті знайшов. Що йому може бути від мене потрібно? Моя цікавість виросла ще більше.

— Мене звати Йосеф, я такий радий, що вас знайшов! — мовив він.

— Не розумію вас. Навіщо я вам?

— Розумієте, сер, ми маємо поговорити, але не тут.

— Чому? Що сталося? Я поспішаю на роботу.

— Це дуже важливо. Дайте нам буквально десять хвилин вашого часу, і ви точно не пошкодуєте, що запізнилися на роботу.

— Вам? Ви не один? Я не розумію, хто ви такий?

— Я все поясню, обіцяю, але не тут, не посеред вулиці. Давайте зайдемо в найближчу кав'ярню, будь ласка.

Цей чоловік явно мене заінтригував, тому цікавість усе-таки взяла верх, і я вирішив піддатися цьому відчуттю та піти за ним. Найближча кав'ярня була зовсім поряд, і ми для пристойності замовивши собі дві кави, розташувалися за одним із столиків.

— Так, тепер розповідайте, — сказав я.

— Якобе, ми знаємо твою історію і те, через що тобі довелося пройти, — почав Йосеф.

— Ви про що?

— ЕкоОлімп...

Серце почало калатати як скажене, в голові пронеслася купа думок. Я стільки часу витратив, щоб забути про це, а тут мені знову про це нагадують.

— Я не хочу з вами говорити, — сказав я тремтячим голосом, встаючи зі свого місця.

Але мене зупинила чиясь рука, яка лягла на моє плече та сильно надавила, аби я повернувся на місце. Я сів назад та поглянув угору. Там стояв чоловік доволі кремезної статури, одягнений в чорні брюки та сіру сорочку.

Його рідка та сива зачіска видавала поважний вік — на вигляд близько п'ятдесяти років, він був значно старший за Йосефа. А його чорні, великі та густі вуса додавали йому стилю та грізного вигляду.

— Я розумію, як тобі важко про це говорити, але ми хочемо допомогти, — заговорив Йосеф. — Хіба ти не хочеш покарати цих негідників?

— Це марно. Я не хочу зв'язуватися ні з вами, ні з ними. Просто залиште мене, — відрізав я.

Старший чоловік сів біля мене, перекривши мені вихід. Я був заблокований між ним та стіною.

— Ми з Даном уже давно займаємося розслідуванням цієї справи, і, здається, ти можеш нам допомогти. Нам лишилося зовсім трохи. Ну ж бо, помстимося цим негідникам разом, — наполягав Йосеф.

— Так, разом ми зможемо притиснути їх, — додав Дан.

Голос Дана був хрипким та важким, а саме мовлення — повільним та тягучим, ніби він спеціально його уповільнював.

— Послухайте мене, я ледве вийшов сухим із води і маю шанс на нове життя... — спробував заперечити я.

— Нове життя? — перебив Йосеф. — Це щоночі напиватися, щоб заснути? Жити як пацюк та боятися поборотися за справедливість? За Дані? За Кріса?

— Ідіть у дупу, я не хочу повертатися до цього, ясно?! Відчепіться від мене!

Йосеф замовк та уважно подивився в мої розлючені очі, які ховали страх та смуток.

— Я розумію, Якобе. Після всього, що тобі довелося пройти, ти маєш право на вибір. Ось мій номер, якщо передумаєш.

Він поклав на стіл листок, вирваний із блокнота, на якому чорною пастою був написаний номер телефону.

— Не дозволь їм лишитися без покарання, — додав Дан.

Ці двоє, мабуть, були страшенно засмучені, адже розраховували на мою допомогу, але це не для мене. Я закрив для себе цей розділ свого життя, з мене досить. Поки я переконував себе в тому, що не мушу повертатися до старого, вони вже давно пішли, лишивши мене сам на сам із цим листком на столі.

Може, я передумаю та захочу приєднатися й допомогти їм? Це все ще була боротьба з самим собою — між бажанням покарати їх та небажанням повертатися до цього кошмару. Зрештою я залишив листок там. Я зробив усе, що міг тоді, а зараз я хочу жити без тягаря минулого. Тож я просто пішов до свого відділення пошти, як і планував.

Сьогодні день легких листів: ні газет, ні чеків. Я прогулювався адресами та залишав у поштових скриньках то конверти, то рекламні брошурки. Але щось все-таки було не так, щось не давало мені спокою. Я вагався. Можливо, я щось роблю не так? Я не герой, я просто каліка, який хоче спокою. Але якщо я можу допомогти покарати винних та врятувати когось, хіба я не мушу переступити через себе та вчинити по совісті?

Ці думки накривали мене одна за одною. Я згадував Крістіана, який хотів стати кимось та піклуватися про свою маму. Згадував Дані — радісну, амбітну, з великими планами на майбутнє... наші плани, наше життя, яке у нас забрали. Вони забрали мою Дані у мене, а тепер, коли з'явилася можливість їх покарати, я просто тікаю? Ховаю голову в пісок?

По моїх щоках потекли сльози. Я стояв посеред вулиці й розумів, що для себе вже все вирішив. Мимоволі підсвідомість уже знала, яке рішення я прийняв. Я залишив сумку з листами на лавці та побіг так швидко, як тільки міг. Побіг до тієї кав'ярні. Можливо, офіціанти не викинули той листок, я маю подзвонити Йосефу!

Забігши до тієї самої кав'ярні, я відразу підійшов до столика, за яким ми сиділи, але стіл був порожнім. Я запізнився. Його просто викинули в смітник, я втратив свою можливість розплатитися з ними...

— Перепрошую, це ви сьогодні зранку були у нас? — раптом звернувся до мене офіціант.

— Т-так, я, — розгублено відповів я.

— Ви забули ось це на столі.

Молодий хлопець протягнув руку з тим самим листком із номером телефону. Моїй радості не було меж.

— Я подумав, що це вам потрібно, тому вирішив зберегти, на випадок, якщо ви повернетеся, — пояснив офіціант.

— Я так вдячний, що готовий вас розцілувати!

Офіціант розгубився, але через секунду посміхнувся та сказав:

— Це зайве. Вам цей номер, мабуть, дуже важливий.

— Ви собі навіть не уявляєте...

Будучи вже вдома, я подзвонив за цим номером. На той момент у мене була купа пропущених від мого боса. Авжеж, я ж просто зник без пояснень та залишив сумку просто на вулиці. У нього через мене будуть великі неприємності, але мені на це начхати.

Так, це неправильно, але зрозумійте мене: я можу бути мертвим уже через декілька днів чи тижнів, тому, порівняно зі мною, його становище все одно набагато краще.

— Алло, слухаю, — відповів Йосеф.

— Це Якоб...

— ...Ти передумав?

— Так. Я хочу допомогти. Я не можу залишити це просто так.

— Я гадав, що ти побоїшся. Я в тобі помилявся. Нам треба зустрітися, — сказав Йосеф.

— Давай післязавтра. Перед тим як ми почнемо, я мушу дещо зробити...

— ...Добре, Якобе. Тоді до післязавтра. Ми зустрінемось у тій самій кав'ярні, післязавтра о восьмій ранку. Не запізнюйся.

— Ні в якому разі...

«Якобе, що ти робиш?» — задавав я собі це питання знову і знову. Зранку я взяв білет до Хернінгу та вирушив до свого кохання. Я мусив побачитися з Дані.

Дорога була швидкою, хоч ми їхали декілька годин. Я постійно про щось думав, голова мов у тумані: думки, сумніви, переживання. Знайти пансіонат Дані було неважко, важче було спостерігати за нею. У них була ранішня прогулянка, її візок підвезли до великого дуба та залишили її милуватися природою. Спочатку я спостерігав за її світлим волоссям, яке розвівалося від вітру, і згадував той короткий час — час, який запам'ятався назавжди, адже тільки тоді я був по-справжньому щасливий. Я повільно підійшов до неї та поглянув їй у очі, вона подивилася на мене у відповідь.

— Дані, люба, це я — Якоб.

Її очі були беземоційні та скляні, вона геть мене не пам'ятала.

— Я пам'ятаю, як прийшов до тебе, коли ти вийшла з коми. Тоді ти ще пам'ятала мене, щось намагалася сказати, хоч виходили тільки звуки. Пам'ятаю, як приходив до тебе в лікарню, і ми обговорювали з тобою наше майбутнє — щасливе майбутнє, наших дітей та яку породу собаки ми заведемо.

Вона перевела погляд на опадаюче листя — жовто-помаранчеве листя, на якому було трохи вологи, оскільки вночі був дощ.

— Розумію, зараз для тебе я просто незнайомець, а ти навіть не розумієш, що я говорю... Це я у всьому винен, кохання моє. Я не хотів такого життя для тебе. Я не можу бачити тебе такою, як з такої сповненої енергії та радості дівчини ти перетворилася на ту, що нагадує мені про те, що я більше ніколи не поверну тебе... Я... я просто маю тебе відпустити...

Я дістав із кишені шматок міцної мотузки та зайшов їй за спину.

— Вибач, кохана...

Я обвив мотузкою її худу шию та почав тиснути з такою силою, як тільки міг, тягнути однією рукою. Я хотів, щоб це було якомога швидше, якомога безболісніше. Вона витягнула пальці рук і на автоматі почала жадібно хапати кисень. Сльози стікали моїми щоками та падали їй на голову. Незабаром усе закінчилося.

— Я помщуся за тебе.

Я нахилився до її бездиханого тіла, поцілував у щоку та прошепотів:

— Я завжди буду кохати тебе.