Вуаль

Ми йшли мовчки вже декілька годин. Ні у мене, ні у Дана не було бажання говорити, і хоча у мене було дійсно багато запитань, я все ж таки вирішив, що зараз не час для цього.

(Дзвінок телефону). Це був запасний телефон Дана, який він забрав з авто. Ми зупинилися. Дан спокійно дістав телефон, почав вдивлятися в невідомий номер, а через декілька секунд підняв слухавку.

— Чого тобі?

...

— Ні, не скінчено...

...

— Ти сам хоч розумієш, що робиш?

Я не міг почути того, хто телефонував з того боку, але точно міг відчувати злість Дана. Він продовжував сперечатися, а тим часом повільно сходило сонце.

— Ні, це ти послухай мене уважно: ти нікчема, і завжди таким був. Шкода, що ми не зрозуміли цього раніше.

...

— Я не бажаю більше чути тебе. Ніколи.

Дан зламав телефон навпіл та жбурнув його у кущі.

— Хто це був? — запитав я.

— Наш інформатор. Колишній інформатор, той, через кого вбили Йосефа.

— Той, що із поліції Бремена?

— Так...

Я розумію, чому Дан переживає такі емоції — зрештою, це його брат. Але інша справа я: у мені зараз вирували два урагани зовсім інших почуттів. З одного боку, Йосеф роками займався справою по викриттю компанії та, схоже, вже давно був їм кісткою в горлі, тож ми дійсно були на одному боці. А з іншого — це одна з тих людей, яка була безпосередньо причетна до того, що сталося.

Час від часу Дан діставав з кишені мапу та корегував наш подальший маршрут. Сонце вже добре освітлювало все навкруги, ноги були мокрі, а голова — важка, і постійно тиснуло у скронях.

Хвилин через сорок ми вийшли до лісосмуги. Дан зупинився.

— Слухай уважно, ми наблизилися до кордону, — сказав він. — Дивись у всі боки; якщо побачиш патруль прикордонників — дай знати.

— З моїм зором я не можу такого обіцяти.

— Я впевнений, їм доповіли, що перетнути кордон намагаються двоє небезпечних злочинців, можливо, міжнародних терористів, тож скоріше за все це будуть посилені патрулі — не по двоє, а по п'ятеро, наприклад. Не переймайся, таку групу людей ти точно побачиш здалеку.

— Ти не вмієш заспокоювати, зовсім не вмієш.

— Взагалі, я планував бути тут ще затемна.

— Так, так, так... Якби я не почав нити та зупинятися на перепочинок, ми б встигли.

— Я не це хотів сказати.

— А що тоді?

Дан промовчав. Мабуть, я був правий: я був багажем для нього, тягарем, якого доводиться постійно заспокоювати та тягнути за собою. Він мабуть кинув би мене ще у Бремені, якби не воля його мертвого брата. Припускаю, що Йосеф дійсно хотів мене врятувати, і Дан про це добре знає.

Ми підійшли до паркану з колючого дроту, який переплітався у щільну павутину із колючої сітки. Дан дістав ножиці для металу та почав перекушувати дріт дріт за дротом.

— А якщо патруль побачить дірку?

— Тоді ми будемо вже далеко звідси. На тій стороні ми у безпеці.

Металева сітка лопала, відкриваючи нам шлях до виживання. Все, що залишалося мені — це спостерігати та подумки молитися, аби ми встигли потрапити на інший бік. Коли Дан майже закінчив, я почув віддалений рев авто. Це, мабуть, вони.

— Дане, ти чуєш це?

— Так, вони наближаються. Мені не встигнути перекусити увесь дріт.

Я почав часто та уривчасто дихати, рівень паніки виріс до небес.

— Ні, ні, ні, це кінець!

— Ні, Якобе, не кінець, ми встигнемо пролізти. Давай вперед, відкинь свій рюкзак — він тобі більше не потрібний.

— Ми не проліземо! — закричав я.

— Давай швидше!

Скинувши з себе портфель, як сказав Дан, я став на коліна та поліз через вирізаний тунель з колючого дроту. Мої руки та ноги швидко та незграбно перебиралися, але через пів метра підготовлений тунель скінчився. Настав час лізти крізь саму сітку. Вагаючись на мить, я зупинився.

— Якобе, вони вже близько, ну ж бо! — прокричав мені в спину Дан, та поліз за мною, підштовхуючи мене.

Я пробирався наосліп, якось машинально заплющивши очі. Гострі, мов лезо, шипи впивалися в обличчя та долоні, рвали одяг, який постійно чіплявся. Я відчував, як моє обличчя вже було вкрите безліччю подряпин, біль був пекучий та гострий, а по щоках стікала тепла кров. Ось нарешті, виплутавшись з полону дроту, я поглянув на свої руки, які також були вкриті червоним забарвленням; порізи на лобі кровоточили

заливаючи мої і без того хворі очі, які ледь бачили Дана, що виліз одразу за мною.

— Біжи, Якобе, біжи! Чого став?! — крикнув Дан.

Ми побігли так швидко, як тільки могли наші змучені тіла. Дан швидко вирвався вперед, а я намагався слідувати за ним, постійно витираючи кров з очей, аби хоч щось бачити.

— Це вони! Це точно вони!

— Чорт, ми впустили їх!

Це все, що я встиг розібрати позаду себе. В голові крутилися думки: «Аби вони не відкрили вогонь на ураження». На щастя, цього не відбулося. Мабуть, побоялися вбивати когось на території іншої країни — попахує міжнародним скандалом, який ООН точно не залишить без уваги.

Бігли ми недовго, через метрів сто Дан різко зупинився.

— Що сталося?! — прокричав я до нього.

— Підніми руки, Якобе, швидко!

Ні запитань, ні вагань — я знав, що можу довіритися йому. Через секунду до нас підійшла група прикордонників з прапорами Данії на формі.

«Ми врятовані», — прошепотів я сам собі.

Вони оточили нас, направивши зброю. В їхніх очах ми були злочинцями, які нелегально перетнули кордон.

— Стійте де стоїте! — вигукнув голосно та чітко один із них, мабуть, командир групи.

— Ми беззбройні, — відказав Дан.

— Повільно, без різких рухів ляжте на землю та заведіть руки за спину.

Нас затримали, але я відчув такий спокій, ніби я в безпеці та все погане позаду. Але це була лише ілюзія, радше одна перемога, одна втеча від смерті.

Того ранку двох громадян, які незаконно проникли на територію Данії, доставили до найближчого поліцейського відділку, надали першу медичну допомогу та нагодували. А після до нас в камеру зайшов чоловік середніх років у поліцейській формі, позаду нього було ще троє, але вже озброєних.

— На допит, по одному, — відрізав чоловік.

Дан швидко встав та кивнув головою до полісмена. Вони повели його, закривши камеру ззовні й лишивши мене самого. «Не хвилюйся, Якобе, зараз вони запевняться, що Дан дійсно свій, та відпустять нас», — думав я про себе.

Так і вийшло. Через приблизно сорок хвилин двері камери відчинилися. Дан стояв попереду суворого сивого чоловіка з густими вусами.

— Пішли, Якобе, все добре, — сказав Дан.

Ми провели довгу бесіду, де розповідали, як все сталося, про таємну операцію по перехопленню міжнародних злочинців. І, звичайно, вони хотіли якось покарати Дана за неофіційне залучення цивільної особи у таку секретну місію, але, враховуючи його емоційний стан на даний момент через вбивство його молодшого брата, було прийнято рішення закрити на цей проступок очі.

А мені було надано інше житло на іншому кінці міста. Відтепер я був у небезпеці: «фермери» або вже знали, де я проживаю, або незабаром дізнаються. Із гуртожитку мої речі забрали спеціальні люди, а біля мого нового тимчасового житла цілодобово чергувала група офіцерів для забезпечення безпеки. Мені було заборонено виходити з дому, продукти приносили прямісінько додому, і час від часу мене навідував мій терапевт.

Дан сказав мені, що зв'яжеться зі мною, коли прийде час, але я не уявляв, що це буде наскільки довго.

Минув вже майже місяць. Перший тиждень я боявся підійти до вікна, мене мучило безсоння, я постійно уявляв Дані, Йосефа, Кріса та Вільяма. Але регулярні реабілітаційні сеанси та курс заспокійливих зробили свою справу, і постійна тривога почала зникати.

Я знайшов собі хобі — вирізати з дерева шахові фігурки. Всі потрібні матеріали мені доставляли без зайвих питань. Чесно кажучи, за цей довгий час в чотирьох стінах я ні краплі не засумував. Мені не хотілося виходити кудись; відчуття безпеки та спокій навіть з таким обмеженням волі мене цілком влаштовувало. За вікном вже лежав сніг — середина грудня. Вечорами я пив какао та дивився кумедні ситкоми. І хоч я розумів, що мене не будуть утримувати в таких умовах вічно, було бажання, аби так все залишалося ще надовго.

Але все змінив один телефонний дзвінок.

— Чорт забирай, так невчасно... — пробурмотів я.

Був пізній вечір, тож я ніжився у ванній, знаходячись під сильними знеболювальними, майже наркотиками. Мабуть, це був дійсно найкращий варіант, щоб тримати мене постійно вдома та не допустити божевілля чи спроби покінчити з собою. Я потягнувся до телефону, який лишив на поличці біля самої ванни.

— Так, я вас слухаю, — відповів я.

— Якобе, швидко, без зайвих питань — оглянь вікна, — пролунав у слухавці голос Дана.

— Що... що сталося? Я у ванній.

— Тоді підніми свою дупу, замикни усі вхідні двері та оглянь вікна! — гаркнув у слухавку Дан. — Якобе, вони знайшли тебе.

Від цих слів мене миттєво знудило, а в голові сильно запаморочилося. Невже я більше не в безпеці? Знову... Навіть препарати ніби вмить послабили свою дію, поступившись місцем дикому тваринному страху. Я розумів, що не можу зволікати ні секунди.

— Дане, тільки не кидай мене, будь ласка! Будь на зв'язку! — благально закричав я.

— Без паніки. Просто перевір вхідні двері. Ми вже їдемо до тебе, дочекайся нас!

У мене не було сліз, але по голосу було чітко зрозуміло, що у мене почалася жорстока паніка, і я ось-ось розридаюся. Повністю голий, затиснувши телефон між головою та плечем, я стрімголов кинувся в сторону вхідних дверей, які знаходилися в кухні-студії на першому поверсі. Однією мокрою та сильно тремтячою рукою я абияк замикнув замок, після чого відразу побіг до вікна.

— Ну що там, Якобе? — напружено запитав Дан.

— Закрив двері. Іду до вікна.

— Молодець. Що ти бачиш?

Поглянувши по ту сторону будинку, я не міг розгледіти абсолютно ніяких деталей, як би сильно не напружував свій зір.

— Ну, що там?!

— Я нічого не бачу! Зовсім! Ти ж знаєш, який у мене зір, а на вулиці ще й сильний снігопад! — почав я кричати, остаточно піддавшись емоціям.

— Якобе, спокійно. Ти в безпеці. Двері закриті, а грати на вікнах дадуть нам достатньо часу.

І тут мене наче паралізувало. Раніше, коли я дивився у вікно, то завжди чітко бачив авто поліції охорони, яке яскраво освітлював великий прожектор на стіні будинку. А зараз цей прожектор був вимкнений. Або зламаний. Вони вбили охорону та змусили все вуличне освітлення зникнути, аби я завчасно не забив тривогу. Добре, що Дан виявився на крок попереду і встиг зателефонувати.

— Дане... мені здається, вони вже тут... — прошепотів я, холонучи зсередини.

— Ти їх бачиш? Що з охороною?

— Не бачу нікого та нічого. Вони вимкнули світло на вулиці. Що робити?!

— Без паніки. Знайди якусь зброю для самозахисту, вимкни світло в домі та сховайся на горищі. Ми вже близько.

Не випускаючи телефон з рук, я гарячково почав порпатися в кухонних ящиках, шукаючи найбільший ніж, який тільки міг знайти. «Добре ти вигадав, Дане — вимкнути світло. Але ж із своїм зором у темряві я буду геть сліпий, мов те кошеня!» — панічно пронеслося в думках.

Але все, що мені лишалося — це беззастережно довіритися. Наразі, окрім Дана, у мене взагалі нікого не було в цьому світі. Тож, захопивши великий ніж для м'яса та повністю вимкнувши в домі світло, я поспішив на другий поверх. Піднімаючись східцями, я вже чітко чув, як у вхідні двері знизу стукають. Стукають сильно, шалено та наполегливо, ніби від цього залежало їхнє життя. Мабуть, коли вони побачили мій силует у вікні, як я хапаю ніж і гашу світло, то вже здогадалися, що мене встигли попередити.

Дві хвилини — і я на горищі. Замкнувся зсередини на засув і почав чекати. На підмогу або на власну смерть — я вже й сам не знав, що думати.

Але, на диво, зараз на горищі я знову відчув якусь відносну безпеку. Дан уже в дорозі, двері внизу закриті, а тут, у тісному приміщенні під дахом, не було жодного вікна. Тим паче навколо раптом стало тихо, і це додавало крихітної надії: можливо, вони злякалися, що план зірвано, і просто втекли?

Ще три хвилини ілюзорного спокою в темному та тісному приміщенні — і мій захисний купол розвіявся, як і не було. По будинку прокотився сильний, оглушливий гуркіт, що йшов явно з першого поверху. Звучало так, ніби впало щось величезне — холодильник чи цілий двигун від авто.

«Господи... Це двері. Вони підірвали двері!»

Вони навіть не боялися так сильно шуміти посеред міста. Невже я для них настільки пріоритетна ціль?

«Боже, допоможи мені, благаю...» — я почав молитися пошепки, судомно прокручуючи в голові все своє життя. У той самий час я вже виразно чув, як по сходах на другий поверх хтось швидко та важко піднімається.

Я затамував подих і почав прислухатися. На кілька секунд усе ніби затихло. «Добре, у мене є ще декілька хвилин. Вони шукають мене в житлових кімнатах... Дане, будь ласка, де ж ти?» — благав я про себе.

Раптом пролунав легкий, делікатний стукіт у двері горища.

Моє серце просто завмерло на місці, а в голові лишилася одна єдина думка: «Це кінець. Вони зрозуміли, де я».

— Якобе, ти там? Хі-хі-хі... Я знаю, що ти там, — пролунав з-за дверей тонкий жіночий голос.

Він був дуже схожий на голос тієї дівчини, яку колись я жорстоко та холоднокровно забив до смерті, але цей звузив трохи старше і набагато впевненіше.

— Якобе, тобі не потрібно боятися. Ми просто хочемо поговорити. Якби ми хотіли тебе вбити, то вже давно підпалили б цей будинок.

Вона не затихала ні на мить. Чорт, що це за голос?! В моїй голові крутилося безліч жахливих здогадок.

— Пам'ятаєш свою стару сусідку? Фріду...

Тільки почувши ім'я моєї старої знайомої, я мимоволі видав слабкий, переляканий писк. Це було максимально неочікувано і боляче. Невже вони запеленгували її і заподіяли їй лиха?

— Так, Якобе, Фріда, — продовжував знущатися голос за дверима. — Та стара, яка допомогла тобі втекти п'ять років тому. До речі, вона ще досі жива... поки що.

Почувся голосний, огидний сміх. Її сміх та чоловічий — судячи зі звуків, разом із нею там було мінімум двоє чоловіків.

Але їхній сміх різко, в одну мить обірвався. Обірвався гучними, розкотистими пострілами, що прогриміли прямо за дверима горища.

— ЧОООРРТТТ! — дико закричав один із чоловіків із того боку.

Я продовжував сидіти тихо та не видавати зайвих звуків. У стані шоку навіть не помітив, як мене почав кликати знайомий голос — це був Дан.

— Якобе, ти там? Ти чуєш?

— Т-т-так... Так, я тут... — якось незграбно пролунало від мене.

— Добре, можеш спускатися, ти маєш на це поглянути...

Мені не було страшно в той момент. Я чітко усвідомлював, що зараз у безпеці, але й відчуття цікавості також не було. Мабуть, чергове психологічне потрясіння заважало тверезо оцінювати ситуацію, і мозок блокував усі емоції, окрім страху та тривоги.

Залишивши ніж прямо там та відкривши двері горища, я почав спускатися в коридор другого поверху, повільно відкриваючи для себе всю картину, яку намалював Дан зі своїм напарником.

Перше, що кинулося в очі — це сам Дан. Суворий вигляд, який так пасував цьому кремезному, хоч і старому чоловіку. Він оглядав мене на предмет поранень.

— Добре, що ти цілий, Якобе, — сказав Дан.

У мене не було слів. Я просто мимоволі опустив погляд на підлогу, на якій лежало три тіла. Три тіла та три калюжі крові. Двоє чоловіків, яких я точно ніколи не бачив — рядові посіпаки, найманці. Та вона. Та, що здалася мені знайомою. Так і було — я пам'ятав її крізь роки, адже вона була безпосередньо пов'язана з усім тим лихом.

— Ріка... — прошепотів я.

— Ти пам'ятаєш її? — запитав Дан.

Не витримавши хвилі гніву, я почав бити її вже мертве тіло ногами.

— ОТРИМУЙ, ЧУДОВИСЬКО! ТИ ЦЕ ЗАСЛУЖИЛА! ТИ ЦЕ ЗАСЛУЖИЛА!

Удар за ударом. Здавалося, мої крики могли почути сусіди. А коли, виплеснувши свій гнів, я безсило впав на підлогу, Дан зі своїм напарником підняли мене за руки.

— Ходімо, Якобе, нам час... — тихо сказав Дан.

Ми сіли в авто Дана. Куди тепер ми їдемо та коли це все закінчиться — можна було тільки здогадуватися. Але я відчував якесь полегшення. Полегшення від того, що ще одна змія померла. Ще один винуватець у тому пеклі нарешті заплатив свою ціну. Це не могло не зігрівати душу та тішити мою вже поламану свідомість.