Вуаль

Та сама кав'ярня, в якій ми домовилися зустрітися, відкривалася о сьомій ранку, але я прийшов сюди ще о п'ятій. Я відчував це знову — недосип від внутрішнього болю. Болю за те, що я зробив, але я не жалкую. Було зроблено те, що мусило бути зроблене ще давно. Тож коли місто почало прокидатися, адміністратор закладу відчинив двері рівно о сьомій.

— Доброго ранку, ви сьогодні наш перший клієнт, — він посміхнувся мені привітно та з надією почути відповідь, навіщо приходити так рано, ще до відкриття.

Але я не міг вигадати, що йому відповісти, тому просто привітався та зайняв місце в дальньому кутку зали, замовивши дві кави. Цієї ночі я зовсім не спав, але події минулих днів змушували працювати мій мозок на всі сто. Тому зараз єдине, що мені потрібно, — це не сон, а кава та хоч якась інформація від моїх нових друзів. Весь час, поки я чекав на них, я відчував якусь вразливість через свій вигляд. Справа в тому, що по приїзду від Дані я вирішив поголити свою голову та бороду — ніби знак якогось очищення та початку справді нового життя. Тож тепер я знову майже лисий. Мушу сказати, це додає якоїсь свіжості.

«Господи, Якобе, про що ти думаєш? Ти вбив людину. Знову. І не просто якогось злочинця, а свою кохану, і тепер сидиш тут, п'єш каву і думаєш про свій новий зовнішній вигляд. Ти огидний, ти просто божевільний», — прошепотів я сам до себе.

О сьомій п'ятдесят двері відчинили двоє чоловіків та почали оглядати людей, які сиділи в кав'ярні. Через свій паршивий зір я не міг точно визначити, чи це саме ті, хто мені потрібні, тому вирішив просто чекати. Зрештою, після швидкого огляду ці двоє рушили в мій бік, і тепер я був повністю впевнений, що це Йосеф та Дан. Вони сіли біля мене та почали вдвох мовчки дивитися на мене.

Тільки не це... Невже вони вже знають, що я зробив? Авжеж, вони ж із поліції, тому, ймовірніше за все, про те, що сталося з Дані, вони чудово знали.

— Ти змінив імідж... — зауважив Йосеф.

— Це зараз дійсно важливо? — запитав я.

— Звичайно ні. Важливо те, що ти дійсно набрався мужності зробити те, що маєш, а саме — допомогти нам із цією справою.

Я відчув полегшення. Схоже, вони зовсім не знали про смерть Дані, або знають, але не пов'язали її смерть зі мною, а зараз просто не хочуть мене травмувати.

— Мені нічого втрачати, — мовив я. — Ви дали надію на те, що ще є шанс на справедливість, хоч вона зараз і виглядає доволі примарною.

— Навіть найбільшу гору в світі можна перетворити на пісок, треба тільки час та наполегливість. Правда, Дан?

— Угу... — буркнув той.

Дан тримав вигляд байдужості та серйозності всю розмову, мов камінь, який не проявляє емоцій.

— Добре, а як ви збираєтесь відшукати відповідальних за експерименти та вбивства людей? — запитав я. — Наскільки мені відомо, компанія припинила досліди після нашого «відпочинку». Вони знайшли те, що шукали, — це Кріс.

— Так, ти маєш рацію, вони дійсно більше не викрадають людей, — відповів Йосеф. — Зараз вони працюють як тіньове мафіозне угруповання, яке називається «Фермери». Вони займаються продажем наркотиків та ліків на основі ДНК твого брата. Тобто це означає, що Кріс ще досі живий.

— Неможливо...

— Схоже, для синтезу цих чудо-ліків їм потрібен його кістковий мозок або кров. Інакше як пояснити таке обмежене виробництво цих препаратів? За нашими даними, близько ста п'ятдесяти доз на місяць. Слабувато для масового продажу, але достатньо, аби забезпечити себе та деяких впливових людей дозою лікарської амброзії. Звичайно, це коштує дуже, дуже дорого.

— Як ви про це дізналися?

— У нас є свої інформатори, — хрипко вставив Дан.

— Так, підставні агенти, розумієш, — підтвердив Йосеф. — Тому дещо ми знаємо. Уряд уже давно веде закриту боротьбу з подібними організаціями.

— Тобто є й інші?

— Так, це велика підпільна імперія, яка розвивається, плюючи на закони. Купа впливових людей: від політиків до арабських шейхів, спортсменів, акторів та навіть співаків. Ніхто не нехтує можливістю позбутися зморшок або повернути собі молодість хоч на деякий час. І повір, вони всі до єдиного готові викидати мільйони доларів на це, тому цей бізнес процвітає.

Але ця справа побудована на людських жертвах та насиллі.

— Як і будь-який науковий прогрес...

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Йосеф.

— Не зважайте, — відмахнувся я. — Тобто вони не можуть виготовити сироватку постійної дії?

— Ми впевнені, що спочатку так і було. Вся їхня верхівка вже давно прийняла перші постійні дози, які були безпечні для людей. Але який сенс продавати одну дозу назавжди, якщо можна підсадити людину та доїти її, поки у тієї не закінчаться гроші? Комусь вистачає дози на пів року, комусь на рік, але всі рано чи пізно повертаються в гонитві за молодим собою, — пояснив Йосеф.

— То ми маємо справу з продавцями ліків від старіння та хвороб? — уточнив я.

— Ти дуже спрощуєш. Не забувай, що у них твій брат, якого ще можна врятувати.

— Прошу, не давайте мені хибну надію...

— Боюся, що надія — це все, що в нас є...

— То який план? Що робити?

— За доповіддю нашого шпигуна, завтра на околиці Бремена пройде одна із справ.

— Бремен? Це ж Німеччина.

— Саме так. Ми полетимо на приватному літаку в рамках операції по шпигунству та перехопленню міжнародних злочинців. Дане, покажи йому.

Дан зітхнув, дістав із внутрішньої кишені декілька фотографій та поклав їх на стіл.

— Дехто з цих людей може бути тобі знайомим. Як-от, наприклад, Вільям, або як його називають — Париж. Він став одним із головних представників на чорному ринку, — зазначив Йосеф.

— Так, це точно він, мій старий друг-ворог...

— Можливо, ти згадаєш ще когось?

— Ні, із цих людей мені знайомий тільки Віл.

— Ясно. Загалом, цього достатньо.

Він зібрав знімки та сховав у кишеню пальта.

— Якобе, я запитую ще раз: ти з нами? Тебе ніхто не змушує, це повністю твій вибір.

— Я вже зробив свій вибір. Мене тепер нічого не тримає у минулому житті.

— От і чудово. Вилітаємо завтра. Я зателефоную згодом для уточнення часу та місця вильоту.

Після цих слів я кивнув головою, і всі троє, мов в унісон, одночасно встали та мовчки вийшли з кав'ярні. Слова були зайві. Тож ми розійшлися у різних напрямках.

По дорозі додому я зустрів Карла, який збирав пусті пляшки. Я зловив себе на думці, що було б добре бути зараз на його місці: ні про що не турбуєшся, ні про що не думаєш. Він помітив мій пильний погляд.

— Якобе, друже, доброго ранку тобі! — привітався Карл.

—Доброго ранку.

— Я гадав, ти вже на роботі. Ідеш додому? Погано себе почуваєш?

— Так уже вийшло, що на пошті я більше не працюю. Мене не буде декілька днів. Наглянете за моєю кімнатою, поки мене не буде?

— Авжеж, Якобе. Але тебе не бентежить лишати своє житло на безхатька?

— Все добре, Карле, я довіряю вам. Завтра я залишу ключі під килимком.

— Зрозумів. А чому ти звільнився?

— Все потім, я поспішаю. Бувай, Карле.

— Ну добре, бережи себе.

В мене зовсім не було настрою на довге спілкування. Я був повністю налаштований на ледь не самогубну місію. Я вже мав пристойну суму грошей, оскільки продав усі дорогоцінні речі. Кошти зайвими не будуть, адже я не знаю, наскільки затягнеться ця історія. Але, як не дивно, завдяки цьому страху та тривожності я відчував, що чиню правильно. Дані мною пишалася б.

Оскільки я не спав минулої ночі, мене накрив глибокий сон. Знову незрозумілий сон: я стояв на пустому нічному шосе, а навколо був густий та важкий туман.

— Якобе... Якобе... — хтось кликав мене з нього.

— Якобе... — знову, але це вже інший голос.

Голоси були жіночі, але це була не Дані.

— Якобе! — тепер голосніше.

Я побачив силует, який ішов до мене крізь туман. Придивившись, я зрозумів: це була стара тітка Фріда.

— Якобе, синку, що ти тут робиш? — запитала Фріда.

— Я не знаю...

— Хіба ти не бачиш, як ти заблукав?

— Я заблукав? Це ви не знаєте, куди прийшли.

— Якобе, я прийшла на поміч. Ти кричав на допомогу.

— Я? Я не просив допомоги, Фрідо.

— Ох, Якобе... Якобе, милий, що ти робиш?..

Мене розбудив телефонний дзвінок посеред ночі, не давши додивитися сон.

— Алло, — прохрипів я у слухавку.

— Якобе, збирайся негайно, плани змінилися! — пролунав голос Йосефа. — Зустріч перенеслася, ми відлітаємо негайно. Зараз до тебе під'їде авто. У тебе десять хвилин на збори, рухайся!

Поспіхом я одягнув, що було під рукою, та запхав до валізи все найнеобхідніше. Залишив ключі під килимком для Карла та вийшов до авто, яке відвезло мене до аеропорту. Там мене зустріли Йосеф та Дан, і ми сіли у маленький літак. Переліт був швидким — буквально дві години, і ми були в Бремені. Після чого сіли в заздалегідь підготовлене авто та вирушили до нашої службової квартири.

Йосеф відкрив велику сумку та вказав мені на неї:

— Одягни це.

— Це обов'язково? — запитав я, розглядаючи легкі бронежилети, які під одягом були зовсім непомітні.

— Так, Якобе, ці міри безпеки обов'язкові.

Я одягнув один із них — він дійсно був легким, мабуть, кілограми три або чотири.

— Це ще не все, — сказав Йосеф і кивнув головою Дану.

Дан подивився на нього похмурим поглядом, ніби питаючи: «Ти впевнений?»

— Так, йому можна довіряти, — твердо відповів Йосеф.

Дан дістав з-під пальта пістолет і протягнув його мені.

— Ви впевнені, що це необхідно? — завагався я.

— Буде краще, якщо ми всі будемо озброєні. Так безпечніше. Ти можеш стріляти й однією рукою.

Востаннє я стріляв зі зброї, коли вбив того чоловіка за баром. Загалом це був єдиний раз, коли мені доводилося стріляти, і то все сталося випадково, тож я занервував.

— Виходимо через двадцять хвилин, — скомандував Йосеф.

— А де буде проходити справа?

— В одній із закинутих складських будівель на околицях міста. Зберися, Якобе.

— Я зібраний як ніколи.

Я намагався приховати страх та якусь розгубленість, але мій голос та поведінка видавали мене. Такі досвідчені детективи бачили це попри всі мої спроби виглядати мужніше в їхніх очах.

Ось через пів години ми вже їдемо до місця обміну. Страх повільно переростав у паніку. Невже я дійсно побачу Вільяма? І що тоді? Вб'ю його при першій нагоді чи краще, щоб його заарештували та посадили до в'язниці? Не знаю, я розгублений. Частина мене чекала на цей момент, але коли він ось-ось настане, я відчув, що зовсім не готовий до цього.

Ми припаркували авто біля заправки.

— Далі підемо пішки через лісосмугу, — сказав Йосеф. — З цього місця приблизно півтора кілометра.

Ми з Даном похитали головами, даючи зрозуміти, що все почули правильно. Тим часом сонце почало повільно сходити, освітлюючи все навколо ранковим сяйвом.

— Я не зовсім розумію, навіщо ви взяли мене з собою, — озвався я. — Я не дав вам жодної нової інформації. Йосефе, навіщо я тут?

Йосеф нічого не відповів, а просто пришвидшив хід, залишивши нас із Даном іти позаду.

— Він думає, що це потрібно саме тобі, а не нам... — тихо промовив Дан.

— Можливо, — погодився я. — Я не зміг би жити спокійно, знаючи, що міг би щось зробити, але не зробив. Є речі, які не забути просто так, і те, що ти ніколи сам собі не пробачиш.

Дан подивився на мене поважним поглядом. Так, ніби я його здивував. Ніби він миттєво почав мене поважати, хоча до цього ставився байдуже й не сприймав серйозно.

Ось ми підійшли до великої напівзруйнованої споруди з задньої частини та влаштувалися з одного боку біля великого вікна, яке було забите дошками.

— Я буду тут із Якобом, а ти займи позицію з іншого боку для оточення, — скомандував Йосеф.

— Зрозумів... — відказав Дан.

Ми стали чекати. Було доволі прохолодно, але за рахунок адреналіну всім було байдуже, навіть якби почався сильний дощ. Сонце почало освітлювати цей ранок, і тепер нам було добре видно саме приміщення зсередини.

Ця будівля мала приблизно двісті квадратних метрів площі та висоту під тридцять метрів. Майже порожня: купа всілякого сміття, дерева та кущі, що проросли крізь потрісканий бетон, а безліч різноманітних графіті нагадували якийсь притон для молоді.

— Йосефе, що мені робити, коли вони приїдуть? Який план? — пошепки запитав я.

— Ти гадаєш, у мене є план? Тоді у мене для тебе погані новини. Просто дій по ситуації. Не переймайся, в потрібний момент ти сам зрозумієш, що робити.

— Ти впевнений?

— Так, я повністю в тобі впевнений. На відміну від Дана.

— Чому він такий мовчазний та холодний?

— Коли ми закінчимо, спитаєш його сам. А тепер тихо...

Минуло ще пів години, коли ми почули звук автівки, що під'їжджала. Це було з боку Дана, тому саму машину я не бачив. Через хвилину в склад зайшли три чоловічі фігури.

— Хто там? Там є Віл? Я нічого не бачу... — як би я хотів мати нормальний зір у такі моменти!

Йосеф прошепотів:

— Так, я бачу Вільяма. Біля нього ще одна важлива фігура в їхній організації — його звуть Каїр, він права рука їхнього боса Сатурна. І ще один невідомий чоловік, можливо, новачок.

Вони стали біля стіни та почали про щось говорити. У руках Віла був маленький кейс — мабуть, саме там знаходився препарат, який вони планували продати.

— Щось тут не так, я не розумію, — напружено пробурмотів Йосеф. — Покупці вже мають бути тут... О чорт, тільки не це...

— Що... що сталося? — занепокоєно запитав я.

— Тримай пістолет напоготові, здається, це пастка... — процідив Йосеф.

Моє серце завмерло, а руки похолонули. Я відчув, що можу просто так померти, нічого не виправивши та навіть не почавши.

Йосеф став говорити в рацію, яка була у нього під курткою:

— Дане, забираймося негайно!

В цей момент ми знову почули звуки авто.

— Нас оточили, Якобе, приготуйся! — крикнув Йосеф.

Я дістав зброю та почав оглядати все навколо, але через густі кущі не міг побачити чогось конкретного. Раптом Йосеф почав стріляти.

*Бах! Бах!*

— Вони тут! Якобе, за мною!

Йосеф побіг, відстрілюючись від тих, кого я не бачив, а я, розгубившись на секунду, кинувся прямо за ним. Почулися постріли у відповідь, і мимоволі я також почав стріляти наосліп у ймовірному напрямку противника, не припиняючи біг. Ось декілька секунд такого хаосу — і ми забігли у маленьку прибудову, яка слугувала колись побутовкою для робітників чи охоронців. Вона стояла за двадцять метрів від самого складу.

Йосеф сильно віддихувався, і я, мабуть, теж, але через шок та страх зовсім не помічав цього у себе. Тиша. Йосеф оглядав місцевість через закриті вікна нашого сховку. Тікати було нікуди, і я впав у паніку, шукаючи очима шляхи відступу — в той момент я думав тільки про втечу.

— Ми знаємо, що ви там! — почувся крик невідомого з вулиці. — Ми вже знайшли вашого друга, він тут з нами. Кремезний такий, ледве впоралися з ним. Виходьте, і ми спокійно поговоримо.

Йосеф помітно занервував. Мабуть, гарячково думав над тим, що можна зробити в цій ситуації.

— Так, так, так... думай, думай, — говорив він сам до себе. Потім повернувся до мене: — Якобе, подивися у вікно, тільки обережно. Там є хтось?

Я без зайвих запитань визирнув у вікно. Там стояло двоє чоловіків із чимось важким у руках — мабуть, автомати чи рушниці.

— Так, там двоє озброєних, — прошепотів я.

— Чорт забирай, тікати нікуди...

— Ну, як хочете! — крикнув незнайомець.

І через секунду у наш будиночок крізь вікно щось залетіло та закотилося під стіл.

— Газова граната! Якобе, закривай обличчя, не вдихай це! — крикнув Йосеф.

Я вмить прикрив рот та ніс своєю непрацюючою лівою рукою. В кімнату залетіла ще одна граната. Я підбіг до Йосефа, шукаючи захисту чи подальших вказівок, але кімната була вже вся в диму. Йосеф почав завалюватися набік, опираючись на старий стіл. Він поглянув на мене, відпускаючи руку від обличчя:

— Вибач, Якобе...

Він упав на підлогу бездиханним тілом, наостанок кинувши на мене жалісливий погляд. Він не хотів, аби все вийшло саме так.

У мене не було часу на роздуми, оскільки я відчув, як моє тіло слабне — від цього газу врятував би тільки хімічний протигаз. Я спробував зробити декілька кроків у бік вікна, аби все-таки спробувати вистрибнути з нього та втекти через кущі, але впав посеред кімнати.

В останні секунди перед тим, як заснути, я почув, як до кімнати заходять люди.

— Є, всі сплять.

— От і добре, їм все одно не було куди тікати.

Їхні голоси були приглушені — мабуть, вони були в масках чи спеціальних респіраторах. За ними зайшов ще один чоловік, але як тільки він заговорив, я зрозумів — це Вільям.

— Якого біса?! Якоб? Що ти тут робиш?!

Як тільки я почув ці слова, в моїх очах остаточно потемніло, і я втратив свідомість.