Вуаль

Неприємний звук будильника витягнув мене з ідеального сну — найкращого за останні місяців п’ять. Там я відпочивав на невеличкому озері посеред засніжених гір. У моїх руках була чашка гарячого глінтвейну, але пити зовсім не хотілося.

Вона радше слугувала обігрівом для долонь та ароматизатором: приємний солодко-кислуватий запах бадьорив, а холодне гірське повітря дарувало відчуття спокою та свободи. З одягу на мені була лише легка піжама, а метрів за тридцять паслися великі, чорно-білі, наче зебри, носороги. Вони їли плоди неіснуючих фруктів, які за формою нагадували маленькі качани кукурудзи світло-зеленого забарвлення.

Таке точно могло лише ввижатися вві сні. І не лише через дивних істот чи рослини, а й тому, що я вже просто не міг уявити себе на відпочинку десь у горах. Хоча мріяв про це давно, таке поняття, як бодай маленька відпустка, здавалося неможливим у моїх реаліях.

Після десяти хвилин вмовлянь підвестися з ліжка я ледве встав. У голові запаморочилося — відчуття було таке, ніби я провів шалену ніч у клубі чи барі, хоча нічого подобного посеред робочого тижня собі не дозволяв. З понеділка по п’ятницю, як і більшість людей, я мусив проводити дні на робочому місці — у великому офісі компанії *GoodStrong*, яка займається проєктуванням будинків по всій Європі.

Насправді я не скаржився. Мені пощастило влаштуватися сюди. Я завжди хотів створювати щось лінійне та суворо чітке — це частина моєї любові до перфекціонізму. Проте вдома я майже завжди лишав по собі повний гармидер; до прибирання моя пристрасть до порядку не мала жодного стосунку.

Завдяки успішному закінченню університету раніше я працював у менш солідних та відомих фірмах і навіть не сподівався потрапити на це місце.

Я тут всього рік, але здається, наче провів у цих стінах усе життя.

Після найважчої частини дня — підйому з ліжка — почалася моя ранкова рутина. Кави я не п’ю, а от знищити цигарку на балконі — це вже традиція. Хоч живу всього на другому поверсі, вид звідси доволі гарний. Мій балкон виходить на внутрішній двір нашого будинку, де немає шуму дороги та поспішаючих «зомбі», які на автоматі прямують на свої місця зайнятості.

Зате є маленький сквер із гарним газоном та акуратно підметеним тротуаром.

Після трьох хвилин вдихання диму я зазвичай переходжу до поїдання улюбленого сніданку під назвою «що знайдеш, те й з’їси». Сьогодні це вчорашній бутерброд із шинкою та яблуко. Не так уже й погано, насправді. Далі лишався стандартний список маніпуляцій у ванній кімнаті: чищення зубів, туалет і таке інше. Загалом, нічого цікавого.

Автобуси у нашому місті — дуже комфортний транспорт. Можливо, мені так здається тому, що я їжджу раніше за інших пасажирів, і салон завжди напівпорожній, тож ніколи не доводиться стоять. На цьому етапі я вже повністю прокинувся і був готовий до нового дня. Але, дивлячись у сумні та сонні обличчя людей навпроти, мивоволі й сам починаєш замислюватися: а може, повернутися в ліжко?

Зателефонувати колегам і, вдаючи хриплий голос, сказати щось на кшталт: *«Здається, у мене температура, і горло болить, мене сьогодні не чекайте»*... Але ні, я люблю свою роботу, хоч як би сильно не ненавидів ранки.

Звичайна середа. Десь ближче до обіду я задивився у вікно й згадав сьогоднішній сон про гори та озеро. Було б чудово опинитися там наяву. Зі спогадів мене витягнув жіночий голос:

— Якобе... Якобе, ти мене чуєш?

Це була моя колега Даніела, або, як її називали всі навколо, просто Дані. Вона широко посміхалася.

— Так, я... я просто замислився, — стенув я плечима. — Ти щось хотіла?

— Хотіла спитати, чи вільний ти сьогодні ввечері?

— Сьогодні ні, — збрехав я. — Хотів зайти в одне місце після роботи. А що, є якісь пропозиції?

— Та ні, не зважай, — її посмішка миттєво зникла.

Звичайно, я нікуди не поспішав. Але й ображати колегу теж не хотілося. Проте я знав на сто відсотків: вона хотіла запропонувати сходити кудись повечеряти або подивитися вуличний театр. Це все далеко не вперше. Я б сказав, це відбувалося стабільно — раз або два на місяць вона обов'язково запрошувала мене кудись. Мені було байдуже.

Мені не потрібні стосунки, мене цікавить тільки робота. Я ніколи не був одружений, а мої нечисленні спроби завести роман провалювалися з тріском. Але я не звинувачував у цьому нікого, крім себе — така я вже людина, люблю самотність.

Проте зараз мені стало ніяково через свій явно вигаданий привід.

— Дані, — покликав я.

— А?

— Може, сходимо випити кави на обідній перерві?

— Ти ж наче не п’єш каву? — здивувалася вона.

— Ну що ж, чудовий день, щоб спробувати.

— Ти обіцяєш?

— Угу.

Дані знову посміхнулася. Вона взагалі часто посміхалася та заряджала позитивом увесь поверх. Вона була неймовірно життєрадісною, завжди знаходила хорошу сторону навіть у найгіршому. Їй було б легко знайти хлопця, але вона вже десь шостий чи сьомий місяць намагавалася витягнути на побачення саме мене.

Це виглядало кумедно, зважаючи бодай на нашу різницю у віці: мені ж скоро тридцять п’ять, а їй всього двадцять три. Разом ми були схожі скоріше на брата та сестру, ніж на пару.

Час обіду прийшов так само швидко, як і усвідомлення того, що я пообіцяв Дані спробувати цю гірку гидоту. Як на мене, пити сік чи чай набагато краще.

— Давай, давай, куштуй! Твій перший ковток кави, тобі сподобається, — підбадьорювала вона, заглядаючи мені в очі.

— Не переймайся, я занадто скупий, щоб викинути її тепер, — підіграв я й зробив ковток.

— Суууупеееер!

— Дані, а ти не думала про відпустку? — змінив я тему.

— Звичайно думала. Я працюю тут уже майже два роки, відколи закінчила навчання, і жодного разу не була у відпустці.

— Пф-ф-ф... Я не був у відпустці вже сім років.

— Ого... Це дуже багато...

— І я так думаю. До речі, кава на смак не така вже й погана.

— Тоді я подарую тобі великий мішок кави! Життєвий запас, — засміялася вона.

Нашу бесіду перервав різкий порив вітру. Погода вмить змінилася: небо затягнуло хмарами, і на землю почали падати перші важкі краплі.

Решту робочого дня ми провели майже не спілкуючись. Дощ, який награвав свою мелодію по шибках, уводив людей у своєрідний транс — таку собі меланхолію, в якій хотілося просто мовчати. Я нарешті перемкнув думки зі свого сну на дещо інше: мне конче потрібно було поговорити зі своїм другом Вільямом.

Він живе недалеко від мене, ми з дитинства разом, тож можна сказати, що ми майже брати. Я якраз згадав, що обіцяв зайти до нього сьогодні ввечері, тож, зрештою, я не так уже й збрехав Дані.

Під кінець дня дощ урешті стих. Я швидко доїхав до Вільяма, який мешкав у маленькому будиночку з великою терасою. Зазвичай я не стукаю у двері, а просто телефоную. Так зробив і цього разу.

— Алло, Вільяме, я під дверима.

— Секунду.

Буквально за десять секунд двері відчинилися, і на порозі з’явився мій старий друг. Зачіска у Віла була такою ж, як і в мене — коротка, ми з ним обидва майже лисі. Єдина відмінність — його густі чорні вуса. На відміну від нього, я зазвичай гладко виголений, не рахуючи днів, коли бракує часу. У такі моменти люди можуть застати мене з легкою щетиною.

— На вулиці холодно, впускай мене швидше, — заквапив я його.

— Будь ласка, залітай.

Я втиснувся в дім так швидко, наче за мною гнався розлючений лев. Скинувши куртку, сам того не усвідомлюючи, важко впав у крісло у вітальні й задивився у вікно. Знову вперіщив дощ.

— Пиво? — коротко запитав Віл.

— Угу.

Вільям приніс дві пляшки холодного пива, відкупорив їх і поставив на журнальний столик.

— Так про що ти хотів поговорити?

— Чесно кажучи, я згадав твою пропозицію, про яку ти розповідав минулої середи.

— А-а-а! Відпочинок у п’ятизірковому готелі посеред лісу? З боулінгом та екскурсіями до гірських водойм?

— О так, саме про це.

— Пропозиція ще діє, — посміхнувся Віл.

— Ти казав, що виграв квитки у якомусь розіграші від компанії тих дурнуватих цукерок, від яких потім неймовірно хочеться пити?

— Обожнюю ті цукерки! Але є один нюанс.

— Я слухаю.

— Нам потрібна група людей. Здається, умова безкоштовного курорту — щонайменше шість осіб, інакше нас просто не приймуть.

— Пф-ф-ф, подумаєш, теж мені проблема! Ти, я... можна запросити Дані, й от нас уже троє.

— Треба шукати ще, і то швидше, бо квитки дійсні лише до наступної п’ятниці.

— Часу достатньо, я подумаю, кому ще можна запропонувати, — запевнив я.

— Може, тому твоєму колезі? Який постійно ходить у футболці, незалежно від погоди?

— О ні, тільки не Кай! Ти собі навіть не уявляєш, наскільки він нудний.

— Окей, давай, вирішуй це питання. З мене квитки, з тебе — компанія.

— По рукам!

По дорозі додому я відчував неймовірний приплив енергії. Я був такий щасливий: нарешті побуваю в горах, уперше в житті! Уже підходячи до свого будинку, я вирішив зателефонувати Дані, щоб поділитися радісною новиною. Чому я взагалі вирішив, що вона погодиться? Мабуть, тому, що Даніела була такою людиною: вона завжди там, де весело, де є сміх і позитив.

Вона точно не мала пропустити таку можливість.

— Алло, Дані? — заговорив я в трубку, щойно вона відповіла.

— Так, привіт, Якобе.

— У мене для тебе чудова новина. Мій старий друг має безкоштовні квитки на відпочинок у гірському готелі.

— Так... — протягнула вона.

— І-і-і... я хотів запропонувати тобі поїхати з нами! Взагалі-то там ще треба знайти трьох людей, але це дрібниці. Запрошення діє до наступної п’ятниці, тож, думаю, виїжджати треба буде в понеділок. Але якщо не встигнемо, то...

— Зачекай, зачекай, Якобе, — перервала вона мене. — Слухай, я не хочу тебе розчаровувати... але... ну... я, мабуть, відмовлюся.

У той момент мене охопило повне нерозуміння. Це було геть не схоже на Дані. В грудях знялася злість на самого себе через поспішні висновки: дійсно, чому я все вирішив за неї, навіть не запитавши заздалегідь? Але відступати я не хотів.

— Так, слухай, зараз я приїду, і ми все нормально з’ясуємо, — рішуче сказав я.

— ...

— Просто скинь мені свою адресу.

— ...

— Ну то як?

— Добре, — тихо погодилася вона.

Вона ще не встигла покласти слухавку, а я вже крокував до найближчого цілодобового супермаркету. В голові крутився приблизний перелік продуктів. Я був налаштований серйозно: вона має поїхати з нами, і крапка.

Уже стоячи на касі, я роздивлявся свій кошик, гадаючи, чи не забув чогось: вино, фрукти, сир, горішки... Наче все. Може, заскочити дорогою у квітковий і купити букет? Та ні, це вже буде занадто. Врешті-решт, ми не паруємося. Якщо я прийду ще й з квітами, вона подумає, що я намагаюся її підкупити. Хоча насправді я просто дуже хотів, щоб вона поїхала. Дані — душа компанії, з нею відпустка буде набагато веселішою.

Швидко розрахувавшись, я викликав таксі. За вікном знову почався дощ. Була вже опів на дев’яту вечора, але енергія в мені вирувала так, ніби я спав цілу добу. Мабуть, давалися взнаки хвилювання та радість від хороших новин.

Приїхавши в спальний район, я знайшов потрібний під’їзд і піднявся на поверх.

— Так, що тут у нас... Ага, квартира 98.

Мені не хотілося налякати дівчину, тому я кілька разів легенько постукав у двері й голосно сказав:

— Дані, це я, відкривай!

Сказав так, ніби вона могла почути мене крізь товстий метал. Почекавши хвилину, я зрозумів, що доведеться телефонувати, інакше вона не вийде. І щойно я поліз до кишені за мобільним, як помітив великий білий дзвінок трохи нижче рівня очей.

— Ну звісно, от дурний! Як можна було не помітити дзвінок прямо перед носом?

Напевно, я був настільки сконцентрований на тому, що маю сказати, що випускав з уваги всі інші деталі. Натиснувши на кнопку двічі, я почув кроки всередині квартири. Вони наближалися. Секундна пауза — і звук замка, що відмикається.

Двері відчинилися. Дані була в білій футболці та світло-сірих спортивних штанях. Домашні капці, а в русі замість шпильки для волосся стирчав звичайний олівець. Цілком звичайний домашній одяг, але я зніяковів, бо ніколи не бачив її в такій обстановці.

— Ну привіт. Впустиш? — ніяково запитав я.

— Та може не треба? Тут поговоримо, — суворо сказала вона.

Я завмер, не знаючи, що відповісти, бо не одразу зрозумів, що вона жартує.

— Та годі тобі, звичайно, проходь! — посміхнулася Дані.

Це була простора двокімнатна квартира, яка сильно нагадувала ботанічний сад. Безліч рослин, яскраві зелені плями на тлі білих стін, футуристичний ремонт. Чисте, охайне приміщення — саме так я і уявляв домівку молодої дівчини, яка працює в престижній компанії.

Даніела провела мене на кухню і хотіла запропонувати кави, але, побачивши, як я дістаю з пакета вино, легенько примружилася:

— Хочеш умовити мене на авантюру, напоївши вином?

— Хах, та ні. Просто, розумієш, у мене такий гарний настрій, що захотілося чогось випити.

— Мені здається, в тобі вже щось є, чи не так?

— Тільки пляшка пива у Вілла, більше нічого.

— Тоді я по бокали, а ти відкривай.

Поки господиня ходила за посудом, я вирішив трохи погосподарювати: відкупорив вино, нарізав фрукти й акуратно виклав їх на тарілку. Коли Дані повернулася, все вже було готово.

— Оце так! Мене не було всього п’ять хвилин, а ти вже з усім управився.

— Я впорався за три, — усміхнувся я. — А решту часу розглядав твої рослини.

Дані поставила келихи на стіл, і я почав розливати світлий напій. Кімнатою розійшовся солодкий аромат.

— Сподобалися? — запитала вона, сідаючи навпроти. — Я люблю зелень удома з самого дитинства.

— Мабуть, доводиться витрачати на них купу часу? Поливати, витирати пил, пересаджувати...

— О так! Але воно того варте. Спробуй сам завести бодай одну рослинку, і твоє помешкання вмить зміниться на краще, стане більш живим. Це дуже корисно, коли живеш один.

— Обов'язково треба буде спробувати.

Розмова про зелень затягнулася. Ми так захопилися цією темою, що я на якийсь час узагалі забув, навіщо прийшов. Як виявилося, Дані колись навчалася на ботанічному факультеті й виросла на фермі, де було багато рослин та вільна природа. Час спливав швидко. Було вже пізно, близько одинадцятої вечора, пляшка майже спорожніла, і мы обидва були напідпитку.

Я знав, що Дані не палить, але все ж наважився запропонувати:

— Не хочеш вийти на балкон? — я продемонстрував пачку цигарок і трохи зніяковів.

— А чому б і ні? Іноді можна. Тим паче, ти в мене нечастий гість. Хах, дуже нечастий.

ми посміялися, вийшли на маленький засклений балкон і підпалили гніт цигарок. Четвертий поверх — здавалося б, невисоко, але вид на нічне місто відкривався неймовірний.

— Дані, чому ти все-таки не хочеш їхати з нами? — тихо запитав я, повернувшись до головного.

— Тому що я знаю: я не подобаюся тобі як людина, — тихо відповіла вона, дивлячись на вогні міста. — Тобі просто треба зібрати компанію, а це не зовсім те.

— Я ніколи такого не говорив! Ти мне дуже подобаєшся, правда.

— Справді? — у її голосі прозвучав виразний сарказм.

— Ну так. Ти дуже весела і надихаєш на позитив. Як ти можеш не подобатися серед решти вічно похмурих та злих людей?

— Ну... я тобі не вірю...

Вона нахилила голову і раптом поклала її мені на плече.

— Ти просто хочеш узяти з собою клоуна, щоб у разі чого вам не було нудно!

— Ні, це зовсім не так, як ти могла подумати! Ти стала мені дуже близькою подругою за той час, що ми працюємо разом. І без тебе — ніяк.

— Тобто я тобі потрібна?

— Звичайно!

Вона взяла мене за руку, її пальці були теплими.

— Потрібна настільки сильно, що без мене ти не поїдеш?

— Так, без тебе не поїду.

— Тоді чому ти постійно мене відштовхуєш?

У цей момент я абсолютно не знав, що робити. З’явилося стійке відчуття, що я прямо зараз розбиваю серце цій бідній дівчині. Не випускаючи її долоні, іншою рукою я обережно взяв її за талію і притягнув до себе. У темряві балкона ми не бачили облич одне одного, але відчували все без слів, наче стали одним цілим. Вона подалася назустріч. Наші губи обережно зустрілися в поцілунку, її руки піднялися і лягли мені на плечі.

Не відриваючись від пристрасних цілунків, ми перейшли до спальні. Її шкіра була ніжною та приємною на дотик, а розпущене волосся пахло тонкими парфумами. Тонку шию прикрашало витончене дрібне намисто, а груди виблискували в м’якому місячному сяйві.

Цієї ночі я довго не міг заснути. Часто виходив палити на балкон, але вже не думав про те, поїде Дані чи відмовиться. Я намагався знайти відповідь для самого себе: чи дійсно я все роблю правильно? Мабуть, я просто втомився від свого звичного життя.

Ця мила дівчина весь цей час була моїм променем сонця, який зігрівав і світив у моїй чорно-білій рутині. Вона була як квітка, що проросла посеред бетонних стін і сірих буднів. Вона завжди залишалася тією, хто підбадьорить, тією, кому я був насправді потрібен. А таких людей у світі дуже мало.

Я подивився на Дані, яка тихо спала, і подумки сказав собі:

«Ти завжди була поруч, а я цього просто не помічав...»