Вуаль

Зранку, по-перше, я прийняв рішення навідати свою стару квартиру. Там повинні бути деякі з моїх речей. Це було ризиковано, але з іншого боку — у мене була зброя, та й мені потрібні одяг і гроші. Більше я не міг спокійно пересуватися вулицею, тепер мені постійно здавалося, що за мною хтось спостерігає. Рівень підозри досягнув такого рівня, що тепер я ледь не в кожному бачив підозрілу людину або шпигуна. Як тільки я зайшов у свій будинок, відразу взявся за зброю у кишені та почав повільно підніматися до квартири. І перше, що я помітив, — це двері, які явно хтось намагався відкрити: весь замок у подряпинах, а самі двері не закриті повністю. Я обережно зайшов усередину та, не боячись чужих очей, дістав пістолет і почав перевіряти квартиру на наявність непроханих гостей. Кімната за кімнатою, куток за кутком... Параноя була страшенною, я навіть перевірив шафу та простір між холодильником і стіною. Як я і очікував, багато речей було не на своїх місцях: щось шукали, та робили це поспіхом. Мабуть, вони вже здогадалися, що телефон у мене, але це не проблема — я вже переписав усі контакти з нього, їх там всього чотири, а сам телефон водія я лишив в одному із смітників. Гадаю, вони були тут приблизно декілька годин тому, в квартирі ще стояв запах чоловічих парфумів. Скоріше за все, вони лишили когось слідкувати внизу, і цей хтось уже знає, що я всередині, тому часу обмаль. Діставши свою дорожню сумку, я почав наповнювати її своїми речами: декілька спортивних костюмів, шкарпетки, документи. Дістав усі свої заначки та всі дорогоцінні речі: годинник, персні та золоті прикраси бабусі. Зараз мені потрібно це все, не знаю, скільки ще мені доведеться приховуватись.

Зібравши все необхідне, я поспішив покинути це місце. Я наразив себе на небезпеку тільки тим, що прийшов сюди, а я вже тут хвилин п'ятнадцять. Тож, виходячи з квартири, я прислухався до кожного шуму — і недарма: я почув, що як мінімум двоє людей вже піднімалися до мене на поверх. Мені стало лячно, що ж робити. «Не час для паніки, Якобе», — подумав я та пішов до верхніх поверхів, де став чекати. Кроки зупинилися біля моєї квартири. Вони, мабуть, перевіряли, чи я зараз там, і коли вони зрозуміють, що мене там немає й я точно не спускався вниз, то зрозуміють, що я пішов наверх. Поки один з них обшукував квартиру, інший стояв в коридорі, що не давало мені змоги прослизнути повз нього. Час спливав, та я не міг вигадати нічого. В мене був крайній варіант — це просто застрелити їх, або вони застрелять мене першими. Діватися нікуди, я стис пістолет в руці, готуючись до зустрічі з ними, аж раптом зліва від мене відчинилися двері. То була тітка Фріда, старенька пенсіонерка, яка постійно сиділа вдома, поки всі інші на роботі. Я дивився на неї широко відкритими очима, розгублений, і не знав, що сказати: в моїй руці пістолет, а я стою не на своєму поверсі з дорожньою сумкою у руці.

— Якобе, любий, заходь, — прошепотіла вона.

І я вмить застрибнув до її квартири. Вона тихо закрила двері на ключ та, приклавши вказівний палець до вуст, сказала: «Ттсссс».

Я зрозумів, що Фріда точно на моєму боці.

— Тітко Фріда, я вам все поясню.

Вона подивилася на мене жалісливим поглядом.

— Якобе, сину, я знаю, що ти, скоріше всього, в небезпеці. Ходімо на кухню, щоб нас не почули, тут вони тебе шукати не будуть, або я стану погрожувати викликати поліцію.

Я кивнув головою та прослідував за нею на кухню. Фріда відразу почала робити чай. Вона ще не знала, що я тепер полюбляю і каву також, але це було неважливо. Вона була дуже худорлявою жіночкою, або скоріше бабусею, не знаю точно, скільки їй років, але виглядала вона на 85–90. На її обличчі були великі та товсті окуляри, які трохи приховували її зморшки та стомлений погляд. Її ламке та повністю сиве волосся було зібране в пучок, а пахло від неї постійно всілякими лікарськими травами.

— Вчора тут були люди, представилися робітниками з питань безпеки, та сказали, що з тобою щось сталося, втратив ключі, і їм потрібно було відкрити твою квартиру. Вони мені відразу здалися дивними, непривітні такі. У що ти вляпався, Якобе?

— Я... я навіть і не знаю, як вам пояснити. Все, що можу сказати, це те, що попадатися їм на очі небажано. Вони дуже погані люди.

Вона поставила чай на стіл, але від усього цього мені помутилося в голові.

— Вони вбили мою тітку...

— Який жах! — Фріда сплеснула руками. — Ти звертався в поліцію?

— Була одна спроба, але з того нічого не вийшло, — згадав я шерифа, який відмовився навіть слухати мене. — Тому зараз я маю переховуватися. Я в небезпеці.

Раптом у двері квартиру постукали. Мабуть, почали обходити сусідів.

— Сиди тихо, Якобе, ніби нас немає вдома, — прошепотіла вона.

Це була слушна ідея, але мені потрібно було якось покинути будівлю. Вони точно бачили, як я заходив усередину, і не припинять стежити за мною.

Через деякий час метушня в коридорі стихла.

— Якобе, слухай мене, ти не можеш ховатися тут вічно, — сказала Фріда. — Зараз вони, ймовірніше за все, вийшли на вулицю, але я впевнена, що вони чекатимуть на тебе внизу.

— Так, я також про це подумав. Я маю вийти до них, іншого виходу немає. Якщо я вистрибну з вікна, то просто переламаю собі ноги.

— Ось що я пропоную. Зараз ти зателефонуєш у DanTaxi та замовиш авто до самого входу, і ми разом з тобою спустимося вниз. Навряд чи тебе хтось чіпатиме, якщо біля тебе буде ще хтось. Навіть така стара бабця, як я.

План дійсно був непоганий. Мені дуже не хотілося використовувати стару Фріду та прикриватися нею, але чи був у мене вибір насправді?

— Я боюся, що у вас можуть бути проблеми, коли вони дізнаються, що ви допомогли мені, — зізнався я.

— Якобе, подивися правді у вічі: мені лишилося не так багато, мої діти та навіть внуки живуть у різних куточках країни. Мені ніщо не страшно. А якщо я можу наприкінці життя допомогти хоч комусь — я хочу це зробити.

Тітка Фріда знала мене давно. Вона завжди була доброю до всіх, допомагала підтримувати порядок біля нашого дому та підгодовувала безхатьків. У неї було дуже велике та добре серце.

Тож я швидко викликав таксі, і коли авто було вже під під'їздом, ми відкрили двері та разом вийшли в коридор. На щастя, тут нікого не було. Я почав озиратися по сторонах.

— Не хвилюйся, вони не стануть чатувати в коридорах, бо іншим сусідам можуть не сподобатися незнайомці біля дверей, а тоді на них дуже швидко викличуть копів, — заспокоїла Фріда.

І вона мала рацію, це цілком логічно, але моя параноя не давала мені спокою. Коли ми підійшли до виходу з будинку, я відчув, що не можу розгледіти номер свого авто. Тітка Фріда теж мала поганий зір, тому покладатися я міг суто на інтуїцію. Підходячи до дверей, я помітив двох чоловіків, які виходили з автомобіля на парковці, але для мене це були дві плями, які я ніяк не міг розгледіти. Проте я був упевнений: це ті самі посіпаки, які шукають мене.

Нахилившись до водія таксі, я запитав:

— Це авто на ім'я Якоб?

— Так, так, сідайте, будь ласка, — відповів таксист.

Я повернувся до Фріди. Вона посміхнулася й тихо сказала:

— Хай щастить.

Я посміхнувся їй у відповідь, сів на заднє сидіння та, недовго думаючи, просто сказав:

— Відвезіть мене до церкви Альдерсліст.

Водій без зайвих питань рушив, і я нарешті відчув якесь полегшення. По дорозі я зателефонував до лікарні Дані, щоб дізнатися, як вона почувається. Їхати туди було б теж не дуже хорошою ідеєю, хоча ще зранку я планував навідати її, але зараз я просто впевнений, що там на мене теж чекатимуть. Розмова була короткою, адже Дані досі в комі, але я тішив себе думкою, що вона принаймні жива.

Я не хотів натякати водію на те, що за нами може бути «хвіст», тому, щоб заплутати потенційних переслідувачів, вирішив вийти раніше, попросивши заїхати в найближчий сквер. Водій був не проти. Розрахувавшись із ним та покинувши авто, я побачив купу перехожих і зрозумів: удень я в безпеці. Але що буде, коли опуститься ніч? Без людей у людних місцях та випадкових свідків... Мені потрібне безпечне місце, наприклад, хороший готель, який дбає про репутацію та не дозволить, аби хтось із їхніх клієнтів постраждав у них в гостях. Готель з охороною, суворим перепустковим режимом тільки для постояльців та з відеокамерами на кожному кутку.

Один такий був якраз неподалік і виходив прямо на цей парк — ідеально для мене.

Тож я забронював собі номер на два дні — не був упевнений, що залишусь тут надовго. Навіть не діставав речі з сумки: прийняв душ та переодягнувся в чистий одяг.

На той момент була вже дванадцята година дня. Я сидів на ліжку та думав, що робити далі, що я можу та з чого почати. Йти у поліцію занадто ризиковано: у мене немає ні доказів, ні впевненості, що я зараз не в розшуку через вбивство водія або тітки Тіни. Хоч я її і не вбивав, її смерть могли легко пов'язати зі мною. Думай, Якобе, думай. Мені потрібні докази, мені потрібно знайти той готель. З чого ж почати? Це було очевидно — з того, з чого почалася наша дорога туди: синій мініавтобус. Скоріше за все, це був орендований транспорт, навряд чи вони б ризикували використовувати власний для таких цілей.

Зібравшись із думками, я вирішив, що ще встигну переглянути салон орендних авто. Можливо, я впізнаю його, і мені нададуть хоч якусь інформацію про його маршрут — я дуже на це сподівався. Тож, вийшовши з готелю, я направився на найближчу стоянку орендних авто. У нашому місті це була найбільша та найвідоміша стоянка, і я точно знав, що тільки там можна орендувати щось типу автобуса.

За приблизно десять хвилин на таксі я вже був на потрібному мені місці. Пересуватися на громадському транспорті або пішки було небезпечно та занадто довго. По приїзді мене зустріла велика парковка та вивіска на вході, на якій ішлося про те, що авто під охороною, і містився якийсь текст розмитим шрифтом, який я не міг прочитати через свій просілий зір.

Як тільки я зайшов на територію стоянки, до мене підійшов молодий хлопець зі світло-рудим довшим волоссям, не більше двадцяти років. Мабуть, він тут у ролі менеджера.

— Доброго дня! Вас цікавить оренда авто? — запитав менеджер.

— Ну, як вам сказати... — протягнув я.

— Шукаєте щось конкретне?

— Щось типу того. Я хотів би подивитися, що тут взагалі є, можливо, щось підберу.

— Так, будь ласка. Коли визначитесь, підійдіть, і ми все оформимо як треба.

— Дякую.

Я провів його поглядом та відразу попрямував у секцію автобусів. Якщо я не знайду його тут, мені потрібно буде об'їздити всі парковки у місті, але я не зовсім впевнений, що встигну все до вечора. Часу обмаль. Рано чи пізно вони знайдуть спосіб, як дістати мене, тож подумки я молю Бога, щоб цей автобус був тут.

Тут було багато автобусів, та тільки декілька синього кольору. Я не пам'ятаю марку, не пам'ятаю номер авто. Як же мені його ідентифікувати, навіть якщо я знайду його? Я ходив колами туди-сюди, шукав хоч якісь деталі, які могли б допомогти мені впізнати його. Мої спроби не давали жодного результату. Я оглядав колеса, дивився під авто та на всі подряпини й вм'ятини, дослідив корпус на всі сто та вирішив зробити перерву. Я стояв обличчям до них — їх було чотири.

«Так, Якобе, потрібно згадати хоч щось», — подумав я.

Рука сама потягнулася за пачкою сигарет, а інша — за запальничкою. Що за чорт? Моя ліва рука не могла підпалити сигарету, вона ніби втратила чутливість. Невже я поступово також можу стати прикутим до ліжка, коли мій недуг розповсюдиться по всьому тілу? Все ж таки я підпалив сигарету та став уважно вдивлятися в лобове скло цих автобусів. Аж раптом до мене дійшло: точно, перший зліва — це був він! Фігурка Міккі Мауса з маленькою гітарою, вона була там! Який же я дурень: я оглянув усе, що можна, ззовні, але геть не звернув уваги на те, що всередині. Пам'ятаю, як заснув під її похитування по дорозі в те кляте місце.

Я поспішив до менеджера та постукав у його фургончик. Відразу почулися кроки в мій бік, і двері відчинилися.

На мій подив, мені відкрила двері жінка. Її обличчя було дуже знайоме, а з самого фургончика було чутно запах диму, ніби в ньому щось палили.

— Доброго дня, я хотів б докладніше дізнатися про один з ваших мініавтобусів, — сказав я.

— Тобі не потрібно це, Якобе, — відповіла незнайомка.

Я був у ступорі. Якого біса вона знає моє ім'я? Та куди подівся менеджер? Я відступив назад, а жінка вийшла, закривши за собою двері.

— Тобі слід йти звідси, Якобе. Зараз тут буде поліція. Ти ж не хочеш, щоб тебе заарештували за вбивство молодого менеджера та підпал фургона? Я вже не кажу про вбивство своєї тітки та бідного чоловіка на задньому дворі бару, — промовила незнайомка.

Я кліпав очима та не міг зрозуміти, що тут відбувається. Одне я знав точно: вона вбила того хлопця та підпалила фургон разом із документацією та електронною базою всіх орендованих авто.

— Що ти накоїла? Ти одна із них? — запитав я.

— Якобе, не намагайся дізнатися того, що тобі й так не допоможе.

— Якого біса?! Я просто хочу повернути Дані та відшукати Кріса!

— Їх уже не повернути, але ти можеш бути впевненим: їхня жертва не буде марною. Ми на порозі великого відкриття.

Нарешті я пригадав, де бачив її.

— Це ти була у Себа в лікарні! Я згадав. Це ти не пустила мене до нього, прикинувшись медсестрою. Ви вбили і його!

— Ха-ха-ха! Ти дурень. Мураха, що хоче битися з людиною.

Її слова вивели мене із себе. Я вже не міг контролювати свій гнів, тому накинувся прямо на неї. Від несподіванки вона перелякалася та спробувала відійти назад, але я швидко повалив її на землю. Тим часом вогонь ізсередини фургона вже був помітний з вулиці: вікна палали, а через напіввідчинене маленьке віконце йшов чорний як смола дим.

Вона пручалася, але я не давав їй втекти. Я почав бити її обома руками, а вона просто сміялася мені в обличчя. Смердючий дим засліплював і без того мій поганий зір, тому я прийняв рішення просто застрелити цю тварюку. Вона на це заслужила. Вони всі на це заслужили.

Але в момент, коли я діставав пістолет, моя рука підвела мене: вона геть втратила чутливість, і я не зміг належним чином стиснути зброю в долоні. Пістолет випав з моєї руки вбік. Рука не могла навіть стиснути його...

— Ха-ха-ха! От бачиш, Якобе, навіть твоє тіло вже підводить тебе, — заходилася вона сміхом.

Її обличчя було в крові, та вона все одно продовжувала посміхатися, показуючи свої червоні від крові зуби.

Я потягнувся за зброєю, але вона скинула мене в той момент, коли я втратив пильність та розгубився. Проте, знайшовши сили швидко підвестися, я побачив лиш, як вона повзла до зброї і вже вхопила її рукою. В той момент я зрозумів: або я, або вона. Поки я знаходжуся позаду неї та стою на ногах, у мене перевага. Ще секунда — і вона підніме зброю, і тоді я буду в ще більшій небезпеці. Тож я діяв інстинктивно, мов тварина.

Накинувшись на її спину ззаду, я вхопив її за волосся. Вона сильно закричала, а я, керуючись гнівом, що переповнював мене, та інстинктом виживання, почав бити її головою об асфальтне покриття. Удар за ударом. Поки її спроби вирватись не припинилися, поки я не почув мокрий звук ударів, хрускіт кісток...

— Якобе, що ти накоїв? — промовив я вголос сам до себе, дивлячись на свої повністю вкриті кров'ю руки.

Я весь тремтів. Гнів відступив, лишивши мене сам на сам із собою. За рогом чулися сирени пожежних екіпажів, мабуть, там була і поліція. Потрібно терміново щось вигадати. Весь мій одяг був у крові. Я швидко скинув із себе кофту та кинув її у вогонь, а руки помив в одній із калюж. Забравши пістолет, я пішов углиб парковки. На щастя, там була велика дірка в паркані, який був повністю з дроту. Мої штани все ще були трохи заляпані кров'ю, але, схоже, перехожим було байдуже. Ідучи до свого готелю, я міг думати тільки про одне: а що, як мене побачать у такому вигляді? Мені доведеться щось вигадати.

Незабаром мені потрапив на очі маленький магазин одягу, і я вирішив зробити те, що могло мене врятувати. Я зняв штани та склав їх так, аби сховати пістолет всередині них, та зайшов до магазину в самих трусах і футболці.

— Доброго дня! Не зважайте на мій вигляд, у мене сталася жахлива ситуація. Я йшов по вулиці, аж раптом мої ноги підвели мене, і я впав у велику та смердючу калюжу. І тепер мені терміново потрібні нові штани, — збрехав я.

Молода дівчина жувала гумку та дивилася на мене жалісливим поглядом.

— Так, звичайно, обирайте. У нас чудовий вибір.

Я обрав дуже швидко. Чесно кажучи, мені було байдуже, чи пасують вони мені. Пів години тому я забив людину до смерті голими руками, а зараз просто купую нові штани. Але я мусив це зробити, аби не привертати уваги персоналу готелю.

Решту шляху до готелю я йшов як у тумані. Серце калатало, а розум розривало від всіляких думок: що тепер робити, як бути, як повернути Дані й Кріса та як тепер шукати той чортів готель. «Якобе, ти тепер вбивця. Чи заслужив ти на щастя?» — питав я сам у себе. Чим більше я дізнаюся, тим більше людей гине. Можливо, краще здатися та піти до поліції, або просто покінчити з собою.

Будучи в своєму номері, я відкрив мінібар і почав спустошувати пляшку за пляшкою, зважуючи всі «за» та «проти». Чи вартувало воно того жаху, щоб дізнатися правду? Та й про що говорила та жінка? Що вони на порозі великого відкриття... Що це означає?

За вікном подув сильний вітер, і я задивився, як повільно пролітає небом літак, залишаючи за собою білий слід. Ми були схожі з ним, от тільки я залишаю за собою червоний слід — він тягнеться, що б я не робив. Пляшка впала з глухим звуком на м'який килимок: моя ліва рука вже зовсім не могла що-небудь тримати.

Раптом задзвонив телефон. Хто ж може телефонувати мені зараз? Я дістав його з кишені та був шокований. Перечитавши декілька разів ім'я абонента й переконавшись, що мені не мариться, я відповів.

— Так, алло...

— Привіт, друже! Це я, Вільям. Ще не скучив?