Вуаль

Не пам'ятаю, як я прийшов додому, мабуть, на автоматі ноги самі несли мене по знайомому маршруту — чи від втоми, чи від усіх цих подій, а, можливо, через сильну слабкість в тілі. Але я, врешті-решт, вдома, на нашому з Дані ліжку. Як ви могли здогадатися, голодний та в мокрому одязі я впав в теплі обійми подушок та ковдри, готуючись бачити приємні сни. Принаймні, я на це сподівався, але мій мозок вирішив по-іншому.

Я бачив звичайний сонячний день, ми були всі разом: Вільям, Марі, Себастіан та Дані. Ми сиділи біля нашого басейну з екоОлімп та розмовляли один з одним. Раптом у мене вирвалось із уст:

— Слухайте, а ви не бачили Кріса?

Вмить посмішки на їх обличчях зникли, всі як один нахмурились та почали уважно дивитися на мене, наче я сказав щось дуже непристойне, що образило всіх навколо, та чекали від мене вибачення або пояснення. Здавалося, ми просиділи так недовго. Я те і робив, що мовчки дивився на кожного із них та чекав сам не знаю чого. Раптом Віл, який сидів зліва біля мене, схопив мене за зап'ястя та сильно стис його.

Ще секунда — і я прокинувся від гострого болю у лівій руці. Це було жахливо, наче хтось ізсередини штрикає м'язи, від зап'ястя до самого плеча.

«Чортів Віл, це все через тебе», — пожартував я подумки.

Коли біль затих, я підвівся з ліжка та взяв телефон у руки. Безліч пропущених від Дані та колег з роботи. Зараз всього 6:26 ранку. Дані, мабуть, ще спить. Зателефоную Вільяму, запитаю, навіщо травмувати мене в моєму ж сні, ха-ха-ха. Все-таки я так і не подзвонив йому вчора.

Я набрав номер та з телефоном у руках пішов на кухню зробити собі кави. Гудки ішли, допоки не припинилися. Мабуть, він ще спить, тоді іншим разом.

Взагалі, незважаючи на біль в руці, я почувався надиво добре. Після кави я навіть відчув прилив енергії та покращення настрою. Я прийняв душ, поголився, вдягнув чистий одяг — темно-сірі джинси та синю кофту з капюшоном та блискавкою, яку я ніколи майже не застібав. Повністю підготовлений та відновлений в деякому сенсі, я вийшов з дому готовим до нового дня.

На дворі вже м'яко світило сонце, а калюжі приймали на себе опале листя, тим самим маскуючись від перехожих. Звичайно, на цей раз свій телефон я взяв з собою, я маю бути на зв'язку обов'язково. І який збіг обставин: як тільки я подумав про це, мій телефон завібрував в кишені.

«Мабуть, це Дані», — подумав я.

Поглянувши на екран, я побачив номер лікарні, в якій знаходиться Дані. Я без зайвих роздумів, хоч і зі страхом, підняв слухавку. По голосу жінка молодих літ з приємним голосом сказала мені, аби я приїхав в лікарню якомога швидше. Так я і зробив.

Я був там вже через 20 хвилин. Забігши на потрібний четвертий поверх лікарні та пропустивши усі пункти реєстрації, я знайшов палату Дані та зі страхом зазирнув усередину. А коли побачив її, нарешті заспокоївся. Вона спала, безтурботно та солодко. Раптом мене окликнули:

— Якобе?

Я розвернувся та побачив жінку середніх літ у лікарняному костюмі. Її бейджик говорив мені про те, що її звуть Хелен і вона старший лікар в цьому корпусі.

— Так, доброго ранку, — відповів я.

— Добре, що ви прийшли, — сказала Хелен. — Пройдімо в мій кабінет, потрібно поговорити, але не тут.

— Так, звичайно, як скажете.

Мій голос тремтів, як у зляканого хлопця. Я чомусь згадав того хлопця Якоба, у якого була вада ніжки, та він не мав змоги втекти від своїх проблем, і впоратися силою з ними він також не міг. Він, прямо як і я, міг тільки зціпити зуби та чекати, коли все закінчиться.

Ми пройшли в глибину коридору та зайшли в темний та прохолодний кабінет лікаря. Хелен зняла окуляри та, вказуючи мені рукою на диван біля стіни, сказала:

— Присядьте, будь ласка.

Я сів на запропоноване місце та подумки приготувався до поганих новин. Напруження цій обстановці додавали темно-сірі шпалери, які не грали на користь інтер'єру, а, навпаки, створювали атмосферу безвиході та приреченості. На місці Хелен я би точно поміняла їх.

— Тож, Якобе, як ви себе почуваєте? — запитала Хелен.

— Я добре, дякую.

— Добре, я не буду тягнути. Зараз сюди їдуть батьки Данієли. Я хотіла розказати вам всім відразу, але оскільки ви вже тут, то приховувати правду я не можу та не хочу.

В той момент я зрозумів, що зараз, ймовірніше всього, будуть погані новини.

— Сьогодні о 4:30 ранку у Данієли стався напад епілепсії та часткова зупинка серця, — сказала Хелен. — Можливо, це якийсь новий вірус, але ми не впевнені. Вона ніби хворіє всіма хворобами відразу. Її аналізи нагадують 80-річну бабусю в присмертному стані, а не молоду дівчину. Ми боролися за її життя декілька годин, але в результаті було вирішено ввести її у штучну кому для її порятунку. Це тільки...

— Зачекайте, зачекайте, — перебив я. — Тобто Дані зараз у комі? Вона не спить? Як так?

Я підвівся з дивану та був готовий вийти — я хотів поглянути на неї.

— Зачекайте, Якобе, це ще не все... — зупинила мене Хелен.

Я тихо сів назад та зі страхом і легким божевіллям в голосі спитав:

— Що ще? Давайте, я слухаю.

— У вашої дівчини спостерігається дивна поведінка нервів мозку та хребта, я би сказала, що це схоже на відмирання. Тому, судячи з аналізів та висновків, які ми маємо зараз, ми можемо сказати, що вона вже не буде такою, як раніше. Робота її мозку зміниться, та їй потрібен буде догляд до кінця її життя. Можливо, якщо відмирання нервів продовжиться, то вона не зможе ходити.

— Ви хочете сказати, що якщо Дані виживе, то буде калікою все життя? Я бачив її вчора, і з нею все було добре.

— Я розумію вас, Якобе, але наші лікарі роблять все можливе. Мені дуже шкода.

— Я можу її побачити?

— Так, звичайно. Я піду з вами.

В голові було пусто, абсолютна пустота. Скільки надій та світлих планів рухнули в один момент, як картковий будиночок. Ми зайшли в палату мовчки та тихо. Хелен лишилася стояти біля дверей, а я повільно підійшов до Дані. На її обличчі була киснева маска, яку я не відразу помітив, оскільки її обличчя було повернуте в сторону вікна. Крапельниці та катетер, система життєпідтримки... Мені було боляче дивитися на це все.

— Вона ж мене чує? — тихо запитав я.

— Брехати не буду, — відповіла Хелен. — Наукових підтверджень того, що люди чують когось у комі, немає, але люди, які виходили з стану коми, стверджували, що чули, про що їм говорили. Я залишу вас.

Хелен вийшла та закрила за собою двері. На якийсь час у палаті повисла тиша, поки я не наважився заговорити. Я взяв її за руку та нахилився до неї.

— Люба моя Дані, що мені тепер робити, як мені бути? Мені так шкода. Якби я тільки міг би помінятися з тобою місцями, якби я тільки міг би щось виправити...

Гарячі сльози потекли моїми щоками, я не міг зупинитися. Біль був такою сильною, що здавалося, життя припинилося у нас обох.

— У нас були такі плани на майбутнє... Дані, ми ж хотіли велику сім'ю, ми ж планували щасливе та світле життя разом. Що тепер робити?

Я випрямив спину, витер обличчя та стис її руку обома своїми руками.

— Ти одужаєш, чуєш? Що б там не було, ти одужаєш, і у нас все буде добре. Обіцяю, люба. Я кохаю тебе та завжди буду кохати.

Я поцілував її руку, повільно встав та вийшов з палати.

— Якобе, з вами все добре? — зустріла мене Хелен.

Я повільно підняв голову, показуючи свій пригнічений вигляд.

— Ні, Хелен, не добре.

— Якобе, послухайте, ситуація наразі під контролем. Дані зараз найпріоритетніша наша пацієнтка. Ми впевнені, що молодий організм...

— Ви сказали, що сюди їдуть батьки Данієли? — перебив я її.

— Так, вони живуть далеко за містом, тому потрібен час. Я гадаю, вони незабаром приїдуть. Почекаєте їх?

— Ні. Не говоріть, будь ласка, що я був тут. Ми ще не знайомі, тому я не хочу, щоб такою була наша перша зустріч.

— Я розумію та збережу ваш візит у секреті.

— І ще одне. Надішліть усі рахунки за лікування на мою пошту, я заповнював бланк з інформацією. А батькам скажіть, що всі витрати за лікування взяла на себе компанія, в якій вона працювала.

— Як скажете. Тримайтеся, ми вилікуємо вашу кохану.

Насправді я не хотів зустрічатися з батьками Дані, бо вже підсвідомо розумів, що Дані підхопила щось в тому готелі, як і всі інші. Мабуть, навіть я. Мабуть, і Вільям зараз десь у лікарні, тому і не бере слухавку. І я чомусь звинувачую у всьому себе. Тому що покликав Дані туди, хоча вона спочатку не хотіла. Якби я не наполіг, вона була б здорова зараз. І як після цього я можу дивитися її батькам в очі? Ні, я просто не зможу.

Після лікарні я не знав куди податися. Зателефонував на роботу та розповів все, попросив ще декілька вихідних. Мій шеф був доброю людиною, тому дійсно взяв на себе витрати лікування та сказав приходити на роботу, коли буду готовий працювати.

Я сидів на лавці в сквері, спостерігав за закоханими парочками, які ходили за руки та посміхалися, про щось говорили — такі щасливі та безтурботні. Мабуть, мають багато планів на майбутнє, як мали і ми з Дані. Невже мені не судилося бути щасливим?

Періодично я діставав телефон та набирав номери по колу: Вільям, Марі, Кріс — і ніякого результату. Тут точно щось не так. Чому у всіх такий важкий стан? Це не може бути збігом обставин. Висновок один — причина в тому, що нас всіх об'єднувало: екоОлімп. Але це пів біди. Я не розумію, де Кріс, що з ним, чому ні Дані його не пам'ятає, та і я не одразу згадав... Таке враження, що його просто стерли — і все.

Стоп, Кріса мають шукати! Точно, він жив зі своєю мамою в Клостері, він приїжджав туди з великого міста на вихідні. Мені терміново потрібно до неї. Мої руки трусилися від переживання. Невже я зможу поговорити хоч з кимось про це, невже я докопаюсь до істини? Або я вже просто збожеволів... Ні, ні, ні, рідна мати повинна пам'ятати свого сина. Її звали Тіна, точно, ось знайшов.

Гудки ішли так голосно та повільно, але я все одно чув стукіт свого серця. В голові була одна думка: «Тільки візьми слухавку, будь ласка».

— Так, алло, — відповіли на тому кінці.

— Алло, алло, Тіна?

— Так. Якобе, це ти?

— О боже, невже це ти! Я так радий тебе чути, ти собі не уявляєш!

— Якобе, синку, з тобою все добре?

Я говорив так швидко та нечітко, наче я випив десять чашок кави, а потім запхав два льодяники до рота.

— Так, тітко Тіна... Тобто ні, моя дівчина в лікарні у дуже важкому стані. Але я не тому телефоную. Я хотів запитати: ти пам'ятаєш Кріса?

Для людини при здоровому глузді це виглядає дивно — питати у матері, чи пам'ятає вона свого вісімнадцятирічного сина. Але мені здавалося, що я вже таким не був. Ще трохи — і мені явно потрібна буде допомога спеціаліста.

— Кріс? — здивувалася Тіна. — Так, Якобе, звичайно я пам'ятаю Кріса. Що за запитання?

Я видихнув на повні груди. Я не один пам'ятаю цього хлопчину, це добре. Ніби вантаж з плечей впав.

— Кріс Мальдебург, місцевий фермер та землевласник, його всі знають, — продовжила вона.

— Якого біса?! Ні! — я почав кричати на неї. — Я про Крістофера, твого сина!

— Якобе, що з тобою? У мене немає дітей, ти про що?

Я відхилив виклик та стояв у повному нерозумінні ситуації. Ні, я маю поговорити з нею про це, я цього так просто не залишу.

В той же вечір я взяв квиток на ранішній автобус та чекав всю ніч на вокзалі. Не спав, не їв, не пив, а просто мовчки сидів та змушував себе згадати, що сталося насправді. Що за дивні сни? Що за чортівня тут діється?

Ранок, автобус, довгі три години дороги. Але навіть тоді я не спав. Моя рука почала боліти з новою силою, а зір розмився ще сильніше. Це може бути відмирання нервів, так само як у Дані.

Вийшовши на автостанції у Клостері, я вже хотів відразу поїхати до тітки Тіни, але передумав. Я вже знав і так, що від неї почую. Натомість я спочатку заїду до поліцейського відділка та розпитаю у місцевих полісменів, чи не знають вони, куди подівся Кріс. Адже якщо людина пропала, поліція має бути в курсі.

Я дійшов до відділку швидко — це містечко невелике, тому все знаходиться в пішій доступності. Я зайшов усередину, і мене зустріла поглядом жінка років тридцяти з коротким чорним волоссям.

— Доброго дня, — звернувся я. — Я хочу побачити шерифа. Зникла людина, розумієте?

— Зрозуміло, — відповіла поліцейська. — Коли ви виявили пропажу людини?

— Я... я не знаю. Два дні тому, мабуть...

— Що значить «мабуть»? І чому не звернулися раніше?

Я не знав, що відповісти на це.

— Розумієте, я...

З дверей вийшов низький чоловік з маленькими вусами — це був місцевий шериф, про що мені сказав значок на його грудях.

— Все добре, я розберусь, — промовив він своїм явно прокуреним голосом та кивнув своїй помічниці. — Я краєм вуха почув про зникнення людини. Це для нашого містечка дуже велика рідкість. Кого ви шукаєте?

— Кріс Андерсон, син Тіни Андерсон.

— Я знаю Тіну, — нахмурився шериф, — але хіба в неї були діти? Не пам'ятаю такого.

— Ну звичайно у неї був син! Ви що, знущаєтесь? — обурився я.

— Тоді чому його матір не прийшла, а, хлопче? — запитав шериф.

— Не знаю, але ця людина дійсно зникла! Ви маєте зреагувати на мою заяву, подивіться по електронній базі, будь ласка!

Я кричав, але не від злості, а від паніки та повного розчарування.

— Ішов би ти звідси, поки я тебе не заарештував, — холодно відрізав шериф. — я знаю про своє місто все, і за останні 16 років тут не було ні вбивств, ні зникнень, ні чогось ще. Максимум — хуліганство. Так що іди куди ішов. Якщо прийде місс Тіна сама заявити про зникнення, тоді я зверну на це увагу.

— Але ви не розумієте...

— Ти ще тут? Я не хочу ні бачити, ні чути тебе. Вали, поки можеш, з мого відділку.

Мені не лишалося нічого більше, окрім як просто піти до тітки. Можливо, у мене вийде нормально поговорити з нею, незважаючи на те, що свого єдиного сина вона теж не пам'ятає.

Знайшовши потрібну адресу, я постукав у двері. Це був одноповерховий будинок з червоної цегли. Минула хвилина, після чого я почув, як дверний замок відкривається. Двері відчинилися, і я побачив тітку Тіну.

— Привіт, вибач, що так без попередження, — сказав я.

— Та що ти, любий Якобе, заходь, — усміхнулася вона.

Я пройшов на кухню по коридору повз кімнату Кріса. Двері були прочинені, і я побачив, що вона геть пуста. «Якого біса? Можливо, мені здалося...»

— Якобе, ти будеш каву? — запитала Тіна. — На жаль, чай закінчився. Я знаю, ти не любиш каву.

— Все добре, я п'ю каву. Моя дівчина прищепила мені любов до кави.

— От як... Ти говорив вчора, що вона сильно хворіє. Що сталося?

— Ох, якби я сам знав. Лікарі розводять руками. Вони ввели її у штучну кому та прогнозують їй життя в інвалідному візку, а може, ще гірше.

— Боже мій, який жах... І що ж тепер?

— Я не знаю, лишається тільки сподіватися на чудо.

Вона поставила дві чашки ароматної кави на стіл та сіла з іншого краю. Її волосся було сиве на корінцях та темно-каштанове загалом. Їй було наче 57, якщо не помиляюся. Вона вже декілька років була на пенсії, а крім того, в'язала шапки, шарфи та інші дрібні побутові речі з тканини, які вона продавала місцевим.

— Тітко Тіна, ти знаєш, де зараз Крістофер? — прямо запитав я.

— Кріс Мальдебург? Так, ти вчора щось питав про нього...

— Ні, тітко, я не про Мальдебурга. Я про твого сина Крістофера.

— Я не розумію тебе, у мене немає дітей.

— Як так? Хочеш сказати, що я не при собі? Я точно знаю, що він твій син, і він реальний! Як же ти, матір, могла забути про свого сина? Що з тобою?

— Якобе, не кричи на мене, я не розумію, про що ти!

Моїй злості не було межі. Я швидко встав та схопив тітку Тіну за руку. Вона скрикнула — чи то від страху, чи від болю. Я потягнув її за собою по коридору до кімнати Кріса.

Відчинивши двері його кімнати, я переконався в тому, про що здогадувався: всі меблі та речі хтось виніс, забрав абсолютно все. Хтось добре постарався, щоб не лишити і сліду існування Кріса. Але було те, що вони не встигли стерти — написи з помітками росту Кріса. Майже непомітні на перший погляд, але якщо знаєш, де шукати, то це легко — потрібно просто придивитися на дверну коробку. Суть в тому, що колір дверей темно-коричневий, а фломастер, яким були нанесені написи, лише трохи темніший за саму дверну коробку.

— Бачиш? Подивись на це! — кричав я. — Читай, що тут написано: «Кріс, 14 років», «Кріс, 16 років, Різдво», «Кріс, 17 років, день народження». Ти що, хочеш сказати, що його ніколи не існувало? Хочеш сказати, що мені це здається? Що я божевільний?

Я кричав та трусив її у всі сторони. Я просто вийшов сам із себе, а зупинився тільки тоді, коли вона заплакала. Я подивився на неї та відпустив її руки.

— Вибач... я не знаю... — пробурмотів я.

— Крістофер... — тихо промовила вона.

— Що? Ти сказала «Крістофер»? Ти пам'ятаєш його?

— Ні, у мене немає сина, Якобе, — вона дивилася на мене мокрими очима, та в її погляді було видно, що вона згадала про Кріса.

— Послухай, ти сказала ім'я — Крістофер. Ти його згадала?

— Ні, Якобе, тобі здалося, — вона почала плакати ще сильніше.

— Ти не могла просто забути свого сина! Де поділися його речі?

— Ні, Якобе, не треба, я не можу...

— Що ти не можеш? Не можеш згадати свою дитину чи не можеш думати про нього?

— Якобе, будь ласка...

— Він любив тебе, — продовжував я. — У нього були плани на майбутнє, він хотів добре закінчити навчання, щоб ти ним пишалася.

В той момент вона сильно закричала. Це вже був не плач, а дика істерика. Я заціпенів, не знаючи, що робити і що з нею відбувається. Вона побігла на кухню так швидко, як не бігають молоді хлопці. Секунда ступору — і я направився до неї.

Все, що я встиг побачити, — як вона тримала ніж біля свого горла та вмить встромила його собі в шию. Ніж увійшов приблизно в середину шиї — великий, широкий кухонний ніж. Тіна встромила його дуже глибоко, можливо, він навіть вперся їй у шийний хребець.

Я не міг на це дивитися, мене всього трусило та кидало в піт. Я вийшов на вулицю та сів на тротуар. Заходити назад в дім мені зовсім не хотілося. Не було ні краплі сумнівів, що Тіна померла — від такого не одужують, а стікають кров'ю за лічені секунди. Навіть якщо тут був би лікар, та хоч десять лікарів, це навряд допомогло б.

Тому я сидів та намагався оговтатись від побаченого, водночас переварити всю ту чортівню, що сталася. І розумної відповіді у мене так і не знайшлось...