Вуаль

Я не знаходив собі місця, щойно мені сказали, що Якоб довів свою тітку до самогубства своєю допитливістю. Якщо людину, якій перезаписали пам'ять, якийсь час переконувати в тому, що її змусили все забути, то вона, скоріше за все, з'їде з глузду. Так працює установка: мозок блокує спогади, але якщо вони все-таки вириваються назовні, то такий суб'єкт має перестати говорити. Така людина або стає овочем, або вбиває сама себе. Розуміючи всю важкість ситуації та те, що Якоб живий тільки тому, що Томас поклопотав за нього, я чекав дзвінка та суворого вердикту. Мої долоні спітніли, але я не випускав телефон із рук, усе чекав та чекав.

Я настільки занурився у свої думки та переживання, що зовсім не помітив свисту чайника, який кричав на весь голос про те, що вода в ньому давно закипіла та готова стати моєю ранковою кавою. Це був маленький будиночок, який мені придбала компанія, — щось типу підставного житла для конспірації, яке видавали всім працівникам. У Ріки таких було два, а у Тома — цілих чотири. Це було місце, де ніхто не міг мене знайти, і, звісно, я проводив тут дуже багато часу після того, як ми повернулися з «ЕкоОлімпу».

Раптом пролунав телефонний дзвінок. Тремтячими руками я прийняв виклик і тільки потім вимкнув чайник.

— Алло, слухаю, — промовив я.

— Вільяме, у нас проблеми. Точніше у вас — у тебе та твого друга, — почувся голос Тома.

— Що сталося? Вони хочуть вбити його?

— Вони не хочуть цього, бо нарешті знайшли те, що шукали, і вбивство ще більшої кількості людей ставить під загрозу їхню таємничість. Останнім часом багато детективів ретельно копають під нас, а твій друг залишає забагато слідів. Якщо все так піде й далі, їм просто доведеться його прибрати.

— Я все зрозумів, я поговорю з ним.

— Боюсь, уже пізно для цього. Сатурн хоче бачити тебе.

— Ти, мабуть, жартуєш... Я ніколи його не бачив.

— Вільяме, я працюю тут від самого початку і бачив його всього один раз. Але не переживай: якби тебе чи Якоба хотіли вбити, ви б уже давно не дихали.

— Це не може не радувати. І куди мені потрібно їхати?

— Будь там, де ти зараз є. Тебе відстежать за чіпом, за тобою заїдуть.

— А що конкретно він тобі говорив? Він був злий?.. Томе?.. Алло, ти чуєш?

Я не відразу зрозумів, що Том поклав слухавку. Сатурн був майже міфічною фігурою — надзвичайно впливова людина, яка й стоїть на самій верхівці цієї нелегальної компанії. Мало хто його взагалі бачив або говорив із ним по телефону. Чесно кажучи, мені було страшно. Бо якщо мене й не вб'ють, то поставлять такі умови, які будуть гіршими за смерть...

Мої руки тремтіли ще дужче. Вільяме, доведеться нести відповідальність за свої дії. Кава в моїх руках уже встигла охолонути, а я все зважував усі «за» і «проти». Частина мене хотіла втекти, але інша говорила про те, що мені немає чого переживати. Це було складно.

— Чорт із ним, мені набридло боятися, — пробурмотів я під ніс.

Я зайшов у ванну кімнату, прихопивши свій шокер. Це був маленький лайфхак, про який мені колись розповів Том: якщо вдарити себе струмом достатньої напруги, то чіп перегорить та перестане діяти. Авжеж, видаляти його самостійно, та ще й на потилиці, було дуже небезпечно, тому це був найкращий із варіантів. Я підніс заряджений пристрій до задньої частини голови та натиснув на кнопку. В ту ж секунду в очах потемніло, і я знепритомнів.

Не знаю точно, скільки я там провалявся — я не розраховував на такий жорсткий результат. Але коли знайшов сили піднятися, то чітко розумів одне: зволікати немає часу. Вони мають бути вже дуже близько. Тому, швидко одягнувшись, я поспіхом хотів вийти через парадні двері, але вчасно помітив у вікні чорну «Ауді», яка припаркувалася біля дому. Це явно були вони. Мені потрібно було вийти через чорний хід, але в цьому будинку його не було. На щастя, залишалися вікна, що виходили на задній двір.

Тож, не гаючи часу, я відчинив вікно і виліз через нього. В цей момент я вже виразно чув, як у мої парадні двері хтось наполегливо стукає.

Приземлившись на м'яку та вологу траву, я відразу кинувся перелазити через паркан до сусідів. На вагання не було ні секунди. Добре, що в той момент удома нікого не було. Я йшов тихо, але швидко, напівприсівши й тримаючись ближче до стіни сусідського будинку. Обережно визирнув з-за кута будівлі: переді мною був звичайний двір із клумбами та баками для сміття. Все, що тепер треба — це просто вийти з двору та перейти вулицю. Що може піти не так?

Але тільки я перетнув двір та був уже біля дороги, мій шлях перегородила чорна автівка. Здається, я був спійманий. З вікна на мене дивився молодий хлопець приблизно двадцяти п'яти років і, тримаючи пістолет направленим на мене, сказав:

— Сідай, швидко.

Було необачно з мого боку думати, що вони не оточили мій дім та не передбачили мою втечу. Але пізно щось робити. Зараз мені лишалося тільки сісти в авто та молитися, щоб усе обійшлося.

Коли ми виїхали за місто, молодик, що сидів зі мною на задньому сидінні, протягнув руку з інгалятором.

— Вдихни. Ти знаєш правила.

Звичайно, я мав спати під час поїздки, тож вибір був невеликий: або я вдихну сонний газ та засну добровільно, або мене вирублять насильно. Тож я просто зробив глибокий вдих з інгалятора, і вже в наступну секунду в моїх очах усе попливло. Я відключився.

Коли я розплющив очі, то побачив велику залу з наглухо завішаними шторами. Світло сюди надходило з вичурних люстр та великих екранів телевізорів. Я лежав на дивані. В правому куті кімнати був басейн овальної форми, а зліва — більярдний стіл. Я підвівся і на перший погляд гадав, що я сам у цій кімнаті, аж поки не почув голос за собою:

— Тільки не повертайся.

Як тільки я почув це, то на автоматі ледь не розвернув голову в його бік, але коли мій мозок обробив інформацію, яку я почув, то різко повернувся в своє перше положення.

— Добре, Вільяме, — мовив Сатурн. — Або краще сказати Париж? Це я дав тобі цей позивний, хе-хе. Мене звати Сатурн, але ти вже й сам знаєш, з ким говориш, чи не так?

— Так, — відповів я.

— Добре. Мені сказали, ти хотів втекти? Навіщо? Тобі не потрібно мене боятися. Я ціную твою службу та піклуюся про кожного свого працівника. Ви, як-не-як, порушуєте закон в моїх інтересах. Але ти пішов далі заради нашої справи — здав нам близьку собі людину. Така відданість справі дійсно вражає. Це, з іншого боку, дуже огидно... Але я пішов тобі назустріч та відпустив твого друга просто так. Проте я гадаю, він починає здогадуватися про все. Рано чи пізно він згадає абсолютно все, тож це тепер твій клопіт.

— Я вам обіцяю, що він не принесе вам проблем. Він буде мовчати.

— Буквально за хвилину до того мені телефонував Том. Йому довели, що Якоб занадто дивно себе поводить та почав переслідувати нашу людину, яка за ним спостерігає. Вони зараз в барі. Наш шпигун, мабуть, уже мертвий. Можеш сам подзвонити йому, закладаюся — він не підніме слухавки.

Я повільно дістав телефон з кишені. Я знав, кого призначили шпигувати за Якобом, — це був настільки знайомий наш водій. Я набрав його номер та підніс телефон до вуха. Пішли гудки. Незабаром слухавку підняли. Тиша. Ми помовчали декілька секунд, і, зрозумівши, що ніхто з нас не заговорить першим, я відхилив дзвінок.

— Не хоче себе видавати, — продовжив Сатурн. — Але хотів дізнатися, хто такий Париж. Він не такий простий. Але наші вчені гадають, що за рахунок свого унікального ДНК, яке майже повністю зливається з препаратом, він з часом може почати нас шукати. Шукати Кріса. Це неприпустимо. Нами дуже серйозно зацікавилися органи, ми не маємо права на помилку, ти розумієш?

— Так, пане...

— Роби що хочеш, але змусь його замовкнути. Або мені доведеться діватись менш милосердно.

— Я зрозумів.

— А тепер іди...

Я швидко підвівся та маленькими кроками пішов до дверей. Відчинивши їх та вийшовши в світлий коридор, я повернув голову назад, щоб закрити за собою двері, та на секунду побачив його зі спини. Він стояв та дивився на картину на стіні — високий та явно худорлявий чоловік з довгим волоссям, яке було зібрано в пучок, одягнений в білу футболку та темно-сині спортивні брюки. Не так я собі уявляв нашого загадкового боса. Я був майже впевнений, що він носить чорний офіційний костюм, а не футболку зі спортивками. Але це хвилювало мене найменше від усього в той момент.

Пройшовши по коридору далі, я вперся в ліфт, а перед ним стояли ті самі люди, які привезли мене сюди. Той молодий хлопець звернувся до мене:

— Привіт ще раз. Я Каїр. Наше перше знайомство вийшло невдалим та, м'яко кажучи, напруженим, але ти ж сам розумієш...

— Звісно, не переймайся, все добре.

— От і чудово.

Він відкрив ліфт та викотив з нього інвалідний візок.

— Сідай, ти ж не думав, що тобі дозволять бути у свідомості під час дороги додому? — запитав Каїр.

— Звичайно, звичайно, — змирився я.

Я сів у крісло та побачив, як Каїр протягує мені руку з уже знайомим інгалятором. Цікаво, на якому ми знаходимось поверсі? Будівля, мабуть, висока. Думати над цим довго я не зміг фізично: сонний газ діяв за лічені секунди, і я провалився у сон.

Цього разу мені снилося щось дивне. Наче ми з Якобом ще діти, які граються на вулиці. Раптом земля почала тремтіти та розійшлася у мене під ногами. Я впав, тримаючись за край обриву, та висів над глибокою чорною ямою. Якоб схопив мене в момент, коли я ледь не відпустив руки, та витягнути мене було не так просто: довга чорна рука схопила мене за ногу та потягла донизу.

— Ні, тільки не це!.. — закричав я.

Я прокинувся, будучи у себе вдома — там, звідки мене й забрали. Чорт забирай, що за дурний сон? Чим він закінчився, ніяк не згадаю, але зрештою байдуже. Зараз мені потрібно зупинити Якоба, поки він не зайшов занадто далеко.

Була четверта година ранку. Зараз потрібно обдумати план дій: як донести інформацію до Якоба так, аби він не дізнався правди про мене. Я взяв телефон у руку та почав переглядати контакти. О так, вона підійде — жінка, яка була шпигуном Себа. Вона була нижчою за мене рангом у компанії, тому я міг віддати їй наказ. Так я і зробив. Нехай поговорить вона, можливо, Якоб усе усвідомить та кине цю затію, а я вийду сухим із води — абсолютно невинним для нього.

Як же я помилився! Якби я тільки знав, що може статися... Згодом я дізнався, що цей ненормальний прикрився літньою жінкою, аби покинути свій дім та уникнути наших хлопців, а незабаром жорстоко забив мою підопічну. Хворий, божевільний... Але чи маю я так говорити про нього? Чи краще я? Зрештою, це я зробив це з ним.

Тож я вирішив узяти всю ситуацію повністю в свої руки. Зателефонував Якобу та призначив зустріч в його готелі — на той момент ми вже знали, де саме він знаходиться. Я готувався до цього всю ніч: як сказати йому, як пояснити всю ситуацію? Та гадав, що був готовий до цього. Але коли він із двома тарілками чипсів побачив мене з пістолетом у руках, в його очах було нерозуміння, яке швидко переросло у гнів. Та я розгубився. Я відчував, що розбив йому серце. Я був єдиним, хто міг йому допомогти в його очах, а виявився Іудою. І це пригнічувало мене також.

Я не зміг говорити в той момент, тому вирішив трохи проїхатися. Ми покинули готель та вирушили до одного закладу на околиці міста.

Розмова була короткою та змістовною. Я мав тримати себе в руках, адже це був мій останній шанс його врятувати після того, як він убив уже двох наших людей. Я мав бути суворим та дати йому зрозуміти, що далі перетинати межу просто не можна. Навіть якщо він зненавидить мене назавжди — нехай так, але я мушу його врятувати.

Після всього ми вийшли на вулицю, а Якоб ще лишився там — йому потрібно було побути на самоті деякий час. А я, сівши в авто, розплакався як мала дитина. Це нестерпно боляче — розуміти, як сильно я підвів свого найкращого друга дитинства. Та не просто підвів, а забрав у нього кохану та прирік його брата на довічні страждання. І думка про те, що він тепер відчуває через мене, просто розривала мої мізки.

В ту ніч я не міг заснути, та і Якоб, мабуть, також. Взявши пляшку горілки, я вийшов на вулицю та почав роздивлятися зорі.

— Що ж ти наробив, Вільяме? — говорив я сам собі. — Що ж буде далі?

Я так і зустрів світанок, стоячи на вулиці. Напівтверезому мені чомусь здалося, що я маю побачитися з Дані, попросити у неї вибачення. Я просто мушу.

Я приїхав із самого ранку та дочекався, поки лікарню відкриють для відвідувачів. На мене дивилися з підозрою, як на безхатька або пияку — на той момент я підпадав під обидві категорії, але мені так ніхто нічого й не сказав. Піднявшись на потрібний поверх, я зробив зупинку біля вікна та спробував себе налаштувати на те, як пройде наша зустріч. Можливо, вона вже при свідомості, або, навпаки, померла... Обидва варіанти лякали. Але тільки-но я вирішив не тягнути з цим,

як побачив Якоба, який заходив на територію лікарні. Так, звичайно, він мав прийти до Дані. Я не маю попастися йому на очі, тільки не тут і не зараз.

Я сховався за стіною та став чекати на нього. Через дві хвилини я почув важкі кроки в коридорі, наче йшов двохсоткілограмовий зомбі. Я так і думав: він пиячив усю ніч. Коли він зайшов до палати, я підійшов ближче та зазирнув усередину. Дані лежала нерухомо. Якоб схилився над нею та щось їй говорив — мабуть, про те, що кохає її, та який я негідник. Потім він заплакав та почав кричати на весь голос. В його становищі ніхто не може судити людину: він втратив усе — дівчину, брата, друга та навіть власне здоров'я. Його рука помітно посиніла та висіла весь час, поки він був у палаті, мабуть, він уже ніколи не одужає.

Десь через десять хвилин Якоб вийшов та поплентався геть. Не уявляю, що він відчуває зараз, йому потрібен час. Я провів його поглядом із вікна коридору: він був схожий на старого та немічного дідуся.

— Так, мій друже, я підвів тебе і дуже про це шкодую, — тихо промовив я.

Я згадав свій сон: коли чорна рука тягнула мене в прірву, Якоб тримав мене міцно, але не міг витягнути. Тоді я вигукнув: «Забери його, тварюко!» — та потягнув Якоба донизу. Він зник у чорній густоті, а я вибрався неушкодженим. Я розумію, що моя підсвідомість хоче мені сказати: я врятував свою шкуру не просто зрадивши друга, який мені довіряв, а нахабно кинув його в яму, залишивши без сенсу життя.

З такими важкими думками я зайшов до палати Дані. Навколо неї були прилади життєзабезпечення та багато-багато рослин — Якоб говорив, що вона любить їх, мабуть, сюди їх перенесли її батьки.

— Дані, мені дуже шкода, — заговорив я. — Я не хотів, аби так вийшло. Це я у всьому винен. Але не переживай, я нагляну за Якобом, його ніхто не зачепить, я обіцяю тобі.

Сльоза потекла по моїй щоці. Вона була дійсно гарною дівчиною, і було надзвичайно боляче дивитися, як життя покидає її. В наступну секунду я ледь не впав на підлогу: Дані різко розплющила очі, мов мої вибачення розбудили її. Вона дивилася на мене та постійно стискала й розтискала кулаки. Я був наляканий, як таке можливо? Прилади почали сильно пищати, а через секунду в палату забігла купа лікарів, які кричали:

— Це диво, вона прийшла до тями!

— Вона жива!

— Я не можу повірити своїм очам!