Сніжинка з трояндовим серцем

Прокинулись о сьомій, божевілля якесь.

– Ти погано на мене впливаєш, поруч з тобою я не можу спати, – вони лежали під теплою ковдрою і обіймались.

– Почекай ще дві ночі, сонечко, потім все повернеться як було.

– Я не хочу як було, я хочу як зараз, але щоб і як було.

– Ти і чорта заплутаєш.

– Дякую за комплімент. Приготуєш мені сніданок? Це моя давня мрія.

– І навіть у постіль.

– Так, так, так! Обожнюю тебе!

– Кажу ж, не поспішай, – попереджає, а сам чи не лопається від задоволення.

– Не можу, я дівчина пряма, як твій... – рука під ковдрою вже тягнеться до цього "прямого".

– О, боже, тільки не це! Я в душ! – він вискочив з ліжка.

– Та що таке! Я не винна, що в мене трохи довше, ніж три місяці, сексу не було! І який, в сраку, душ?! Ти мені сніданок обіцяв!

– Точно, я і забув. Душ поки що відміняється.

– Про все вам, чоловікам, нагадувати треба. Я буду каву, тости, масло вершкове, мед, ну і сир, звісно, куди ж без нього. Чекаю тебе, Джеймі.

– Він же англієць?

– Але дуже приємний, пробачимо йому цей маленький гріх.

Вони поснідали, разом прийняли душ, але без дурниць, хоча дехто сильно намагався подуріти, та це могло їх сильно затримати, не кажучи вже, що вони б просто нікуди потім не пішли. Вдяглися, хто швидко, а хто й не дуже, і вийшли з квартири.

– Боже, нарешті я їду на базар на машині! – мрійливо промовила Ксенія.

– А чому батько тобі не купить якусь маленьку-стареньку?

– А нафіга вона мені, не треба мені цієї головної болі, – відрізала дічина, а її бойфренд зареготав.

На базарі було... та ви і самі знаєте, як там по суботах. Вони дійшли до знайомого павільйону і розділилися.

– Тримайся метрів за десять. Готовий?

– Готовий!

– Тоді вперед! – Ксенія зайшла всередину, Кріс зайшов слідом.

Тьотя Катя, як завжди, випромінювала позитив, підкріплений товстою пачкою купюр у кишені фартуха.

– Оце так сюрприз! А що трапилось, сусіди ремонт затіяли? От падлюки! Бідна моя дівчинка!

– Та годі вам, тьотю Катю, в мене хороші сусіди. Ви мене того разу присоромили, тож я будильник поставила, сьогодні ж без замовлення, не хотіла прийти і на порожій прилавок витріщатись.

– Я для тебе завжди резерв тримаю, знаю, що прийдеш.

– Тьотю Катю, ви така продумана, пощастило мені з вами, – молочниця розпливлася у посмішці. – Як сьогодні торгівля?

– Та всьо краще, ніж учора, – обидві засміялись, тьотя Катя приїздила раз на тиждень. – Не Новий рік, але рухаємось потихеньку.

Крістіан стояв через дві продавчині, прислухаючись, посміхаючись, задаючи питання, за разом куштуючи сир і бринзу. Тітонька аж з фартуха вискакувала біля такого файного покупця, але той тільки їв. Ну то й що, це теж бадьорить, особливо коли тобі п’ятдесят вісім.

– Що ти хочеш сьогодні? Як завжди, молоко, сир, сметана, масло, бринза? — тьотя Катя перейшла до справи.

– Ага, а ще сулугуні візьму. Подруга ввечері прийде, хочу її шаурмою порадувати.

– Ти як знала. Сулугуні цього разу жах який ніжний вийшов, буде просто танути у роті, – похвалилася тьотя Катя і почала збирати замовлення.

Відвісивши жіночці-продавчині комплімент французькою, Крістіан залишив її наодинці з думкою, що цей день ніколи не повториться, і підійшов до тьоті катіного прилавку.

– В яку ціну ваша сметана? На вигляд просто чудова.

Почувши таке цікаве питання і побачивши, хто його задав, тьотя Катя знову розпливлася в посмішці.

– Двісті, але для вас сто п’ятдесят. Сьогодні у мене маленьке промо для хлопців, – Ксенія поміхнулась, сметана і так коштувала сто п’ятдесят.

– Смачна? – посміхався Кріс.

– А яка ж ще?! – обурилась жіночка. – Скуштуйте, – Кріс, навчений бабусею суворих правил дегустації, простягнув руку, на яку тьотя Катя щедро ляпнула сметани, в іншій руці протягуючи хлопцю серветку. – Ну як?

– Смачна, та я і не сумнівався, бачив, що біля вас люди постійно товчуться. От і дівчина, я так розумію, – постійна клієнтка.

– Не помилились, – відреагувала Ксенія.

– Зачекаєте, я її відпущу, а потім вами займуся?

– Звичайно, звичайно, не хвилюйтесь, заради такої дівчини я зачекаю, – заспокоїв Кріс, бо молочниці дуже не хотілося, і це було написане у неї на обличчі, щоб такий клієнт уплив до когось іншого.

Почувши його відповідь, вона повернулася до Ксенії і підморгнула тій так непомітно, що аж у Фастові побачили. Ксенії хотілось зареготати, але треба було триматися плану, тому вона обмежилась легкою посмішкою у відповідь. Поки сир, бринза і інші смаколики зважувались і підраховувались, Кріс звернувся до «незнайомки».

– Часто на цьому ринку буваєте, бо я вперше? – тьотя Катя плюсувала сулугуні, думаючи, що б вона відповіла на це питання.

– Раз на тиждень. А де ж ви буваєте?

«Так, мала, хватай його за зябра і тягни, поки тепленький, чотириста двадцять вісім плюс...» – все змішалося у тьоті катіній голові, але ви зрозуміли.

– На Бесарабці, зазвичай. Але сьогодні друг притяг подивитись на справжній сільський ринок, сам по м’ясо пішов, а мені звелів купити найсмачнішої сметани, – молочниця аж зашарілася, що було для неї просто немислиме, але в розмову не втручалась. – Я француз, приїхав до нього у гості на свята. А ви місцева?

– Брешете, не може француз так українською розмовляти. Чим доведете? – весело відповіла «незнайомка».

– Паспорт підійде? – Кріс дістав з кишені паспорт і показав дівчині.

– Ви мене здивували, – а тьотя Катя взагалі в шоці була, чого тільки на тому базарі не побачиш і не почуєш. – Звідки українську знаєте?

– Довга історія, але я залюбки вам її розповім. Та ви не відповіли на моє питання.

– Тому що це не ваше діло. А щодо пропозиції... – дівчина замислилась, розглядаючи парубка, а тьоті Каті хотілося тріснути їй по лобі. – Ні, в мене справи, – від таких переживань лице молочниці налилося кров’ю і розчаруванням.

– Я можу вас переконати змінити рішення?

– Спробуйте, але це буде важко.

– Буду відвертим, спроба ж в мене одна. Я побачив вас ще десять хвилин тому, йшов за вами. До речі, ви вибрали класні груші, я запам’ятав те місце, – він лагідно посміхався, а її розривало всередині від сміху.

– Збрехали про друга? На дівчат полюєте?

– Ні, просто я довго не міг знайти молочний павільйон, тут так все заплутано, а потім побачив вас. Я не знаю вашого імені...

– Оксаною її звуть, – не стрималась тьотя Катя, пхаючи кульки до більшого пакету, на молодят вона не дивилася, зосередившись на своїй справі.

– ...але тепер знаю, – ті ледь не впали від такого повороту, ковтаючи усмішки, та які там усмішки, регіт. – Оксано, ви полонили моє серце, це кохання, не відштовхуйте мене, ви ж не хочете, щоб я помер молодим. Чи хочете? Тоді я нап’юся молока з огірками, а в мене алергія на лактозу та і на огірки теж.

Здійнявся страшний регіт, реготали всі: тьотя Катя, Ксенія і жіночки з великими вухами.

– А ви прикольний, – сміялась дівчина.

– Це тому що я в «Цирку дю Солей» працюю, костюмером, прасую акробаткам купальники, дірки зашиваю, щоб ніде нічого не просвічувало, перу, звичайно, після невдалих спроб такої роботи вистачає. Не дуже приємно, коли тебе не змогли впіймати, добре, що сітка страховочна є, ще ніхто не вбився, але роботи в мене багато, самі розумієте, – з серйозним лицем розповідав хлопець.

– Замовкніть, бо мене зараз розірве! – реготала Ксенія цілком щиро і від душі.

– А як же я тоді вас переконаю, я ж тільки почав?!

– Ви вже мене переконали. Зустрінусь з вами.

– Коли?

– Завтра, можливо.

– А може, сьогодні, до завтра можу не дотягнути?

– Побачимо.

Несподівано Кріс взяв дівчину за руку, всі завмерли, Ксенія спокійно дивилася на нього, не прибираючи руки.

– Ви найвродливіша дівчина, яку я коли-небудь бачив. Банально, але це правда, – він нахилився до її руки і поцілував.

– Ну що ви, не треба, мені ніяково, – проте всім іншим таке шоу дуже подобалось.

– Вибачте, я захопився. Диктуйте номер, – вони дивилися один одному у вічі.

– Ви ж навіть телефон не дістали, – ледь не прошепотіла Ксенія.

– Я запам’ятаю.

– Нуль.

– Нуль, – він повільно повторював за нею.

– Шість.

– Шість.

– Сім.

– Сім.

– Дев’ять.

– Дев’ять.

– Два.

– Два.

– Дев’ять.

– Дев’ять.

– Чотири сімки.

– Чотири сімки.

Всі затамували подих, очікуючи, що ж буде далі.

– Запам’ятали? – тихо спитала Ксенія

– Так, красивий номер, – він взяв її обличчя руками, нахилився і ніжно поцілував у губи, всі аж роти пороззявляли від несподіванки.

Дівчина не пручалася, та коли поцілунок завершився, вліпила сміливцю гучного ляпаса, що аж у оточуючих щоки загорілися червоним полум’ям.

– Пробачте, будь ласка, не розумію, що на мене найшло!

– Це не тільки через ваш нахабний поцілунок.

Він був спантеличений, це була гра, що перетворилася на реальність.

– І що ще я накоїв?

– Зрозуміла, що ви страшне брехло. Немає у вас алергії на лактозу. Прощавайте. Тьотю Катю, скільки там?

– Рівно сімсот.

– Тримайте. До суботи. А ви, пане, навчіться брехати трохи краще, – видала дівчина і під бурхливі оплиски залишила «сцену».

Глядачі просто вибухнули реготом, оце так кінцівка!

– Співчуваю, хлопче. Другої такої не знайдеш. Скіки тобі сметани, стакан? – Кріс мовчки кивнув. – Вісімдесят гривень, – він розрахувався, взяв пакет і пішов геть.

«До груш пішов, дурко. А треба було бігти за нею щосили, на коліна падати, благати. Горді всі стали, де там», – сумно зітхнула продавчиня і перемкнулась на нового клієнта, що завітав в її «теплі обійми».

Ксенія чекала на вулиці, стояла біля зачиненого кіоску і дивилась в землю. Кріс вийшов з павільйону і попрямував до неї.

– Що це було? – він не посміхався. – Ми ж, наче, хотіли тьотю Катю розіграти, а не засмутити.

– Ну вибач, така кінцівка здалася мені більш реалістичною. Ти грав неперевершено, а гумор просто розривний, – вона посміхнулась і наблизилась до нього.

– Що ще сьогодні в твоєму списку? Груші ти вже купила, молочне – теж, ляпаса мені дала. Залишились банани, і врізати мені по яйцях. З чого почнеш?

– Ти образився? Але на що, це ж гра? Ну перестань, любий, – вона намагалася його обійняти.

– В якийсь момент мені здалося, що це вже не гра. І тобі теж. Ніби це відбувається з нами насправді. Що сталося? Чому ти так повелася? – вона зупинилася, більше не намагаючись зловити його в обійми.

– Бо мій мозок не може завжди сприймати реальність, як казку, він просто відмовляється це робити. Не можна підійти до незнайомої дівчини і через п’ять хвилин почати її цілувати привселюдно, це ненормально, це міф, гра, брехня.

– Але ж ти сама запропонувала.

– Та знаю я, що сама!

– Я тебе не розумію.

– Я сама себе не розумію, але спробую пояснити. Коли ти мене поцілував там, мені здалося, що ми знову у 30-му грудня, але відчуття були геть іншими. Я відчувала, що потрапила в якусь величезну ілюзію, бульбашку, що може лопнути будь-якої миті, і щастя, яке звалилося на голову так раптово, зникне вже за мить. Я чіпляюся за нього, намагаюся втримати, а воно все одно вислизає з рук. Моє серце кричить, плаче: «Я не хочу цього, мені цього не треба, краще не починати!». І я вдарила тебе, щоб зламати цей нереальний світ, щоб він не захопив мене, не зробив нещасною, не розбив мені серце, не зламав життя. Ось що я відчувала в той момент.

– Сніжинко, не треба так казати, навіщо ти так кажеш! – він міцно притис її до себе. – Маленька моя, ти мені потрібна, я такий щасливий, що зустрів тебе. Немає ніякої ілюзії, я тут, з тобою, і коли поїду – залишусь з тобою. Я обов’язково повернусь, ти поїдеш зі мною у Францію, познайомишся з моєю родиною. Ми не будемо поспішати. Ні з чим. Тільки коли ти будеш готова, коли ти будеш впевнена в мені, в собі, в своїх рішеннях. Ти чуєш мене, все буде добре. Подивись на мене. Ну. Посміхнись, мій янголе, не треба сумувати, ми ще бананів не купили, і люди ще не бачили, як ти вріжеш мені по яйцях.

– Ніколи б такого не зробила, – на її обличчі промайнула легка посмішка.

– Тепер я вже в цьому не впевнений, – вона посміхнулася ширше. – Але все одно хочу тебе цілувати, стискати в обіймах, носити на руках, кричати, що ти моя.

– Ти мене кохаєш? – несподівано спитала вона.

– Я не знаю, Ніє, але я знаю, що закоханий у тебе як цуценя. Нам обом потрібен час.

– Дякую за чесність. Поцілуй мене і пробач той ляпас. Я така дурепа, – вони почали цілуватись.

– Нам ще є, що робити на цьому базарі?

– Та щось там писала, але вже не пам’ятаю.

– Може, куряче філе, корейська морква, лаваш і соус на шаурму?

– Читав мій таємний список, негіднику?

– Лише одним оком глянув і в ту ж мить забув. І бананів, до речі, теж можна купити, я люблю банани.

– Ти ж моя маленька мавпочка. Кидай свою сметану до решти, бери сумку, і гайда до фруктів, а потім на шаурму все купимо, – вона поцілувала його ніжно-ніжно і відступила.

– Ще груш візьмемо, ти обожнюєш груші.

– Ти знаєш про мене занадто багато.

– А хочу знати все, – він забрав в неї сумку, взяв за руку і рушив подалі від цього довбаного молочного павільйону.

Добивши список, поїхали додому.

– Вина вистачить? У нас одна пляшка залишилась, – згадав Кріс.

– Дідько, зовсім про нього забула. Малувато.

– То що, в «Ашан» з’їздимо? – при згадці цієї назви обидва розтягли пики.

– Воно того не варте, в «Сільпо» заскочимо, там теж вибір непоганий.

– Ну в «Сільпо», так в «Сільпо».

Одним вином діло не обійшлося, і те непогане, і це можна взяти, а ось про це ми і не подумали, а бач, як добре, що воно тут лежить і на нас чекає. Нарешті «Гольф» доїхав до будинку, ліфт – до четвертого поверху, а пакунки – до холодильника.

– Я трохи поприбираю, а ти побалдій, – запропонувала Ксенія, після того, як вони випили кави і відпочили.

– Давай допоможу.

– Не треба, сама впораюсь.

– А що ж мені робити? Ти гудіти будеш, музику слухати в навушниках, а мені хоч застрелься.

– Танцюй.

– Під твій пилосос?

– Під музику, що я слухатиму в навушниках, – вона засміялась, а він жбурнув у неї обгортку від цукерки.

– Давай свій найкращий детектив! Подивимось, на що ти здатна.

– А шум?

– Нічого, буду бігати від тебе по кімнатах.

– Це правильно, бо засмокчу.

– Тільки не треба погрожувати, мене недавно в машині жорстко згвалтували, тож твоє «засмокчу» – як покурити після сексу, приємно і лиш трохи небезпечно.

– От базіка, – зашкірилась Ксенія і пішла за книгою. – Тримай і сторінки не переплутай, там все по порядку.

Кріс взяв рукопис, зважив його на руці, уважно подивився назву твору, надруковану на першій сторінці, задумався, ще раз зважив і поклав на кухонний стіл.

– Ну що ж, мала, непогано, зовсім непогано, – задумливо промовив він, дивлячись на дівчину.

– Ти про обсяг?

– І про нього теж. Але читати не буду.

– Як це не будеш?!

– Вибач, сонечко, але в цьому немає потреби. Книга називається «Смерть під липами», тож вбивця – садівник. Ти у мене така логічна.

– Клоун ліонський! – вона кинулася до нього, а він почав відбиватись, обидва при цьому реготали як дурні.

– Годі мене лупцювати, ти так тільки пилу більше навибиваєш, прибирати довше доведеться! – захищався жартівник.

– А це логічно, – Ксенія різко згорнула тортури, але сміх не вщухав. – Добре, дурнику, читай, а я пішла. За годину поділишся першими враженнями, і не дай боже, тобі не сподобається, ти мене почув.

– Почув, почув, але не дуже добре. Праве-то вухо всьо! Забула? І рука постійно німіє, важкувато буде сторінки перегортати, – жалібно промимрив Крістіан.

– Стули пельку, бо я так ніколи не почну! – її знову накрило.

– Могла б і не просити, не люблю читати і при цьому говорити вголос, це відволікає.

Визнавши поразку у цьому двобої, дівчина залишила кухню, а її хлопець з ногами заліз на диван і занурився у читання.

Приємний стиль, багата мова, увага до деталей, обізнаність у різних сферах життя – все це робило книгу надзвичайно цікавою. Читалося легко. Сюжет розкручувався, з кожною новою главою набираючи обертів.

«А реально непогано. Для аматора-початківця так просто супер. Якщо заглибиться у це діло – може досягти успіху, – думав він, ковтаючи сторінку за сторінкою. – Та цього не буде. Я не дам їй цього зробити, відберу в неї цю можливість. Я вже це майже зробив. Добре, не зробив, але хочу зробити, змінити її реальність, відібрати кар’єру, улюблене хобі, звичний спосіб життя. Я хочу зробити її частиною успіху, але свого успіху. Та чи маю я на це право?»

Він відклав рукопис, читати більше не хотілось. Встав з дивану, підійшов до вікна, став дивитись на поодинокого перехожого, що вигулював собаку. Та радісно крутилася біля ніг, стрибала на улюбленого господаря, він посміхався, гладив її, а потім, коли вона хотіла кинутись подалі, просто побігати чи поганяти голубів, чи до іншої собаки підбігти, вкорочував повідок, тримаючи тварину біля себе, і Крісу стало мерзенно від асоціації, що народилася в голові. Він хотів позбутися цих думок і не міг. Перехожий з собакою вже давно зникли з поля зору, а він все продовжував дивитись туди, де вони стояли десять хвилин тому.

– Любий, переходь у вітальню, там вже чисто, а хочеш – у спальні почи... – Ксенія зупинилась на порозі, не закінчивши фразу. – Не сподобалось? – ніякої образи, тільки смуток.

Він обернувся, підійшов до неї, обійняв.

– Дуже класно, сніжинко. Тобі не варто боятися критики, тобі взагалі нічого не варто боятися.

– То чому ж кинув читати? – вона прижалася до його грудей, відчуваючи, як б’ється його серце.

– Не тому, що книга погана.

– Не скажеш?

– Ні.

– Не говори. Кожен має право на таємницю. Багато прочитав?

– На сімдесят першій зупинився, там, де знаходять тіло власника корпорації. Він лайно, добре, що його замочили.

– Багато прочитав, – посміхнулась Ксенія, тавтологія, яка секунду тому була питанням, стала відповіддю.

– Легко йде, приємно читати, дуже образно, описи гарні, не нудні і не затягнуті. Інтрига тримає в напрузі, герої доволі фактурні. Є, звичайно, місця які потребують хірургічного втручання, але це нормально.

– Які? Що не сподобалось?

– Та звідки я знаю, це тобі редактор скаже. Щоб редактор не порізав текст, такого не буває, тож і твій пошматують, як наважишся у видавництво відіслати.

– Ясно, бережеш мої нерви, не хочеш засмучувати.

– Навіть не намагаюсь, мала. Не забивай голову, пилосось, а я у вітальню піду, буду далі читати.

– Чесно?

– Та зуб даю, як дід каже, не брешу, буду у вітальні.

– Який же ти гімнюк, любий!

– От бачиш, ти вже добре мене знаєш, – вона ляснула його по сраці і виштовхала з кухні, зачинивши двері.

– Сонечко, і не забудь пил протерти на верхніх шафках, бо Юля може побачити. Пил не витерла ти, а соромно буде мені, – голосно попросив Кріс.

– Та пішов ти! – прилетіло з-за двері.

– Дякую за нагадування, люба, вже йду, – він посміхнувся і залишив двері кухні за спиною.