Сніжинка з трояндовим серцем

На кухні він був один, але в приємній компаніїї, він і пляшка «Nemiroff».

– Отака історія, друже. Схоже, я її втратив. Дочекався, ідіот, – звернувся він до свого приятеля.

Чи приятельки? Адже «пляшка» жіночого роду, як і її вміст.

«А «Nemiroff» чоловічого».

Задзвонив телефон, він кинув погляд на екран, дзвонила чергова знайома, вже третя за вечір. Вимкнути екран, нехай дзвонить, але так, щоб він не чув. Але що ж тепер робити? Здатися чи відкритися без шансів на успіх?

– Думаю, ще маю трохи часу. Та і взагалі, може, я все перебільшую.

Заспокоював себе і знав, що марно. Вона пройшла повз його відділ і навіть голову не повернула. Як вона дивилась на того хлопця, просто очей не відривала! На нього вона так ніколи не дивилась. Він дуже хотів зараз їй подзвонити, почути її голос, але у нього не було її номеру.

– В мене сотні номерів різних дівчат, та не її. Чому в мене нема її телефону, ти не знаєш?

Але «Nemiroff» мовчав, він взагалі не був балакучим, а його співрозмовнику так хотілося почути хоч чийсь голос, тільки не жіночий. А втім, за один жіночий голос зараз він віддав би все що завгодно.

«Тільки зараз? А до цього моменту тебе все влаштовувало? Та чи потрібна вона тобі взагалі?»

Він не знав. Були вона і всі інші, і в обіймах «всіх інших» він забував про неї, на день, на годину, на хвилину, на секунду, але завжди повертався у своїх думках, варто було залишитись на самоті. Телефон знову дзвонив. Не дивлячись на нього, він встав, вимкнув світло і вийшов з кухні. На палаючому екрані смартфону, що залишився лежати на столі, висвітлювалося чергове жіноче ім’я. Юля. «Самсунг» замовк. Пройшло хвилини три, і екран знову засвітився. Юля. З темряви простягнулася рука.

– Слухаю.

– Ти сам?

– Сам.

– Я приїду.

– Я бухий.

– Я теж.

– Чекаю.

***

Ксенія провела її до таксі, вони обійнялися, вона сіла в машину. Її традиційна передноворічна зустріч з кращою подругою добігла кінця. А скоро добігнуть кінця всі їхні зустрічі. Юлька ніколи не бачила Ксюху такою, а знала вона її з 1-го класу, коли 1 вересня 2005 року вони опинилися за однією партою. Ксюха була закохана до нестями, і це було кохання, яке трапляється раз у житті, всі обставини її зустрічі з цим французом кричали про це. Це доля, не інакше. А значить, скоро, якщо не відбудеться чогось надзвичайного, її Ксюня назавжди поїде до Франції. Вони, звісно, будуть спілкуватись, багато телефонувати, зрідка бачитись, намагатись зберегти дружбу, яку пронесли крізь роки. Лишається сподіватись, що у них вийде, а там, хтозна, відстань – страшна руйнівна сила для будь-яких відносин, що б там не писали в книжках і не показували в кіно. Вона подивилась у вікно, повз неї плив нічний Київ. Багато хто сказав би, що це не Київ, а Лівий берег, але Юлька послала б їх нахер. Це було її місто, її дім, її Київ. Темрява і вогні, що можуть згаснути будь-якої секунди, після чого місто огорне сум, такий само чорний, як той, що в цю хвилину огортає її серце.

«Не роби, цього, Юлька, не треба цього робити».

Але рука вже дістає телефон з сумки і набирає номер.

– Слухаю, – лунає у динаміку його голос.

– Ти сам? – формальності відкинуті, в сраку їх.

– Сам.

– Я приїду.

– Я бухий, – їй пофіг.

– Я теж.

– Чекаю, – він поклав слухавку, а у неї в серці затріпотіла надія.

– Вибачте, але мені треба в інше місце.

– Кажіть адресу, – водій анітрохи не здивувався, він чув і не таке.

– Тичини, 20.

– Березняки?

– Так.

– Без проблем.

– Дякую.

– Нема за що, ви платите.

– Звичайно.

Тут він правий, і платить вона дуже дорогу ціну, вона віддала своє серце тому, хто її не кохає.

Ксюха познайомила їх, якось вони зайшли в той «Ашан», вона вже і не згадає для чого. Андрій Черненко. Світловолосий, веселий, дотепний, чарівний, його харизма за секунду перекреслювала його невизначний за мірками суспільства статус. Якийсь кондитер з «Ашану», не вартий уваги, подумала вона, коли Ксюха запропонувала познайомитись з прикольним хлопцем, але вже за п’ять хвилин їхнього спілкування від цих думок не залишилось і сліду, не те щоб він її причарував, але те, що зацікавив, це точно. Того разу вони потеревенили зовсім трохи, йому треба було працювати. За тиждень вона знову була в тому «Ашані», тепер вже сама. Він зрадів, відразу пригадав її ім’я, запросив ввечері на каву. З цього все і почалось. На третьому побаченні вона запропонувала поїхати до неї.

– Ти мені дуже подобаєшся, Юлю, але це нічого не буде значити, – сказав він тоді, його слова, жорстокі і чесні, боляче різонули по серцю, але опиратись бажанню вже не було сил.

– Це буде значити дуже багато для мене, – попри почуте, в її серці жила мрія, що все буде не так.

«Не так» не сталося. Вже два роки вони зустрічались як сьогодні, але були дні, коли він телефонував сам, казав, що скучив і що дуже хоче її побачити, найщасливіші дні року.

Таксі зупинилося біля потрібного будинку, вона заплатила і вийшла, підійшла до двері підїзду, набрала номер його квартири. На тому кінці підняли слухавку і без зайвих питань відчинили. Вона піднялась на сьомий поверх. Він чекав її. Мовчки вони зайшли до квартири, він допоміг зняти їй пальто, поки вішав його у шафу, вона скинула взуття. Декілька секунд вони просто дивилися один на одного, а потім вона стрибнула на нього, обійняла за шию, оповивши ногами тіло, він підхопив її за сідниці, і, жадібно цілучи, поніс до спальні.