Сніжинка з трояндовим серцем

У них залишився останній день. Прокинулись рано, у кожного в голові цокав невидимий годинник, який хотілося розбити на друзки. Трохи полежали, поніжились у обіймах один одного і яскравому сонячному світлі, яким нагородив їх цей ранок.

– Може, я все-таки залишусь на ніч? Зранку відвезу тебе на роботу, там і попрощаємось.

– Ні. Хоч півдня побудеш з бабусею і дідусем. Це і так свинство, що ти залишив їх на стільки. Для нас ці півдня нічого не змінять, а їм буде приємно. Спокійно зберешся, попрощаєшся, продумаєш маршрут, де ночуватимеш. З батьками поспілкуєшся, жодного разу їм не дзвонив, поки у мене живеш. Чи дзвонив?

– Ні.

– Поганий хлопчик.

– Так, справжня свиня, як сказала Марі. Добре, поїду після обіду, хочу твого борщу наостанок з’їсти. Це хоч можна?

– Хоч весь, – вона потягнулася до нього, пригорнулася всім тілом, обійняла, сховавши голову на грудях, він гладив її волосся. – Не будемо драматизувати, це життя, так повинно бути. Зараз ти повинен їхати, а я залишатись, але колись це зміниться.

– Не «колись», а коли ти приїдеш до мене. На весну я не дуже розраховую, а от літо буде нашим. На Рів’єру тебе повезу, в Париж з’їздимо, покажу тобі Ліон. У нас купа справ, сніжинко.

– Так, любий, а до того часу ти повинен всебічно обдумати свій проект. Ми домовились не говорити про це, але я кажу, бо це важливо для тебе, а значить, і для мене. Попереду в нас нелегкі часи, але, сподіваюсь, цікаві і щасливі. Чи я занадто наперед забігаю?

– Та ні, все так. Цікаві і щасливі. Будемо йти крок за кроком, так надійніше. Побудемо у розлуці, потім з батьками познайомимось, краще узнаємо один одного, наші родини і будемо рухатись далі. Хоча я не розумію, що ще я можу про тебе дізнатись. Ти ідеальна, батьки в тебе кльові, борщ смачний, секс у нас шалений. Співпадіння на 10 з 10.

– Я б сказала на 100 зі 100.

– От не починай. Тобі завжди треба бути зверху?

– Не завжди, але зараз я дуже цього хочу, – її губи вже цілували його засмаглі груди.

– То вперед. Йди до мене, моя маленька.

Стільки любові було в його голосі, що Ксенія ледь не розревілась, він вже сумував за нею. Гарячі цілунки, що запаморочували розум, гарячий шепіт, що зваблював уяву, гарячі тіла, що не могли зупинитись, благаючи ще і ще, її крики, його стогін, зім’ята постіль і розбурхані серця – все поєдналось цього ранку, створивши пісню їхнього кохання, що спалахнуло, немов маяк холодної глухої ночі.

Ранок перейшов в день, а вони все не вилізали з ліжка. Їм нічого не хотілося, їм нічого не було потрібно, в них вже було все, аби бути щасливими, ще б трішки більше часу.

– Ввечері телефонувати, ти ж на роботі, та і я, ніби, працюю? – він посміхався, проводячи пальцем по її щоці.

– Телефонувати ввечері, а писати завжди і побільше. А ще я чекатиму твоїх голосових, не забувай про них. О котрій ти зазвичай вдома?

– Десь о сьомій, але я постійно буду на зв’язку.

– О сьомій у вас, значить, о восьмій у нас. Ти так і не дав мені номери батьків, беде і Марі.

– А ти мені своїх.

– Міняємось. Прямо зараз.

Вони потягнулись до телефонів, що лежали на тумбочках по обидва боки ліжка.

– Мама, батько, Марі, диктуватиму в такому порядку.

– А візитівкою скинути ніяк?

– Яка ти лінива, ну добре, скину візитівкою. Лови.

– Спіймала. Браво, малий, влучний кидок. Тепер моя черга. Лови.

– М’яч у сітці. Цупкі тенета контактів близьких родичів обплутали їх, немов павутиння. Як тобі фраза?

– Обов’язково використаю її у своїй книзі.

– Є якась ідея для нового роману?

– Щось крутиться в голові, але ще не сформувалось в ідею, треба зачекати.

– І як довго?

– Нууууу, це по-різному. Буває тиждень, місяць, а буває, що і через півроку все в тумані, а потім, бац, і сюжет перед очима.

– А от як ти бачиш книгу? Ти бачиш її від початку і до кінця чи якось інакше?

– Теж по-різному. Іноді повністю, тоді писати легко, ти вже маєш скелет, треба тільки м’ясце на ньому наростити, але частіше – уривками, початок або кінцівку, тоді починається кропітка праця, як все з’єднати, щоб вийшло одне живе тіло.

– Це важко? Взагалі писати, я маю на увазі.

– Так. Віднімає здоров’я, сили, в першу чергу моральні, але і фізичні теж. Навіть декілька годин за комп’ютером, і вже болить спина, шия ниє, очі напружені.

– Я хочу, щоб ти побереглась. Обіцяй, що не будеш себе «вбивати».

– Не можу, любий, коли воно ллється з тебе, зупинитись неможливо, просто психологічно неможливо. Але я буду намагатись заради тебе.

– Тоді роби більше пауз, вправи для відновлення, а поки робитимеш, будеш думати над сюжетом, тож час не згаєш дарма.

– Авжеж, розумнику, так і буду робити, – вона схопила його за щоки, потрясла, а потім почала цілувати. – Встаємо. Це не обговорюється.

– І що ми будемо робити?

– Їсти і прощатися.

– Сама таке роби.

– Я трішки брі вчора приховала, та раз ти не хочеш, з’їм сама.

– Помрій.

Вони засміялись і вилізли з ліжка. Дуже пізній сніданок перейшов у ранній обід, а потім Крістіан зібрав речі і поїхав. Вони обійнялись, поцілувались, посміхнулись один одному, і вже за хвилину сірий «Гольф» розчинився у дарницькому пейзажі. Сонце знову сховалося за хмарами, по неділях воно завжди так робило, але в тілі Ксенії світило власне. Квітам конче необхідне тепло, навіть тим, що ростуть у серці сніжинки.