Сніжинка з трояндовим серцем

Чекати далі було небезпечно, мить удачі така короткоплинна. Прийнявши рішення, Ксенія гайнула до парубка і за п’ять секунд стояла поруч, із замисленим обличчям вдивляючись у всі ці брі, камамбери, рокфори, дор блю і горгонзоли. Її поява не залишилась непоміченою, хлопець відволікся і кинув погляд на свою сусідку по нелегкому вибору, а та з останніх сил робила вигляд, що вона тут сама. Він заговорив першим.

– Вибачте, що турбую, мадемуазель, але не могли б ви мені допомогти?

Його тихий спокійний голос «погладив» дівчину по голові, а це «мадемуазель»... Звідки це, невже француз? Схоже, так, є невеличкий акцент, але в цілому його українська була майже ідеальною.

– Так, звичайно, з радістю. Але спочатку одне питання. Чому «мадемуазель»? – щира приємна посмішка, що може бути краще в такий момент.

Він теж широко посміхнувся.

– Напівфранцуз-напівукраїнець. Це про мене. А скоріше, француз, що непогано володіє українською.

– Не непогано, майже ідеально, і це не комплімент, а констатація факту. А, до біса, це комплімент! – така безпосередність могла викликати тільки одну реакцію, безмежну посмішку. – А тепер до справи. Чого вагаєтесь? Все таке знайомо незнайоме?

– Саме так, знайомі назви і незнайомі виробники. Що порекомендуєте? Ви фахівець?

– Я профі, don’t worry, baby.

«Бляха, куди ти женеш, дурепо!? Тисни на гальма! Розіб’єшся!»

Але в цьому не було потреби, хлопець сприйняв її жарт, скажімо так, максимально позитивно. Тепер він дивився на неї зі сміхом і цікавістю.

– Сильно, мадемуазель. Я вже пару разів за цей тиждень стикнувся з українськими дівчатами і переконався, що вони сміливі і веселі, ви точно весела. Мене звати Крістіан, а вас?

– Ксенія, – вона простягнула руку для привітання.

– Дуже красиво звучить. Мені подобається.

«І мені».

Це все, про що вона зараз подумала. Та звісно не все, там таке в голові відбувалось, що ну його нафіг, але треба себе опанувати.

– Тепер, коли ми знайомі, майже друзі, і ви мені повністю довіряєте, повернемось до сирів. Крістіане, який сорт ваш улюблений? Хочете вгадаю? Брі або камамбер. Ні, брі, аж надто пильно ви їх роздивлялися, – він засміявся.

– Від вас нічого не приховаєш. Так, брі – найулюбленіший, але я їм всі, я ж француз.

– Звісно, їсте, – от як стримати цю дурнувату переможну посмішку. – Візьміть оцей, він тут найкращий, на мій смак, звичайно, але раптом наші смаки збігаються.

«Браво, крихітко, чудовий перехід до подальшого «чогось», – чому б себе не похвалити, якщо ти дійсно «красунчик», вибачте, «красуня».

– А ви ще сумніваєтесь?

– Тобто?

– Що у нас схожі смаки.

«А ось і «подальше щось». «Ось», «щось», на вірші перейшла?» – вона дивилася на нього і не розуміла, кого він їй нагадує, а потім зрозуміла, вона дивилася у дзеркало.

– Пальто, шарф, джинси, взуття з замші. Так, у нас схожі смаки, – зваблива посмішка осяяла її обличчя. – Але це одяг, а як там з гастрономічними вподобаннями, хтозна.

– Будемо сподіватись, не гірше. Ви розумна, швидко зметикували, а до того ж вродлива, маєте свій стиль, і він вам дуже личить. Це ні в якому разі не комплімент, проста констатація факту. А, до біса, це комплімент, і найскромніший, серед тих, що крутяться в моїй голові!

– 1:1, ви недовго чекали, щоб віддати борг, – обидва сміялись.

– Борги не моє, намагаюсь якнайшвидше їх здихатись. Ксеніє, виберіть мені ще пару сирів на свій смак. І взагалі, це прозвучить нахабно, але не могли б ви бути моїм гідом по цьому гіпермаркету? У мене доволі довгий список, і такий фахівець, як ви, мені точно не завадить. Маєте час? Будь ласка, скажіть, що ви вільні, що вам не треба додому, до чоловіка, хлопця, дітей, батьків, друзів, собаки, кішки, папуги чи хом’яка.

– Я вільна.

– То ви згодні?

«Що це в його очах? Чому вони так блищать? Мені ввижається? Спокійно, дівчинко, спокійно. Заспокойся кажу! Це просто випадкове знайомство, було й загуло, не будуй замків, зарано для цього, а на пропозицію погодься, але спокійно, не треба істерик щастя».

– Чом би й ні, врятую вас. Час є, ви приємний співрозмовник, і у нас однаковий look, тож не бачу перешкод.

– Дякую, Ксеніє. Тоді переходимо на «ти». Не зарано для вас? Вибачте, але я почуваюся ніяково, кажучи вам «ви». Скажете «ні», і залишимо все як є. То як?

– Oui, monsieur.

– Ксеніє, ви диво.

– Я думала, ми на «ти» переходимо. Якщо збрехали, зізнайтесь краще зараз, можливо, я вам пробачу.

– Чорт! Ти читаєш мене, як книгу! Я ще те брехло, але не зараз, просто розгубився.

– Нічого, я знаю, як тебе заспокоїти. Тримай це і ось це, – у возику хлопця додалося сирів. – Різні, але кожен по-своєму смачний. Давай свій список, подивимось, що там у тебе. Він хоч не французькою?

– А якою ж ще? Звісно, французькою, буду тобі перекладати.

– Все одно давай. Я буду читати як зможу, а ти будеш реготати з моєї вимови і перекладати. Мені здається, так веселіше.

– Набагато, – по його губах блукала посмішка. – А як твоє ім’я скорочено? Воно дуже красиве, але французького аналога не можу підібрати. Є якась коротка версія?

– Можеш звати Ксю, а я тебе – Кріс, будеш сьогодні трохи англійцем чи американцем, обирай сам.

– На Кріса згоден, але ти точно не Ксю.

– А хто ж я? – вона посміхалась.

– Ти Нія. Як я відразу не здогадався, телепень, що ще можна сказати.

«Нія. Як красиво, ніколи б до такого не додумалася, хоча все на поверхні. Він кмітливий, веселий, відвертий. Страшно уявити, який він ще. Невже, мала? Невже це ВІН?»

– Не проти? Тобі подобається?

– Дуже.

– Тоді ось список, сир був на першому місці. Погнали. Що там далі?

– Сосіссе. Ковбаса, здається, але думки після цього слова зовсім не про ковбасу.

– Боже, як же мені пощастило з гідом! Вперед, мій янголе-рятівнику!

Десь годину вони блукали по рядах, наповнюючи його возик, спостерігали за іншими покупцями, жартували, дуркували. З ним було безпосередньо, саме так, «безпосередньо» – правильне слово, а ще їй подобалось «з ним», яке в її голові чомусь постійно перетворювалось на «разом», а те – на «хочу». А от «хочу» перетворювалося на стільки різних «хочу», що вона вже задовбалася їх рахувати, а вони все не закінчувалися.

«Якось все дуже швидко в твоїй голові відбувається, тобі не здається? Про що ми домовлялись? Не швиди, все йде гарно, чудово, прекрасно, але благаю, не швиди».

Нарешті список добіг кінця, вони поїхали на касу, розрахувалися, відійшли убік і обидва напружились. Чи їй здалося, що він теж напружився? Незграбне мовчання, а потім одночасно, наче мали один голос на двох:

– Може, кави?

І сміх, сміх полегшення, сміх щастя.

– Я на машині, зараз закинемо все в багажник і можемо вирушати. Цілком і повністю покладаюсь на тебе, на Лівому березі я геть нічого не знаю, та і на Правому, взагалі-то, але там хоч щось знаю, а тут – повний нуль.

Вона подивилася на нього з подивом. Що за прикол?

– То як тоді тебе занесло в цей «Ашан»? Вітром?

– Це дивно, але я і сам не зможу пояснити. Прокинувся, написав список, зібрався, довго пив каву, дивився у вікно. Потім вийшов на вулицю, сів в машину і поїхав. Я навіть не замислювався, куди їду. Бачу, міст через Дніпро, ну міст і міст, ок, значить їду на Лівий берег. Навіть думка не майнула, а чого я їду на Лівий берег. Переїхав міст, їду прямо, нікуди не звертаю. Аж раптом бачу бігборд з рекламою «Ашану», знайома назва, і мені захотілося повернути праворуч, куди стрілка на рекламі вказувала. Повернув, їду далі, бачу ще одну рекламу, повертаю ліворуч, трохи проїхав, бачу вивіску, «Ашан», супермаркет великий, судячи з розміру, чому б не зайти, треба ж десь зупинитись нарешті, сюди ж, наче, і їхав. Припаркувався, зайшов, погуляв трохи з цікавості, а потім до сирів пішов, вони ж перші. Хвилину десь постояв, дивлячись на них, підняв голову, а там ти.

– А в мене – останні, – вони дивилися один на одного, не відриваючись.

Вона писала детективи, не ромкоми, але зараз повірила, що доля, мабуть, існує, є те, що зводить людей і розлучає їх без їхньої волі, щось вище за логіку і простий випадок. Щось привело його в цей магазин. Сири були першими у його списку, а в неї – останніми, одна маленька зміна, і вони б ніколи не зустрілись в цьому величезному гіпермаркеті. Одягни вона здоровезний «пухан», і їхні смаки ніколи б не збіглися. Не подумай вона про вино, і ніякого «Ашану» сьогодні б взагалі не було. Мабуть, він думав про те ж саме, і його питання це підтвердило.

– Ми про одне й те саме думаємо?

– Здається, так.

– Каву будемо пити.

– Точно будемо.

– А після кави?

– Чай.

Він засміявся, а вона посміхнулась.

– Навіщо кудись їхати, он кафе, сядемо там?

– Ні.

– Чому?

– Забагато людей.

– Що пропонуєш?

– Знаю одне неподалік, там тихо і затишно в цю годину. У них смачні кава і макаруни. Ти їси макаруни? Бо круасанів, скоріш за все, не буде, зранку їх підчисту «виносять», а зараз далеко не ранок.

– Байдуже, я все їм, я не вередливий.

– Може, і готуєш теж все?

– Тут справи набагато гірші. Дещо вмію, але не так багато. А ти?

– Аналогічно. Стирчати на кухні не моє, але сирники у мене смачні, це всі визнають.

– Хто це, всі?

– Неважливо. Всі.

Вони вийшли з торгівельного центру і підійшли до його сірого «Гольфа» на французьких номерах. Холодно, як же, бляха, холодно, але в грудях у неї замість серця розквітла пишна біла троянда. Сніжинка з білою квіткою всередині. Боже, хай вона ніколи не зів’яне!

– Залазь швиденько, я зараз пічку увімкну, зігрієшся.

Поки вона всідалася на переднє сидіння, він закинув пакети у багажник, заскочив у авто і увімкнув обігрівач на максимум. Якась хвилина – і стало тепло.

– Можемо рушати. Керуй, штурмане.

– Все як ти любиш, спочатку прямо, потім праворуч, потім ліворуч, і ми на місці.

– Ти жартуєш?

– Ні.

Він пильно на неї подивився і рушив з парковки, а з-за скла вхідних дверей торгівельного центру за ними спостерігали очі, сповнені нестерпного болю.