Сніжинка з трояндовим серцем

Ксенія прокинулась за десять хвилин до дев’ятої, часу була ціла торба, тому вона трохи полежала, мружачись від яскравого сонця, що заглядало у вікно, та врешті решт вилізла з теплого ліжка, скоро в ньому буде дуже гаряче. Від цієї думки вона широко посміхнулась, не вдягаючи шкарпеток, ускочила у капці, такі думки непогано зігрівають, і відправилась робити ранкові справи. Після ванної ввімкнула кавоварку і подивилась у вікно. Снігу не було, як і морозу, спирт у термометрі зустрічав цей сонячний ранок з високо піднятою головою, тобто тримався вище нуля.

«Недовго зимова казка тривала, але я встигла. Ми встигли», – з посмішкою виправила вона себе.

Вода нагрілась, дівчина зробила кави і, чекаючи, поки та трохи охолоне, відкрила холодильник та дістала залишки вчорашнього бенкету.

«Мала, а жере за трьох, – з ніжністю подумала вона про свою найкращу подругу. – Та мені вистачить, сир є, трохи хамону залишилось, грінки зроблю. Стоп. У мене ж бринза тьоті катіна і масло вершкове домашнє. Живемо, Ксюхо. Ні. Живемо, Ніє. Класно, але треба звикнути. Цікаво, де там мій лицар. Подзвонити? Хочу, хочу, хочу! Перехочеш. Їж, кава охолоне, скоро побачитесь».

Але вона все ж відкрила «телегу», щоб дізнатись, коли він востаннє був у мережі, побачила, що півгодини тому, і заспокоїлась, швидко підсмажила в тостері пару грінок і взялася до сніданку, який не забрав багато часу. Потім вимила посуд і повернулася до спальні, замінила постіль на свіжу, застелила ліжко, зробила легкий прозорий make-up і перейшла до гардеробу.

«Цікаво, що він вдягне сьогодні, не думаю, що в нього з собою багато речей, тому, скоріш за все, те саме. Та в мене цього добра дохріна, тож...»

Подумавши, у чому їй буде зручно, вона обрала світло-сірі вузькі джинси, нехай насолоджується, пудрову худі на флісі і коротку білу спортивну куртку, зимову, але не дуже теплу.

«Ми ж на машині, то взую кроси, в них буде зручніше, знаємо ми ці епіцентровські побігеньки, зайшов на п’ять хвилин, а потім ноги від підборів відвалюються. Чудово, Ніє, просто чудово», – дівчина у дзеркалі викликала якщо і не захоплення, то щось схоже на те.

З гардеробом було покінчено, Ксенія пройшлася по квартирі, трохи подумала, ввімкнула пилосос і швиденько зробила ще одне коло, закінчила і подивилась на годинник, 10.40, саме вчасно. Перевдяглася, ще раз перевірила макіяж і стала чекати. Телефон задзвонив за п’ять хвилин до одинадцятої.

– Привіт, сніжинко. Ти готова?

– Привіт, любий. Давно готова. Ти де?

– Під під’їздом, не знаю номер твоє квартири.

– Сто чотирнадцята, четвертий поверх.

Зателенькав домофон, вона швидко натиснула кнопку, відкрила вхідні двері, потім тамбурні, вийшла за поріг і стала чекати. Спочатку з ліфта вийшла ялинка, а потім і Крістіан з чималеньким пакунком, Ксенія кинулася до нього.

– Давай пакет.

– Не треба, кицю, він важкий.

– Кажу давай! – він засміявся, передав їй пакет, і вони зайшли до квартири.

Пакет полетів на підлогу, ялинка – туди ж, що було далі, пояснювати не треба. Після пари хвилин «поцілунків останнього дня», які з кожною хвилиною загрожували перейти у щось більш відверте, вони відклеїлися один від одного, Ксенія посміхнулася.

– Чого це ти? – посміхався Крістіан.

– Скоро побачиш, скидай кроси, тягни пакет до кухні, а ялинку – на балкон.

– А ти любиш покомандувати.

– Будь ласочка, мій лицарю!

– Так набагато краще.

Вони здихались харчів і ялинки, потім Ксенія швиденько поводила його по хаті.

– Все, тепер не заблукаєш, — виголосила господиня, а гість посміхнувся, заблукати в її «двушці» було вкрай важко. — Go to «Епіцентр», kid, — Кріс посміхнувся ширше.

Вона взулася і вдягла куртку, тепер вже посміхалися обидва. Вони знову «віддзеркалювали».

– Хто б міг подумати, — шкірився хлопець.

– Точно не я, думала, в тебе небагато речей. А ти ще той денді. Тримайся біля мене, «Епіцентр» – доволі небезпечне місце для таких як ти. До тебе хтось чіплявся? Правду кажи!

– Так, якісь дві кралі у норкових жилетах, теж шампанське купували. Я порадив їм одне і відшив, сказав, що воно дуже подобається моїй дівчині.

– От тварюки! Ти ж мій розумнику! – вони голосно зареготали.

– Ну що, сніжинко, поїхали?

– Полетіли.

Цього дня новорічний відділ був найпопулярнішим місцем закладу, втім, як і багато днів перед цим. Ксенія з Крісом занурились у святковий шопінг. Дівчина пропонувала, хлопець погоджувався, відмічаючи про себе її смак. Швидко набравши іграшок, гирлянд і дощику, вони трохи посперечались щодо верхівки, врешті решт Кріс відступив і погодився на блакитну зірку замість золотої, але з умовою.

– Та за це я хочу оті крутезні шишки.

– Тобто живих, що я замовила, тобі мало.

– Шишок багато не буває, вони класні.

– Гаразд, вимагачу, бери.

Закинувши шишки до возика вони вирушили до кас.

– Любий, давай навпіл, ти і так на ялинку, харчі і алкоголь витратився.

– Я обіцяв – я і заплачу, це питання принципу. Хай це буде моїм новорічним подарунком, вибач, але цього року я погано підготувався.

– Ха-ха, тоді я зовсім не підготувалась, і мені незручно.

– Сонечко, забий, ти найкращий подарунок, який я міг отримати в житті, – вона зупинилась і, не дивлячись на сотні людей навколо, обійняла його і поцілувала. – Оточуючі вже не заважають?

– Я їх не бачу, я бачу тільки тебе.

– А я – тебе.

Взявшись за руки, вони стали в чергу до однієї з кас, розрахувались і вийшли з магазину.

– Твою ж мамцю, триногу забули!

– Не забули, вона в багажнику, я разом з ялинкою купив, просто не став у квартиру тягти, рук не вистачило. А ще там пакет з одягом домашнім, я ж надовго до тебе.

– Слухай, ти точно француз?

– Поцілуй і дізнаєшся.

Після пристрасного "французького" поцілунку «здобич» завантажили у багажник і вирушили додому.

– Навіть не втомилася, швидко все вибрали, наші смаки збігаються у всьому.

– Крім верхівки, – вдавано сумно пробурмотів Кріс.

– Не починай, блакитна краще.

Він посміхнувся, яка ж вона вперта.

– Який план, кицю, зараз тільки друга?

– Хочеш правду?

– Тільки правду.

– Протриматися до півночі.

– З чим будеш боротися? – він розтягнув пику у широчезній посмішці.

– З тим, щоб не завалити тебе прямо в коридорі, Джокере.

– Думаєш, впораєшся?

– Це виклик? – вона примружилась і уважно на нього подивилась.

– Вірю, вірю!

– Дарма, я блефувала.

– Ахахаха! Дякую тобі, Господи, за цю дівчину!

– Ти занадто поспішаєш. До речі, ти віриш в Бога?

– Я католик, тож, мабуть, вірю. А ти?

– Я філософ, тому – так, – обидва посміхнулись. – Любий, пропонуй ти план дій.

– Приїдемо — перекусимо, я зголоднів.

– До речі, ти вгадав бабусин сніданок?

– До останнього пункту.

– Неймовірно. Продовжуй.

– Отже, перекусимо, а поки будемо їсти, подумаємо, що ми хочемо бачити на новорічному столі. Потім займемося ялинкою, кімнату прикрасимо, а ще я бачив на вікнах такі паперові сніжинки. Вмієш такі робити?

– Звичайно, – вона посміхалась, він був схожий на маленьку дитину.

– Навчиш мене, зробимо разом. Потім трохи відпочинемо, полежимо, пообіймаємось, але без дурниць.

– Не обіцяю.

– А ти пообіцяй, чи ти думаєш, я не хочу завалити тебе у коридорі?

– Wow, wow, slow down, baby, що за ганебний сленг по відношенню до порядної дівчини! – він зареготав. – Обов’язково обіцяти?

– Так. Або новорічний стіл відміняється.

– Заманлива пропозиція. Та я ж обіцяла тобі запечене м’ясце, і хто мене за язика тягнув.

– Точно не я.

– Добре, обіцяю. Цілувати хоч можна?

– Ні.

– Що?!

– Ні.

– Але я дуже хочу!

– Я хочу цього сильніше.

– Ах ти ж довбаний геній! Ти занадто швидко вчишся, любий.

– Вчитель гарний, кицюню.

Вона посміхнулась, поклала руку на його стегно і стала погладжувати, все ближче підбираючись до його... думаю, цього поки вистачить, саме так, «до його...».

– Слідкуй за дорогою, любий, обидві руки на кермі, у Києві вистачає дебілів на дорогих тачках, добре, що у тебе коробка-«автомат». Що ти щойно сказав? Вибач, котику, я не розумію французьку, але пару слів знаю, і одне з них – сосіссе. Упс, я здається наголос не там поставила, не в кінці, всередині слова. Які у тебе класні джинси, рука так і пливе, дорогі, мабуть. А вони на блискавці? Можна подивитись? – її рука почала ковзати по його паху, періодично стискаючи вміст цього самого паху, на якийсь час питання блискавки відійшло на другий план, але врешті решт знову виринуло на поверхню, після чого джинсова інтрига перестала бути інтригою. – На блискавці. Я так і думала. Це дуже зручно. А ще й золота, все як ти любиш. Чому дивуватись, ви, багатії, любите золото, дивно тільки, що фуа-гра зі срібних таць їсте.

Після щирого здивування французькою, яке ми не будемо тут перекладати, аж надто щирим воно було, Крістіан мовчав, ба більше, затамував подих і подумки молився, щоб вона не розстібала блискавку, а може, розстібала, він трохи заплутався у своїх бажаннях, та після останньої фрази не витримав і зареготав, як маніяк.

– Ти перемогла! Роби, що хочеш, цілуй, обіймай, души, бий, гвалтуй, ламай, вали, тільки прибери руку, в мене зараз джинси тріснуть.

– Бачу, любий. Та дай подумати, все таке смачне. Що ж його обрати? — вона говорила, а її пальці погладжували кам’яний коттоновий рельєф.

– Нієчко, обирай скоріше!

– Ну добре, добре, буду поблажливою, враховуючи твій стан і наші попередні домовленості, візьму тільки «обіймай» і «цілуй», – провівши наостанок по внутрішній стороні стегна, вона прибрала руку. – Чого мовчиш, котику, не радий?

– Це тільки зовні, всередині я кричу від захвату.

Ксенія відвернулась до вікна і широко посміхнулась.

Ось і її будинок. Взявши пакунки з прикрасами і одягом і не забувши про триногу, піднялися в квартиру, перевдяглися і завалилися на кухню.

Він сидів за столом і дивився, як вона нарізає хліб і насипає борщ у білі піали.

– Вибач, я навіть не спитала. Будеш борщ? – сіпнулась Ксенія.

– Обов’язково, кицю. Обожнюю борщ. Твій дуже красивий, а я їх багато бачив, – вона ледь не почервоніла від задоволення.

– Може, по п’ятдесят? У мене є горілка. До борщу саме те.

– Наливай!

– А сала нарізати?

– Трошки, багато не треба. Вистачить, сідай вже, бери стопку. За тебе, моя люба, минула лише доба, а я кажу це, наче минуло життя. Неймовірно!

Вони чокнулись і випили, почали цілуватись.

– Любий, борщ захолоне.

– Зате я нагріюсь, – вона засміялася, а за нею – і він.

– Ти неперевершений.

– Куди мені до тебе. Давай їсти, так пахне, що аж у животі бурчить.

Борщ дійсно виявився смачнющим, а ще й з домашньою сметанкою. Уммм, пісня!

– А казала, не готуєш. Борщ просто бомбезний!

– Щось таки вмію, рада, що тобі подобається.

Поки їли, обговорили новорічний стіл, аж раптом «прогримів грім».

– Як батьки відреагували, що ти не приїдеш до них 1-го? – ложка з борщем застрягла у Ксенії в роті.

– Не знаю.

– А хто знає?

– Поки що тільки два пенсіонери, два французи і одна українка, що довго живе у Франції, – нова ложка борщу опинилася в роті, дійсно, смачний борщ цього разу вийшов.

– Зранку язика нагострила? – він не міг не посміхнутися.

– Він в мене завжди гострий.

– А якщо серйозно.

– Та часу не було! Встала, швидко поснідала, привела себе до ладу, поприбирала трохи, я ж не хочу, щоб ти подумав, що я засранка, а там і ти приїхав.

– Ти дещо пропустила у цьому списку.

– Ну добре, добре, добре! Який же ти душний! Так, я забула, але з поважних причин!

– До речі, у тебе дуже чисто, ніколи б не подумав, що ти така охайна. Охайна письменниця-філософ, що варить такий борщ, – це нонсенс. Я очікував побачити море пилу, кішку, що померла від голоду, стіл, захаращений стосами паперів, друкарську машинку, купу недопалків у попільничці і «Буття і час» Гайдеггера, відкриту на сторінці, де цей німець розмірковує, як те буття з’являється у світі.

Шкода, що хліб вона вже доїла, зовсім нічим у нього жбурнути. Кріс, прочитавши її погляд, засміявся.

– А жбурнути і нічим, так, кицю? Сало з’їли, хліба теж нема, стопкою можна вбити, а ми знаємо, ти дуже не хочеш за грати, – вона не витримала і широко посміхнулась. – Дзвони батькам, а я поки зі столу поприбираю і посуд помию.

– Опа! Оце так номер! Не очікувала.

– Мати з дитинства привчала, хоч у нас завжди була домогосподарка. Казала, що це дисциплінує, потім, коли буду жити сам, стане у нагоді. Щодо дисципліни була права, але посуд не мию, машина миє. Я і прибирати можу, і в пранні тямлю, навіть прасувати вмію, я ж сам живу, не з батьками.

– Красень!

– Не перехвали.

– Спробую, але не обіцяю.

Він взявся до справи, а вона пішла у вітальню. Хвилювалась, такі новини вона до цього дня ще не видавала.

– Привіт, мамо. Тато поруч? Тоді обох вас з прийдешнім Новим роком, живіть ще сто років, я вас сильно-сильно кохаю. Дякую, мамусю, дякую тато, я тебе чую! – вона посміхалась. – А тепер більш сумна новина. Я не приїду завтра і ще тиждень не приїду, а може, і довше. Спокійно, спокійно! Нічого не трапилось, точніше трапилось, але прекрасне. Я зустріла хлопця. От які ви всі нудні! Ну чоловіка, йому всього 26. Де зустріла? В «Ашані», сир обидва вибирали. А ти в гуморі, так, сир вибрали і не тільки сир. Я запросила його до себе на Новий рік. Ти ж мене знаєш. Максимально серйозно. Так, тато, кохання з першого погляду! Задоволені? От і добре, а то мені вже час іти. От все вам розкажи! Француз, говорить українською, мати з Києва, має диплом з економіки, працює, приїхав до діда з бабою на свята, поки що цього вистачить, подробиці при зустрічі. Звати Крістіан, фото пришлю. Коли приїде? До вас нескоро, а до мене... Він вже давно тут, посуд після обіду миє. Чого це я здуріла? Він сам запропонував. Не знаю, як він налаштований, але вчора він купив нереально красиву ялинку і здоровезну торбу харчів, а сьогодні вино, шампанське і зранку ми їздили в «Епіцентр», набрали іграшок, зараз будемо ялинку прикрашати. Так, тато, у нього є машина, свіжий «Гольф», як зламається обов’язково до тебе завітаємо. Все, бувайте, батьки, обіймаю, цілую, багато не їжте, ви і так товсті, жартую, ви у мене, як ті тополі. Піду, перевірю, чи добре посуд помив, як погано, буде перемивати. Та жартую я! Люблю вас, па-па, – вона скинула батькам фото і вже збиралася на кухню, але зарано. – Наче, попрощалися, чи мені здалося? Звісно, красень, але це неважливо, він просто подаруночок під ялинку. Розумний, уважний, дотепний, гумор сприймає і сам пожартувати любить, ніколи б в житті не здогадались, що він француз. Так, тато, матюкатися вміє, але стримує себе, він же вихована людина, не те що я. Ма, от чого ти така? Ні, не матюкалася при ньому, пару разів сказала «бляха», і на цьому все. А навіщо мені брехати? Ну то й що, що доцент, я що матюкнутися не можу, то ви мене не чули, коли я вчора з ринку прийшла, точніше приповзла. Все, ма, до побачення, я вже за ним скучила. І за вами теж. Бувайте, не дзвони, сама тобі наберу пізніше. І як це ти здогадалася, тепер зрозуміло, в кого я така розумна. Тато хоч не чує? Це добре, не треба бентежити старого. Тю, я образно, він ще ого-го, порадуй його сьогодні, гарна нагода, доньки немає, ялинка світиться, холодець блищить, свічки можеш запалити, Тото Кутуньо поставити або «Modern Talking», чи мені тебе вчити, – мабуть, мати не стримувалась, тому що Ксенія голосно зареготала. – Люблю тебе, мамусю. Не хвилюйся, все буде добре, принаймні, поки що, а там побачимо. Все, кладу слухавку.

Крістіан дивився у вікно, вивчаючи захоплюючі дарницькі пейзажі. Вона тихенько підійшла і обійняла його, притулившись тілом до його спини. Він поклав свої руки на її, став гладити.

– Як пройшло?

– Нормально.

– У гості поїдемо?

– Поки що ні.

– А до моїх?

– Теж ні. Зачекаємо. Не образяться?

– Та ні, вони ж дорослі люди, зрозуміють.

– Вибач, якщо розчарувала, але ми і так летимо зі швидкістю світла, не завадить трохи пригальмувати.

– Мабуть, ти права. Подумаємо спочатку про себе, а рідня зачекає, – вона міцніше до нього притиснулась.

– А може, компроміс?

– Здивуй мене вчергове.

– Давай і моїм, і твоїм зателефонуємо по відео після дванадцятої, вони зрадіють. Познайомимось поки в такому форматі, я буду чемною, не буду матюкатись, а тобі і говорити не треба, посміхайся та й все. А за годину ліонців привітаємо. Як тобі план?

– Продуманий до дрібниць.

– Ялинка чекає.

– Почекає. Обіймай мене, хочу дивитись у вікно і відчувати тебе поряд. У тебе сумний пейзаж за вікном.

– Звичайний, – її руки ковзали по його тілу.

Ранкове сонце давно сховалося за хмарами, було сіро і тихо, добре хоч дощ не йшов. Вони стояли так хвилину, другу, третю. Він дивився у вікно, вона обіймала його, обидва насолоджувалися цим моментом близькості, тихої, інтимної, відвертої.

– Дарма на золоту не погодилась, вона б краще до шишок пасувала.

– Який же ти хитрий, ми про верхівку ще не домовились, а ти вже знав що неодмінно їх купиш.

– Пробачиш мені?

– Авжеж пробачу, як тільки мою блакитну верхівочку прилаштуєш.

– А що ще мені прилаштувати?

– Триногу, – її руки ніжно гладили його груди.

– А потім?

– Гирлянду, – ковзнули до живота.

– А після гирлянди?

– Сам знаєш, – руки поповзли у штані.

– Неправильна відповідь. Шишки.

– Який же ти все-таки кайфолом, – вона відняла руки. – Ходімо, чудовисько.

– Так, красуне. Красуня і чудовисько. Класика.

Наступну годину вони вовтузились біля ялинки, потім прикрашали кімнату, вирізали сніжинки. Потім прилягли на диван, обіймалися, дивилися на створену їхніми руками красу, і не помітили, як почали дрімати.

– Це так класно, любий, але треба йти до тієї клятої кухні.

– Давай ще трохи полежимо, до шостої, а потім підемо?

– Давай. Не заснемо?

– А як і заснемо, хіба воно того не варте?

– На 1000% варте.

– Ти моє сонечко, – тепер вже він міцно обійняв її зі спини і притис до себе, а за 10 хвилин вони вже солодко спали.