Нова фаворитка короля ургулів

498 рік н. е., або 1251 р. від заснування Риму

Сад був залитий теплим, золотавим сонцем, якого Годфрід не бачив уже дуже, дуже давно.

Повітря пахло розмарином, квітучими миртами та чистою, свіжою водою. Мармуровий фонтан працював справно: з пащі кам'яного лева весело била прозора, іскриста цівка, розсипаючись мільйонами крихітних райдуг.

Не було ні запаху крові, ні січневого туману.

Годфрід стояв біля води. Та варто було йому опустити погляд, як він побачив там не обличчя чоловіка, а щось інше. Молоде. Очі були чисті, повні життя. Риси обличчя здавалися ще зовсім юними.

— Чому ти став таким? — пролунав дзвінкий дитячий голос.

Годфрід мовчав. Його долоні безсило опустилися вздовж тіла. На нього дивився хлопчик у простому світлому каптані з таким же світлим поглядом. Це був той самий Хлопчик, який засинав із маленькою копією Королівського Кодексу під подушкою, бо вірив, що справедливість — це не вигадка його вчителя. Це був він сам. Той тринадцятирічний Годфрід, який колись кинувся в бійку, аби врятувати безпородного хлопчиська на ім'я Алораз.

— Інакше б ми не вижили, — відповів Годфрід. Це було єдине виправдання, яке він повторював собі щоночі, мов заклинання. — Вони б зжерли нас. Ельрік, Аврелій, Севера… Магістрат. Терор — єдине, що тримає цю країну від самознищення. Інакше ми станемо схожими на демонів.

Хлопчик здивовано підвів голову. Його погляд був не по-дитячому суворим.

— Ти збудував нову Ельґартію на кістках. Отже, став гіршим за всіх них.

Перш ніж Король встиг бодай щось відповісти, дитина вже опинилася біля нього. Вона дивилася в очі дорослому узурпатору, але несподівано обличчя перетворилося на моторошну гримасу, від якої по спині Годфріда потік холодний піт.

— А Алораза… Алораза ти теж уб'єш?

В ту саму мить Годфрід розплющив очі з хрипким стогоном, який більше скидався на рик пораненої тварини. Він різко сів на ліжку і почав вдивлятися в кути своєї кімнати. Серце калатало у грудях так шалено, що, здавалося, залізна нитка Меркурія, яка тримала його життя докупи, ось-ось лусне. На лобі виступив рясний холодний піт.

Золотий сад зник. Натомість звична осінь панувала за вікнами палацу. Крізь високі рами пробивалися перші промені світанку. З боку моря долинав глухий гуркіт шторму. Важкі вовняні завіси ледь помітно колихалися від протягу.

Король повільно опустився назад на подушки. Його тіло нило. Фізична оболонка, якій виповнилося вже п'ятдесят чотири роки, дедалі сильніше нагадувала про ціну, яку він заплатив за своє правління. Йому потрібно було щось змінювати. Інакше сумління зʼїсть його раніше, ніж смерть постукає у двері...

Він повернув голову ліворуч і подивився на гвардійця, що стояв у темному кутку біля дверей. Це був новий дегустатор і особистий охоронець. Попередні зникли за різних обставин: хтось збожеволів від постійного страху, когось Годфрід наказав стратити сам, запідозривши у зв'язках із Сенатом. Проте тієї ночі він заклав руки за голову і вп'явся поглядом у високу стелю. Питання все ще звучало в його вухах.

«А Алораза ти теж уб'єш?»

Алораз був його правою рукою, його Стратилатом, його залізним молотом, яким Годфрід трощив будь-який натяк на супротив. Вони разом пройшли через стільки змов, що їхні душі, здавалося, були зшиті однією кривавою ниткою. Годфрід вірив йому. Алораз контролював армію і всі силові структури королівства. Кожен гвардієць слухав його беззаперечно.

Годфрід заплющив очі, відчуваючи, як знайомий страх самотності знову почав стискати горло. Чи варто було йому хоч раз пустити Алораза до себе ближче, ніж це дозволено їхніми статусами? Навряд чи той хотів чогось подібного, а ламати його заради власної втіхи Годфрід не смів. Він занадто цінував той звʼязок, що виник між ними.

Ні, він точно не нашкодить Алоразу. Нехай вже краще Алораз відрубає йому голову своїм мечем.

Саме з цією думкою Годфрід лежав доти, доки бліде світло ранку не почало пробиватися крізь щілини важких завіс. Сон більше не йшов. Та й повертатися в те марево король не хотів. Тому просто сів, опустивши босі ноги на холодні плити. Тіло після важкої ночі здавалося неймовірно чужим, ніби зібраним по шматочках.

Помітивши рух володаря, юнак підійшов до невисокого столика, на якому вже стояв завчасно принесений слугами срібний таріль із ранковим трав'яним відваром. Хлопець упевнено взяв чашу, підніс її до губ і зробив ковток. Потім ненадовго застиг, чекаючи. Але нічого так і не сталося.

Годфрід тільки байдуже спостерігав за цим. Якщо в кубку була отрута, молодому тілу вистачило б часу, щоб здригнутися в судомах. Але хлопець навпаки шанобливо схилив голову, протягуючи чашу королю.

— Як твоє ім'я, хлопче? — раптом запитав Годфрід, повертаючи порожній посуд. Зазвичай він не цікавився іменами тих, хто слугував йому, але нічний кошмар залишив по собі дивне почуття порожнечі.

Юнак на мить закляк, очевидно, не очікуючи, що сам король заговорить до нього.

— Луцій, ваше величносте, — тихо, але чітко відповів він, схиливши голову так, щоб не зустрічатися з королем поглядом. — Луцій з роду колишніх трибунів передмістя.

— І скільки тобі років, Луцій?

— Сімнадцять, ваша величносте.

— Хто твій батько? Я знав його особисто?

— Ні, не певен. Мій батько, як і його батько, належав до дрібної міської магістратури. Він відповідав за порядок, збір мита та нагляд за ринками в передмістях Неополіса. Однак під час чергового «Збору за багатство» з нього витрясли усе до копійки і викинули на вулицю. Через це згодом він втратив і посаду. Врешті-решт, не витримав злиднів і наклав на себе руки, коли мені було десять.

— А мати? Хто тебе народив?

— Її звуть Доміція, ваша величносте. Її родина поколіннями завідувала міськими архівами Неополіса. Вона обожнює читати і колись мала велику домашню бібліотеку. Саме вона вечорами при свічках вчила мене каліграфії, правильної вимови та вмінню триматися гідно.

— І де вона зараз?

— Поїхала з Неополісу після того, як я пішов служити до палацу.

— Впевнений, ви ще зустрінетесь із нею. Схоже, вона чудова жінка.

— Просто неймовірна, ваша величносте!

Годфрід злегка посміхнувся. Алораз привів його десь пів року тому, особисто поручившись за кожну краплю крові в його жилах. Дивлячись на те, як хлопець беззвучно відступає, Король мимоволі згадав свій давній страх: «Що, як Алораз, сам того не знаючи, привів до мого ліжка мого ката?»

Цей хлопчик здавався занадто ідеальним. Занадто слухняним. І привід ображатися на Годфріда в нього є. Саме таких ургулів його покійний батько колись перетворював на своїх смертоносних ляльок. Та чи це можливо? Кому міг служити Луцій, якщо не Алоразу?

Годфрід повів плечем, обриваючи ці думки. Якщо піддати сумніву навіть дії Алораза, то весь світ навколо перетвориться на суцільну отруту. Краще зайвий раз ні про що не думати…

За його коротким кивком двері відчинилися, впускаючи до покоїв німих слуг. Вони, ніби саранча, закрутилися навколо свого монарха. Підтримуючи під руки, омили його водою, обережно зачесали сивину на скронях і вдягли у чистий одяг. Король майже не помічав їхніх рук — для нього вони були лише елементами якогось механізму.

За півгодини, коли слуги так само безшумно зникли, він уже сидів у своєму кабінеті. На ньому був незмінний темний каптан без жодної золотої нитки — білий шовк Годфрід залишав для публічних виходів до народу, коли треба було знову пограти у «Визволителя». Зараз же перед ним лежали сувої з фінансовими звітами та донесеннями таємної поліції.

Годфрід розгорнув перший документ. Колишній ідеаліст, який колись мріяв про Кодекс, тепер мислив сухими категоріями раціонального садизму. Популістська «хлібна» політика, яка тримала низи в покорі три десятиліття, починала давати збої. Списання податків для бідноти та маргіналів вимагало постійного припливу золота, але «Збір за багатство» вже вичерпав себе… Потрібно було вигадувати щось нове… Патриції і так вже були або винищені, або доведені до зубожіння. Старе кубло еліти вичищене до блиску.

Але економіка острова, затиснута магічною «Межею» Меркурія, задихалася без зовнішньої торгівлі. Ельґартія дедалі більше нагадувала величну, але ізольовану й зголоднілу тюрму.

Король узяв перо і розмашисто підписав указ про чергову конфіскацію майна одного з вцілілих сенаторських родів. Народу потрібні були видовища й дешевий хліб, а отже, шляхта мала платити знову. Це було замкнене коло терору, з якого не було виходу. Чи вихід все ж був?

Годфрід поморщився. Його особиста жертва заради утримання влади приносилась кілька разів на тиждень. Палацові оргії, розпочаті колись із випадковими гвардійцями, давно втратили будь-який натяк на пристрасть. Але так було потрібно, щоб не втратити підтримку одного з вищих істот. Це була виснажлива державна служба. Він буквально віддавав своє тіло і тіла своїх підданих, щоб «годувати» Меркурія емоційним виром, тримаючи «Межу» закритою від зовнішнього світу.

Династичний контроль працював: роди змагалися за його «милість», віддаючи найкращих доньок, але жодна з них так і не народила йому сильного спадкоємця. Система трималася виключно на ньому й Алоразі. Якщо один із них впаде — конструкція розсиплеться на порох. Чи Ельґартія все ж впаде раніше? Хіба про таке королівство він колись мріяв? Ні, вже давно настав час для змін.