Нова фаворитка короля ургулів

У підземеллях Остії демони зламали розум Каїна, перетворивши на джерело божевілля й отрути. Але один виснажений Читець, ледве живий після катувань, не зміг би розширити свою гарячку на цілий гарнізон. Йому потрібен був резонатор. Якийсь дуже потужний, прадавній фокус, здатний поширювати це лиховісне відлуння прямо у внутрішні магічні жили Купола.

І цим фокусом був… сірий камінь. Той самий артефакт, який вони власноруч винесли з Остії. Сабіна принесла його в палац і зараз він лежав у Тронній залі на столі біля Годфріда.

— Назад! Опустити зброю! — проревів Алораз, підводячись на повний зріст.

Він розвів руки в сторони. Тієї ж миті з його долонь з важким гулом виплеснувся сліпучий шар.

Шар стрімко розширився по всьому коридору, заповнюючи собою простір. Важка, непереборна магічна хвиля підхопила збожеволілих ургулів і м'яко притисла їх до холодних мармурових стін. Бар'єр зафіксував їхні тіла в своїх лещатах, повністю позбавивши можливості завдавати шкоди ані собі, ані іншим. Хоча використання такої колосальної сили вдарило по Стратилату миттєво. Коліна підкосилися під вагою власних обладунків. Перед очима попливли темні плями. В грудях спалахнув пекучий, виснажливий біль. А серце закалатало, мов божевільне, відмовляючись постачати кисень у знесилене тіло.

Алораз важко сперся плечем об вкриту тріщинами мармурову колону.

— Командире! — хтось підхопив його під лікоть, не даючи впасти.

— Жодної... краплі... крові, — сипло видавив із себе Алораз. — Вони годуються нашим болем... В'яжіть їх... Глушіть щитами... Завалюйте проходи камінням. Але нікого не вбивати!

Потім він вирвав плече з рук гвардійця й, долаючи важку втому, розвернувся до виходу. Його загін одразу перегрупувався й прийнявся виконувати наказ, блокуючи вежу.

Алораз буквально змусив себе бігти вниз. Круті кручені сходи відгукувалися важким луном чобіт, а знесилені ноги підкошувалися на кожному повороті. У голові паморочилося. Перед очима спалахували темні плями. Але Стратилат проривався крізь власне виснаження, вхопившись пальцями за холодні кам'яні стіни, аби тільки встигнути.

Він важко вивалився з темного прорізу воріт на свіже повітря і, чіпляючись за збрую, з останніх сил вибрався в сідло. Після чого з усієї сили вдарив підборами у боки коня.

Бойовий жеребець здибився, вибив сніп іскор й шаленим галопом вискочив на кам'янисту дорогу, що вела до палацу. Вітер одразу вдарив Алоразу в обличчя. А кожен удар копит відгукувався в скронях Стратилата тривожним набатом, мов відлік останніх секунд.

Острів під ними здавався викривленим, наче сам простір противився їхньому поспіху. Фіолетові відблиски зараженого Купола лягали на скелі й сухі чагарники зловісними плямами.

Алораз міцніше стиснув поводи, ігноруючи біль у виснаженому тілі та м'язові судоми. Він бачив, як на горизонті над палацовим пагорбом уже згущалася та сама попеляста гниль, отруюючи величні білі вежі.

Жеребець тим часом важко хропів. З його пащі вилітали пластівці піни, але Алораз не збавляв темпу. Знав: кожна згаяна секунда віддає Годфріда у лапи отруйного марева.

Сірий камінь у Тронній залі прямо зараз жадібно всотував королівську кров і магію Острова, перетворюючи самого монарха на провідника демонічного божевілля.

Алораз мчав, аби зупинити катастрофу. Попереду вже майоріли масивні бронзові ворота внутрішнього замкового подвір'я. Він мав устигнути перехопити артефакт перш, ніж камінь на столі Годфріда остаточно випалить розум королю.

В голові мимоволі почали один за одним з'являтися спогади. Їхня перша зустріч відбулася, коли Годфрід заступився за Алораза перед Аврелієм і Северою. Потім були фортеці з гілок, змагання у бігу і безліч секретів. Алораз щодня відкривав принцу прості, але важливі знання про життя поза палацом: як кидати камінь по воді, відрізняти ягоди, слухати вітер.

Годфрід жадібно ловив кожне слово, бо бачив у цьому мудрість, якої бракувало його оточенню. Тоді він ще довіряв Алоразу, хоча їхня близькість й викликала підозри та плітки при дворі.

Коли на них напали «вандали», які виявилися переодягненими преторіанцями, Алораз прикрив принца. Але саме того дня між ними з'явилися перші ознаки недовіри. Молодий Годфрід став одержимим пошуком правди про порт і про власного батька. Алоразу залишалося лише стояти поруч. І він стояв. Багато років поспіль. Хоча розумів, що Годфрід ніколи не зробить його своїм фаворитом. Але все одно бачив у ньому сенс свого життя і єдине світло серед темряви палацу. І був готовим стояти один проти всіх…

Тим часом, кінь на повній швидкості врізався у замкове подвір'я. Жеребець проскочив розчинені бронзові ворота, висікаючи іскри з зашліфованих плит. Вартові навіть не встигли підняти списи, коли Стратилат зіскочив із сідла ще під час руху. Кінь за інерцією пробіг далі й зупинився у піні, а Алораз, збиваючи подих, уже проривався крізь важку дубову браму внутрішнього палацу.

— Стратилате! Зупиніться! Потрібно пройти огляд за новим указом... — крикнув начальник варти, заступаючи шлях.

— Геть з дороги! — гримнув Алораз із такою дикою, первісною силою, що вартові всі відсахнулися від нього.

Дворцові коридори зустріли його тривожною тишею. Тіні від смолоскипів липли до стін дивно й рвано. Отрута Купола вже просачувалася крізь товщу королівського мармуру.

Алораз біг, залишаючи за собою брудні сліди вуличного пилу. Придворні й слуги, що траплялися на шляху, в жаху тислися до стін, лякаючись розлюченого Стратилата.

Кожен крок давався йому із боєм: м'язи вили, у легенях наче палахкотів вогонь. Але він не сповільнювався. Перетинаючи центральну галерею, розштовхнув двох розгублених радників і вискочив на широку мармурову драбину, що вела прямо до високих викарбуваних дверей.

Алораз штовхнув важкі дубові стулки й практично влетів у Тронну залу, готуючись до найгіршого. Проте величний простір зустрів його напівтемрявою й глухим спокоєм. Тут не було ні королівської варти у повній бойовій готовності, ні самого Годфріда. Навіть сірого каменя, який Алораз розраховував вибити з рук короля чи вихопити зі столу, ніде не було. Стіл стояв абсолютно чистим, а порожній трон вичікувально мовчав у глибині зали. Лише кілька слуг безшумно міняли згасаючі свічки у масивних бронзових канделябрах.

При появі важко спітнілого Стратилата вони лишень низько вклонилися й безшумно розступилися. Єдиною, хто чекала на нього в залі, виявилася Сабіна. Вона стояла біля високого вікна з пергаментами в руках. Побачивши його, помітно пом'якшала в обличчі, склала сувої й ступила кілька кроків уперед, висловлюючи всім своїм виглядом глибоку повагу й турботу.

— Стратилате... — її голос звучав тихо, із щирим співчуттям. Вона зробила легкий кивок, дотримуючись субординації, але відразу підійшла ближче, аби слуги не чули розмови. — Ви виглядаєте виснаженим. Щось сталося на зовнішніх рубежах?

— Мені потрібно терміново бачити Його Величність. Це справа державної безпеки.

— На жаль, Його Величність зараз нікого не приймає. Події останніх днів змусили його зачинитися у своїх покоях і наказати категорично його не турбувати. Навіть радників вислали з палацу якнайдалі.

— Мені він не відмовить у розмові…

Але Сабіна м'яко торкнулася його рукава і Алораз відчув дружній, майже родинний жест підтримки.

— Краще не варто зараз турбувати Короля. Ви ж знаєте його характер, пане Алоразе. Якщо зараз увірватися до нього з поганими новинами — це лише поглибить його гнів. Королю потрібен спокій. Попереду — публічний вихід до Сенату й народу. Ваша присутність поруч із ним у повній парадній зброї буде найкращим доказом того, що Корона все ще непохитна.

Її слова звучали абсолютно щиро, логічно й з глибоким розумінням психології Годфріда. Алораз, який роками спостерігав за ним, мимоволі повірив їй. Сабіна здавалася єдиною, хто намагається вберегти Годфріда від остаточного зриву. Тому Алораз схилив голову в короткому військовому вітанні й відступив.

Тільки коли за ним зачинилися двері, він зупинився в порожньому галерейному коридорі. Внутрішнє чуття воїна підказувало: щось у цій ідеальній картині не складалося.

Камінь зник. Годфрід сховався. А Сабіна перебрала на себе всі важелі управління. Прямовисна атака провалилася. Отже, якщо він не може діяти відкрито від імені Стратилата, він діятиме як ургул, яка має захистити свого короля будь-якою ціною.

Обійшовши головну варту, Алораз вирішив непомітно перевірити особисті поштові скрині та закулісні проходи до королівських покоїв, щоб знайти бодай слід зниклого артефакту. А разом із тим — вивідати у Луція, що відбувається з непритомним Каїном.

Алораз ступав важко, навіть не намагаючись приховувати луну своїх чобіт. Він оминув варту через бічні проходи й вискочив до верхніх келій, де тримали Каїна. Тут, подалі від розкоші центральних галерей, палац втрачав свій блиск.

У тісній кімнаті панувала напівтемрява. На низькому ліжку лежав Каїн — блідий, із темними синцями під очима. Його груди здригалися від рваного подиху, а шкірою періодично пробігали фіолетові відблиски, ніби під шкірою блукали живі іскри.

Біля узголів'я метушився Луцій. 18-річний дегустатор виглядав абсолютно розгубленим і наляканим до смерті: руки хлопця тремтіли, коли він намагався відміряти краплі відвару, а під очима залягли глибокі тіні.

Почувши кроки й брязкіт обладунків Стратилата, Луцій здригнувся, злякано відсахнувся від ліжка й миттєво витягнувся, низько схиливши голову в напівпанічному уклоні.

— Пане Стратилат... — заклинило хлопця, він ледь не впустив скляний флакон. — Ви... вам не можна сюди, мені наказували...

— Мовчи, — відрізав Алораз й підійшов до ліжка. — Що з ним? Лікарі вже оглядали його? Чому його кидає в гарячку?

Луцій злякано сглотнув, не наважуючись підняти очей на сивого генерала:

— Я... я не знаю точно, пане Стратилате. Я ж тільки дегустатор, я лише шукаю отруту в відварах... Але... але воно дивне. Кожного разу, коли у Каїна починаються судоми, його шкіра... вона починає світитися так само, як той сірий камінь, що принесла Леді Сабіна. Я ж бачив той камінь у Тронній залі, коли носив воду! Вони... вони мовби дихають в один такт, пане. Каїн марить, метається, а від нього тхне тим самим маревом, що й від Купола.

— Леді Сабіна приходила сюди? — суворо перебив його Алораз.

— П-приходила, пане, — Луцій сильніше втиснув голову в плечі. — Розпитувала, чи тямить він щось. Оглядала його... Наказувала мені нікому не казати про ці напади. Особливо вам.

Алораз замислився. Хлопець не розумів механіки Купола, але бачив очевидний, лякаючий зв'язок між двома речами. І Сабіна наказала йому мовчати про це. Що ця дівка задумала? Чи могла вона бути пов'язаною з демонами? І що в такому разі зробила з Годфрідом? Чи є сенс його пробиватися силою до королівських покоїв?

Стратилат поклав руку на хитке плече хлопця. Луцій аж присів під цією вагою.

— Слухай мене уважно, — мовив Алораз, дивлячись на нього зверху вниз. — Ти будеш сидіти біля нього. Якщо напади посиляться, або якщо леді Сабіна схоче забрати Каїна з вежі — ти негайно знайдеш мого особистого гвардійця біля воріт. Тільки його. Розумієш?

— З-зрозумів, пане Стратилате... — прошепотів Луцій, гарячково киваючи.

Алораз востаннє поглянув на блідого Каїна, випростав спину й рушив до виходу. Зв'язок був очевидним навіть для переляканого слуги. Він має віднайти той клятий камінь якнайшвидше!