Нова фаворитка короля ургулів

Палацові коридори Сенату випромінювали холодну, величну монументальність. Білосніжний мармур, високі колонади та важкі бронзові двері — усе тут було збудоване для того, щоб давити на психіку будь-кого, хто не народився в сім'ях патриціїв. Але для Сабіни з роду Валоріусів це середовище було рідним з дитинства. Вона знала, які мотузки смикати, які амбіції купувати і на яких страхах грати.

Поки Алораз бігав коридорами та архівами, збираючи крихти інформації, вона вже діяла там, де вирішувалася доля Ельґартії.

Новий Указ Годфріда про тотальну централізацію та бюрократизацію паралізував армію і викликав глухий ропіт серед легатів та сенаторів. Армія була збентежена. І саме в цей момент Сабіна зробила свій вихід, як єдиний «голос розуму» в палаці.

Останні кілька днів вона тільки те й робила, що проводила приватні зустрічі з найвпливовішими сенаторами. Вона не критикувала Годфріда. Напаки, з чарівною вишуканістю, пояснювала всім мудрість його дій:

— Новий Указ — це аж ніяк не слабкість Корони, вельможні сенатори, — переконувала вона їх. — Влада має належати Сенату та закону, а не військовим легатам, які звикли вирішувати все мечем. Тому його високість бере на себе тягар порядок денного, щоб захистити нас від свавілля військових.

Так вона заспокоїла еліту, взяла на себе цивільне управління палацом і показала Годфріду, що на неї можна покластися в усьому. Поки інші сумнівалися, вона діяла. Вона керувала. В той самий час, коли Алораз ставав в очах Короля все менш компетентним. І для цього їй не потрібні були ані темні сили, ані союз із демонами.

Вона щиро зневажала тих, хто намагався будувати політику на дикій, неконтрольованій магії. Нехай ця забава залишається для божевільних або відчайдухів. Її ж гра була чистою, виваженою і виключно аристократичною.

Коли Сабіна погодилася їхати з Алоразом на порятунок Каїна, її розрахунок був простим і прагматичним: залишатися поза підозрою, демонструвати відданість і тримати Стратилата в упевненості, що вона — вірна супутниця, яка допомагає вирішувати кризу. В її планах не було катастрофи, пов'язаної з Межею. Однак катастрофи завжди створюють найкращі можливості.

Коли ситуація з Каїном вислизнула з-під контролю самісінько на її очах, Сабіна миттєво зорієнтувалася. Спостерігати, як розгублений Алораз бігає коридорами в пошуках винних, а армія втрачає орієнтири через спантеличення Указом, було надто привабливо, щоб просто пройти повз. Їй набридло чекати. Набридло сидіти в своїх покоях і думати, чи згадає Годфрід нарешті про її існування? Чи покличе до себе, як кличе звичайних слуг і служниць посеред ночі?

Вона приїхала сюди не для того, щоб скромно сидіти в черзі на аудиєнцію серед інших прохачів. Вона приїхала до палацу з єдиною метою — правити ним. Це саме її ідея була запропонувати себе в обмін на золото. Але під час їхньої першої зустрічі король дивився на неї з висоти своєї корони. Хоча пізніше і пообіцяв зробити з неї «залізну королеву», здатну тримати важелі влади поруч із ним. То чому вона мала чекати його милості, якщо він сам зупинився, заплутавшись у власній бюрократії?

Сабіна вирішила використати ситуацію на свою користь, не чекаючи запрошення. Якщо Годфрід не поспішав відчиняти перед нею двері, вона просто перетворить Сенат на свою опору, а себе — на єдиний «голос розуму», без якого Корона більше не зможе функціонувати. Вона посяде своє місце біля нього — бо це те місце, яке належить їй. І в неї є очевидна перевага перед Алоразом. Вона здатна подарувати трону спадкоємця і зробити тим самим те, чого не вдалося її покійній старшій сестрі. Елара була занадто дурною, якщо навіть не намагалась вибити собі привілеї, опинившись в палаці. Слухаючи історії про неї, Сабіна завжди думала: “Я б вчинила інакше!”

І тому зараз вона знаходилася саме там, де й мала бути — у робочому кабінеті Годфріда. Стояла трохи позаду його крісла, уважно стежачи за тим, як він підписує чергові стоси паперів. На її обличчі була лагідна, віддана усмішка. Вона налила йому води і м'яко торкнулася його плеча.

— Ви знову виснажуєте себе, мілорде, — тихо мовила вона. — Вам варто берегти себе. Сенат вже заспокоївся. Я особисто переконала фракцію Валоріусів та їхніх союзників підтримати новий Указ. Вони більше не чинять опір. Наразі цивільне управління працює, як годинник.

Годфрід відкинувся на спинку крісла і потер скроні. У його очах читалася втома, але поруч із Сабіною він відчував привид того контролю, якого так прагнув. А вона лише легенько усміхнулася, згадавши його слова про залізну королеву.

«Ти сам дав мені цю обіцянку, Годфріде, — подумки промовила вона, поправляючи важку мантію. — І я просто беру те, що ти мені призначив. Тільки королева тут буде одна. Жодного гарему. І жодного короля поруч».

Вона знала, що Годфрід потребує її вірності прямо зараз більше, ніж будь-коли. І вона доводила кожним своїм жестом, кожним словом, що вона — єдина, хто залишається йому відданою, поки всі інші сумніваються чи плетуть інтриги.

В її очах Годфрід бачив непорушну підтримку. Він узяв перо. Тиша робочого кабінету наповнювалася шелестом паперів і м'яким потріскуванням свічок. Правитель знову підписав черговий указ, але рука його на цей раз здригнулася — втома давалася взнаки.

Сабіна продовжувала стояти поруч. Вона спостерігала за кожним його рухом. Коли він знову заплющив очі й важко сперся чолом на долоні, її пальці легко лягли на його плечі.

Годфрід миттєво напружився й різко відсмикнув плече. Потім підвів голову. В його очах спалахнув той самий холодний, незламний блиск, яким він колись лякав інших.

— Залиште це, леді Сабіно.

Після цього різко підвівся з крісла, височіючи над нею. Адже він сам колись дав собі зарік не підпускати нікого надто близько до себе. Однак Сабіна не відступила. Навпаки, її губи ледь помітно торкнулися усмішки.

— Дозвольте вам дещо сказати, мілорде, — зробила Сабіна крок ближче. — Ви надто жорстокі до себе. Вам потрібна опора. Така ж сильна, якою ви є для нашої Ельґартії. Вам потрібен хтось, хто розділить з вами ваш тягар.

Але щелепи Годфріда стиснулися до хрусту. Він хотів зупинити її, обірвати це зухвальство, але її слова влучали в самісіньке серце його самотності. Вона говорила те, в чому він сам боявся зізнатися собі навіть у думках: ВІН ДУЖЕ ДОВГО БУВ САМ ПО СОБІ.

Сабіна підійшла впритул і прошепотіла, дивлячись йому прямо в губи:

— Я піду з вами до кінця, навіть коли весь світ почне палати.

Годфрід дивився на неї і відчував, як всередині боролися роки залізної витримки та виснажений, голодний до щирості чоловік. Він усе ще намагався триматися, але стіна вже тріщала все більше і більше.

Він спробував подумки порахувати до десяти, щоб повернути контроль. Але рахунок обірвався. Сабіна скинула зі свого тіла важку темну тканину. Та тихо ковзнула додолу, розсипаючись на холодній мармуровій підлозі.

Усі його залізні захисні системи й роки витримки злетіли в одну мить. Тіло дівчини виявилось набагато гарнішим, ніж він собі уявляв.

Руки самі притягли її до себе, лягаючи на талію. Вона відчула жар його тіла крізь залишки його одягу і занурила свої пальці в його волосся. Масивний дубовий стіл під тілами струснувся: державні укази й сувої полетіли на підлогу, змішавшись із кинутою тканиною.

Її подих обпікав губи, а кожен рух був продуманим і владним. У цьому хаосі злетіли рештки всіх королівських табу: правитель Ельґартії втратив контроль над тим, що будував раніше. Її пальці ковзали по його грудях. Її тіло відгукувалося на його дотики. Кожна секунда ставала все довшою, наповнюючись невимовним бажанням.

Коли губи нарешті зустрілися, у поцілунку було все: влада, покора, ніжність і жагуча сила. Кабінет, де зазвичай вирішувалися долі імперії, перетворився на храм їхнього гріха.

Руки Годфріда ковзали її стегнами, а губи шукали соски Сабіни, які ставали все твердішими. Він був вже готовий взяти її прямо на столі і єдине, що його стримувало, — член ніяк не піднімався. Роки почали нагадувати про себе. Хоча подих Сабіни ставав все частішим, а ноги вже почали замикатися навколо його стегон. Вона його бажала і він вирішив трохи поплекати її своїми пальцями, сподіваючись, що це хоч трохи допоможе йому налаштуватися. Навіть на секунду заплющив очі, борючись із власним тілом. Однак у критичний момент виснаження та вік узяли своє.

Сабіна відчула кожну нотку його розгубленості та прихованої пристрасті. Але не виявила ані краплі роздратування чи здивування — її холодний, аналітичний розум миттєво підлаштувався під ситуацію. Вона знала, що чоловіки на вершині влади найуразливіші саме тоді, коли сумніваються у власній силі. Тому, схилившись ближче до його вуха, вона гаряче й повільно прошепотіла, торкаючись губами його шиї:

— Не поспішайте, мілорде... Дозвольте мені допомогти вам так, як ніхто інший не наважиться.

Після цих слів одна її рука м'яко перехопила його зап'ястя, направляючи його рухи, а сама дівчина наблизилася ще ближче, прагнучи довести йому, що навіть без повного контролю він залишається для неї єдиним володарем. При цьому другою рукою Сабіна почала масажувати свої груди, відкинувши голову трохи назад, щоб він добряче бачив все. Бачив і збуджувався все більше. І це спрацювало. Старий воїн почав оживати.

Вже за кілька секунд Годфрід притиснув її обличчям до столу, намотавши на своє запʼястя локони її волосся. Він важко і гаряче дихав в її потилицю, бо кров нарешті прилила туди, куди треба. У цей момент Сабіна навіть не намагалася вирватися; навпаки, її тіло вигнулося у ще більш спокусливому й покірному жесті, даючи йому повну свободу дій. Її очі на секунду заплющилися від задоволення — її розрахунок виправдався на сто відсотків. Вона зламала його, змусила втратити голову і водночас повернула йому відчуття всемогутності, якого він так прагнув.

— Ось так... — прошепотіла тепер вже улюблена фаворитка, ледь стримуючи переможний стогін.

Король більше не думав ні про державні укази, ні про зрадливих сенаторів, ні про загрозу з Межі. Сувої зникли під ногами, а єдиним законом у цій кімнаті стали звуки їхніх тіл.

Годфрід рухався з усім розпачем і шаленством чоловіка, який довгі роки жив на самоті. Його пальці з усієї сили притиснули її обличчям до столу, а поштовхи стали глибокими, жорсткими й безупинними.

Сабіна відчувала кожний його удар, кожну краплю поту, що стікав по його шкірі. Але в цьому грубому, майже звіриному володінні вона знайшла власне задоволення. Її внутрішні стінки почали судорожно й жадібно стискатися навколо нього. В очах усе попливло, дихання перетворилося на зривистий стогін. Її накрив потужний, одурманюючий оргазм. Тіло вигнулося в дугу, а нігті залишили смуги на дереві столу.

Цей спазм Сабіни став остаточною іскрою для короля. Голосний, уривчастий стогін вирвався з грудей Годфріда. Він зробив останній, гранично різкий і глибокий рух, вихлюпуючи всю свою приховану пристрасть, й вони обидва завмерли в тісній, гарячій зчепці.

За вікнами палацу вирував неспокійний світ, та ніхто не наважувався зробити перший крок. Обидва знали: ця слабкість не залишиться без наслідків.