Нова фаворитка короля ургулів

Мотузка в'їдалася в розбиті зап'ястя з кожним кроком. Каїн намагався таємно використати магію згущення рідин, щоб притупити біль, але його сил ледь вистачало на те, щоб просто не знепритомніти після удару ватажка. Демони впевнено тягнули його вниз крізь таємні морські гроти. Старого Гамаля з ними не було — його виснажене тіло скинули в пінисту безодню ще на мисі, як непотрібний баласт. Каїна ж, наче худобу, постійно підштовхували в спину важкими руків'ями клинків.

Повітря швидко втрачало морську свіжість, стаючи все дедалі важким і просякнутим підземним жаром.

Вони вже давно минули старі стічні канали та напівзруйновані римські цегляні фундаменти. Але зверху, крізь товщу каміння, ще ледь чутно доносився гуркіт портових підвод та крики торгівців Остії.

Для людей нагорі підземний світ був просто каналізацією, але демони знали кожен таємний хід. Ватажок йшов попереду, сильно шкутильгаючи на пошкоджену Каїном ногу. Але все одно міцно стискав в кулаці відібраний камінь зв'язку, який слабо пульсував синявою в пітьмі.

Раптом простір різко розширився, і Каїн заплющив очі від спалаху тьмяного червоного світла смолоскипів та каганців. Вони увійшли в печеру глибоко під фундаментами людського міста — у саме серце підземного демонічного містечка. Тут не було мармуру чи витончених колон Остії. Житла демонів представляли собою грубо витесані в скелі ніші, завішані шкурами та цупкою мішковиною. Все необхідне для життя жінки таємно тягали з людських портових складів нагорі.

Поява бранця викликала миттєвий ажіотаж. Зі своїх темних кутів почали збігатися мешканці. Спочатку підлітки з яскраво-червоною шкірою, а потім і жінки в обірваних людських сукнях, які щойно повернулися з вилазок на поверхню. Всі дивилися на Каїна з сумішшю дикого занепокоєння, страху та глибокої, спадкової люті.

Ургулів на материку давно вважали майже вимерлими міфами, які колись зрадили їхній спільний авангард заради людських законів та білих тоґ. Бачити живого ургула тут, у ланцюгах, було для підземних жителів чимось неймовірним. Натовп швидко згущувався, перекриваючи конвою шлях до центру печери. Почулося навіть глухе, загрозливе ричання. Кілька молодих воїнів вихопили ножі, готові розірвати полоненого прямо на місці. Жінки почали міцніше притискати до себе дітей, плюючи в бік Каїна і вигукуючи прокляття.

Каїн тримав спину рівно, хоча кожен погляд цього багряного натовпу обпікав його не гірше за відкритий вогонь.

Ватажок підняв руку вгору, демонструючи синюватий кристал зв'язку. Цей жест змусив підземне селище на мить затихнути.

Демони зупинилися на центральній площі підземелля. Натовп розступився, і ватажок з розмаху штовхнув Каїна на коліна в центр площі. Перед ним на грубій дерев'яній лаві сидів голова цього підземного міста. Це був висушений роками демон із темно-бордовою шкірою, покритий шрамами. Його очі хижо блищали в напівтемряві печери.

Ватажок підійшов ближче й поклав відібраний кристал зв'язку на плаский камінь перед Старійшиною. Синява всередині мінералу продовжувала слабо й переривчасто пульсувати.

— Ми взяли їх на мисі біля порту, — важко дихаючи, сказав ватажок, вказуючи на Каїна. — Їх було двоє. Другий уже кормить риб на дні моря. Цей — останній читець біля Остії.

— Добре, — зітхнув голова. — Ургули і так дуже довго ходили до кручі й шепотіли в цей камінь, відправляючи звіти на свій Острів.

— Вони думали, ми нічого не помітимо. Але тепер кристал у нас, і що нам слід з ним робити?

Серед демонів на площі піднявся глухий гум. Один із молодих воїнів виставив уперед сокиру й люто вигукнув:

— Роздавити цей камінь прямо зараз, разом із головою цього виродка! Їхній Острів закрився від нас. Вони кинули нас гнити під людськими містами, а самі сидять у безпеці. Навіщо нам тримати цю річ? Нехай їхній король думає, що його слуги просто здохли!

Всі інші демони швидко підхопили цю думку. Але голова повільно підняв руку, заспокоюючи натовп. Він нахилився над синюватим мінералом, уважно розглядаючи його тьмяне світло.

— Ми не володіємо магією і не зможемо увімкнути його знову, якщо він повністю згасне. Але зараз камінь усе ще «гарячий». Магічний імпульс, який у нього вклали читці перед боєм, досі тримає канал відкритим. На тому боці хтось прямо зараз сидить і чекає на продовження звіту. Вони слухають, про що ми тут говоримо.

Ватажок похмуро посміхнувся, підхоплюючи думку старого, і підійшов ближче до Каїна.

— Тоді чому б нам не пустити по цьому каналу такі крики, щоб їхній магічний приймач тріснув від болю? Нехай їхній король почує, як здихає його народ на материку, поки він ховається за своїм бар'єром.

Каїн підвів голову, крізь силу стискаючи зуби. Від найменшого руху поламана челюсть віддавала гострим болем. Навколо нього стояв щільний натовп червоношкірих, і він розумів: демони збиралися перетворити його останній звіт на інструмент катування, який вдарить по тому, хто зараз чергує біля приймача на Острові.

Краще б там нікого зараз не було… Служба королівській родині Елґартії завжди вважалася найвищою честю. Батько Каїна, його дід і сам старий Гамаль повторювали це як непорушну істину. Вони ризикували всім, ховаючись по кутках чужих людських міст, щоб просто принести звіт до прибережної кручі. Але зараз, стоячи на колінах, Каїн відчував лише глуху й пекучу гіркоту. Останні тридцять років Острів жодного разу так і не надіслав їм бодай зворотного імпульсу. Жодного знаку, що королівська родина взагалі ще жива, що звіти дійсно хтось приймає, і що про залишків ургулів на материку ще пам'ятають. Вони просто кричали в порожнечу.

Думки мимоволі поверталися до сьогоднішнього ранку. Каїн добре пам'ятав, як умовляв Гамаля залишити клятий кристал у схованці під Остією. Старий занедужав, зима видалася надто суворою, а людські патрулі біля порту останнім часом стали надто пильними. Якби наставник тоді послухав його, якби виявив бодай трохи обережності замість своєї фанатичної відданості обов'язку… Гамаль зараз був би живий. Вони б тихо пересиділи цей день, ділячи скромні запаси їжі, і демони ніколи б не прийшли за ними.

Та найстрашнішим було усвідомлення того, що смерть може виявитися абсолютно даремною. Якщо на тому кінці нікого немає, якщо Елґартія давно закинула цей приймач за непотрібністю…

Каїн стерпить будь-який біль, якщо це врятує королівство, але помирати в муках заради мертвого каменя, який ніхто не слухає… Це — не героїчна загибель в імʼя Ельґартії! Це просто безглузда ліквідація останніх дурнів, які до кінця вірили в стару казку!

Червоношкірі монстри збиралися витиснути з нього кожну краплю страждання. І Каїн міцніше зціпив зуби, відчуваючи, як магія згущення рідин остаточно покидає його виснажене тіло, залишаючи віч-на-віч із пульсуючим болем у щелепі. Демони навколо вже готували свої інструменти, а ватажок хижо переглядався із головою. Вибору не залишалося.

Єдине, що він міг тепер зробити для своєї честі та для Елґартії — це мовчати до останнього подиху, щоб демони не змогли відправити свій кривавий концерт на Острова. Навіть якщо на тому боці його ніхто і ніколи не почує. Потрібно мовчати. Але…

Зрештою, крики таки вирвалися з Каїна. Крізь товщу морських миль і бар'єр Меркурія, магічний приймач в Ельґартії виплюнув перший спотворений звук, від якого черговий гвардієць зв'язку миттєво зблід і, кинувши пост, щосили побіг коридорами палацу.

У цей самий час Алораз спокійно йшов королівським крилом. У його руках був сувій із кресленнями. Він саме прямував до Годфріда, щоб обговорити відновлення будівництва столичного акведука. Проте, помітивши перелякане обличчя гвардійця, кинув сувій прямо на підлогу і побіг слідом за солдатом назад до кабінету зв'язку.

Наступні кілька хвилин у тісній кімнаті панував справжній жах. Зі спеціальної кам'яної чаші, де лежав приймальний кристал Елґартії, на повну силу лунали чиїсь крики.

Вони майже відчули на собі цей суцільний, тваринний біль і тріск ламаних кісток, який магія передавала з лякаючою чіткістю. Гвардієць не витримав і закрив вуха руками, відвернувшись до стіни. Але Алораз продовжував стояти нерухомо, відчуваючи, як холоне все всередині. Він занадто добре знав графік звітів, щоб зрозуміти: місію розкрито.

Крики почали переходити в булькаюче хрипіння, а на задньому плані крізь магічний шум раптом пробився чужий, важкий сміх та низьке ричання, яке не могло належати людям. Здогадка про те, що сталося, несподівано пронзила тіло Стратилата. Демони робили все це навмисно, чекаючи, поки на тому боці хтось відгукнеться.

Не витримавши цього знущання, Алораз зробив крок вперед і рішуче вихопив крижаний камінь із чаші. Він підніс його до самого обличчя і з люттю втиснув у кристал свої слова:

— Хто ви і що вам треба?

І тоді настала тиша. Крики миттєво урвалися, наче нитку перерізали ножем. Звуки підземного селища зникли, в кімнаті зв'язку залишилося тільки важке дихання самого Алораза та гвардійця позаду нього.

— Що будемо робити, командире?

— Готуватися до нової війни…

Алораз повільно опустив камінь зв'язку назад у кам'яну чашу. Кристал більше не пульсував — його світло повністю згасло, перетворивши артефакт на звичайний холодний кругляк. Але в кімнаті все ще ніби стояв запах підземного гару та відлуння того жахливого хрипу, що розривав тишу секунду тому.

Гвардієць з надією і страхом дивився на Стратилата, чекаючи подальших наказів.

— Зачини кімнату зсередини, — глухо, не повертаючи голови, наказав Алораз. — Про те, що ти тут чув, не має знати жодна жива душа в палаці. Якщо хоч один слуга почне шепотітися про крики з кристала — ти особисто підеш під трибунал. Зрозумів?

Солдат судорожно кивнув і кинувся засувати важкий засув на дверях. Алораз залишився стояти над чашею, стиснувши кулаки так, що забіліли кісточки пальців. Усе, чого він прагнув останні місяці — це утримати Годфріда в межах Ельґартії. Навіть ідея союзу із Сабіною була лише тактичним маневром, спробою зв'язати короля внутрішніми зобов'язаннями та відволікти від безумної думки про поїздку на материк. Але материк сам нагадав про себе. І цей удар був розрахований з ідеальною, звірячою точністю.

Демони не просто викрили таємну місію, яку ургули вели кілька років. Вони зрозуміли саму суть цього зв'язку. Вони знають, що на тому боці їх чують. І те коротке, глухе ричання перед тим, як камінь згас, чітко дало зрозуміти: це був виклик. І як йому тепер дивитися в очі королю і говорити про каміння та воду, коли підземелля здригаються від криків їхніх останніх вірних слуг? І головне — якщо Годфрід дізнається про демонів, його вже ніщо не втримає на Острові.

— Ми повинні самі з усім розібратися… Його величності не потрібно знати про такі дрібниці. В нього є справи набагато важливіші.

— Зрозумів, командире. Але… як ми вдвох все це владнаємо?