Нова фаворитка короля ургулів

Ранок знову почався з важкого, сірого туману. Він заповз із моря і затягнув внутрішні дворики палацу, перетворюючи постаті гвардійців на примар.

Для Луція цей ранок став справжнім випробуванням. Він практично не спав. Перед його очима знову й знову поставала картина нічного коридору, в якому Сабіна вислизає з кабінету Стратилата, озираючись, і зосереджене, суворе обличчя Алораза згодом.

Всю ніч хлопець зважував кожне почуте слово і кожен побачений жест. Першим поривом дійсно було бігти прямо до Годфріда. Але розум відносно швидко загасив це гарячкове прагнення. Хто він такий, щоб втручатися в державні справи? Його єдина цінність полягала в тому, що його язик поки що успішно розрізняв отруту в королівських кубках. А хто вони?

Алораз — Стратилат, улюблений командир армії, чийого слова солдати слухали більше, ніж королівських указів.

Сабіна — горда донька роду Валоріусів, майбутня королева, чия лояльність мала скріпити хиткий мир між короною та бунтівним Сенатом.

Якщо Луцій зараз прийде до Годфріда й вивалить свої підозри, король точно у своїй безумній параної спалить усе навколо. Але що, як Луцій просто чогось не зрозумів? Що, як у кабінеті вирішувалися нагальні питання оборони, про які простому дегустатору знати не належить? Обвинуватити головнокомандувача та жінку монарха у таємному зв'язку без доказів — це самогубство. Сенат і армія ніколи не пробачать Луцію цієї зради. Його знайдуть мертвим у першому ж темному кутку палацу, і жоден королівський захист не врятує його від тихого кинджала або краплі безбарвної отрути, яку він сам не встигне відчути на смак. Для сильних цього світу він був просто пилом під ногами. Вони розітруть його і навіть не помітять…

Під час ранкової трапези руки Луція помітно тремтіли, хоча двічі перевірив чистий рушник на плечі та срібний кубок, перш ніж увійти до покоїв Годфріда.

Король сидів біля каміна, загорнувшись у важкий парчевий халат. На столі перед ним уже стояли тарілки з печеною рибою, свіжим хлібом та вином. Годфрід виглядав втомленим; темні кола під очима свідчили про те, що монарха також мучило безсоння.

Луцій тихо підійшов до столу. Він налив у срібну піалу трохи бульйону, зачерпнув ложкою і підніс до рота. Увесь час Король не зводив із нього прискіпливого погляду. Його пальці повільно барабанили по підлокітнику крісла.

— Ти надто повільний сьогодні, Луцію, — з виразною загрозою в голосі промовив Годфрід. — І в тебе тремтять пальці. Що з тобою сталося?

Дегустатор завмер, відчуваючи, як до горла підступає клубок страху. Один хибний крок, одне слово — і він підпише смертний вирок або собі, або першим особам держави.

В голові миттєво промайнули десятки варіантів, але інстинкт виживання підказав єдино правильний шлях: грати роль безневинного, слабкого хлопчиська, який не має жодних амбіцій і думок. Король мав побачити перед собою не небезпечного змовника чи шпигуна, а просто заляканого служку, чий світ обмежується лише стінами кухні та покоїв. Тому швидко опустив очі, демонструючи глибоку покірність, і тихо зітхнув.

— Пробачте мені, вашу величносте, — Луцій притиснув руку до грудей. — Я не хотів виказати свою слабкість перед вами. Просто... сьогодні рівно рік, як моя мати покинула столицю. І листів від неї я не отримував вже кілька місяців. Ще й поганий сон наснився, я ж... я просто дуже хвилююся за її здоров'я. Тому не зміг заснути до світанку.

Годфрід кілька секунд пильно вдивлявся в обличчя слуги, шукаючи ознак фальші. Нарешті напруга в його плечах трохи спала. Король зневажливо хмикнув і махнув рукою, дозволяючи продовжити дегустацію.

— Дурні сімейні зв'язки... Вони роблять нас занадто слабкими, — пробурчав монарх, тягнучись до кубка. — Чи знаєш ти, чим закінчилась моя ідея отримати спадкоємця династії? Звісно, ні. Тоді тебе ще навіть не було. Скільки ти казав тобі років? Сімнадцять? Чудовий вік! Мене в мої сімнадцять вигнали з палацу!

— Мені шкода це чути, ваша величносте…

— Пусте, це було занадто давно. З тих пір багато вже чого сталося. Я б навіть сказав: занадто багато. Але це навчило мене дечому.

— Чому саме, мілорде?

— Кожен має робити лише те, що йому належить. Тож завжди думай про те, щоб отрута не потрапила в мою тарілку. Тим більше, що твоя мати зараз в безпеці під моїм небом, хлопче. Вільний. Йди геть!

Луцій вклонився і поспіхом залишив покої. Опинившись в коридорі, він притулився до стіни і важко видихнув. Перший удар було відбито, але серце все одно калатало, мов скажене. Він вирішив мовчати…

У королівських покоях знову запанувала тиша. Вона порушувалася лише ледь чутним тріском згасаючих дров у каміні та сиплим подихом вітру за вікном.

Годфрід повільно опустив срібний кубок назад на стіл. Вино, яке дегустатор щойно перевірив на отруту, раптом здалося йому теплим і огидним. Король відкинувся на високу спинку крісла і заплющив очі. Але темрява під повіками не принесла полегшення, вона лише яскравіше підсвітила примар минулого.

Чому він узагалі заговорив про це? Ніхто в палаці навіть не наважувався шепотітися про ті події. Однак, дивлячись на тремтячі пальці Луція та його бліде, зацьковане обличчя, Годфрід раптом відчув, як старий шрам всередині знову починає пекти.

Він занадто добре знав цей погляд. Це був погляд істоти, яка стоїть на краю прірви й гарячково намагається намацати під ногами хоч якийсь ґрунт. Луцій думав, що перехитрив його, сховавшись за зручною, жалісливою брехнею про матір та погані сни. Але Годфрід бачив хлопця наскрізь. І бачив його тваринний жах перед чимось набагато більшим, що було не по зубах Луцію.

«Дурні сімейні зв'язки...» — подумки повторив король власні слова, і на його губах з'явилася гірка посмішка.

У цього хлопчиська була жива мати, про яку можна було хвилюватися, бачити сни й тужити. У Годфріда ж в його сімнадцять не було нікого, крім батька-тирана, який прагнув випотрошити його душу і виставити його безсилля на посміховисько перед усім двором.

Годфрід стиснув пальцями підлокітник крісла, згадуючи холод мармурових плит, на які він тоді впав. Алораз того дня стояв за спиною його батька, як кам'яна статуя. Він довго вважав це зрадою. Лише роки по тому, у сирих туманах Маріус-Ургулу, він почав розуміти: Алораз тоді просто виживав, як і вони всі.

Але чи виживає Стратилат зараз? Чи він нарешті вирішив грати у власну гру? Луцій же тремтів не просто так. Хлопець явно щось бачив або чув. Щось таке, що змусило його серце калатати так сильно, що це було чутно навіть крізь шовк його туніки. Якщо в палаці плететься чергова змова, якщо Сенат знову підбирається до його трону...

Годфрід повільно розплющив очі й подивився на сіру стіну туману за вікном. Купол Елґартії надійно захищав Острів від зовнішнього світу, але він був безсилий проти гнилі, що розповзалася всередині самого палацу.

— Кожен має робити лише те, що йому належить... — тихо прошепотів король у порожнечу кімнати.

Потім підвівся, підійшов до каміна й ворухнув коцюбою важке, напівзгоріле поліно. Сніп червоних іскор злетів угору, на мить освітивши його суворе обличчя. Годфрід знав: він більше нікому не дозволить поставити себе на коліна.

Іскри повільно згасали у важкій сажі каміна. Разом із ними згасав і цей сповнений прихованої напруги день. Сірий туман, що зранку блукав двориками палацу, до вечора остаточно захопив Ельґартію.

Палац затихав, занурюючись у сонний спокій, який насправді був лише ширмою. Бо у військовому крилі ця темрява стала сигналом до дії.

Алораз зачинив віконниці свого кабінету й зосереджено перевірив спорядження трьох відібраних бійців. Це були ургули, здатні вбивати швидко й без зайвих запитань. Навіть зараз, коли їхній командир віддавав останні інструкції пошепки, вони лише коротко кивали, не питаючи, чому Стратилат веде їх на материк таємно від короля. Вони вірили йому більше, ніж будь-кому іншому.

Коли бійці беззвучно залишили кімнату, щоб висунутися до причалу, Алораз на мить зупинився посеред кабінету. Він підійшов до столу, на якому все ще лежав старий начерк Остії, і його погляд мимоволі затримався на порожньому стільці навпроти. Ще вчора тут сиділа Сабіна, торгуючись за свій вплив.

Алораз відчував, як у грудях гніздиться важкий, холодний ком. Він знову обманював свого друга. Але якщо тоді його мовчання під час приниження принца було продиктоване безсиллям, то зараз його таємна змова була єдиним способом уберегти Годфріда від остаточної загибелі.

«Він не повинен дізнатися», — як заклинання, подумки повторив Стратилат і рішуче загасив свічку.

Темряву кабінету майже миттєво прорізав тихий шурхіт. Засув на дверях піддався без жодного звуку, і всередину потрапила постать із глибоким капюшоном.

На Сабіні вже не було білої пишної тоґи. Вона одягла простий, темний дорожній плащ із цупкої тканини та шкіряний обладунок, що щільно облягав тіло. Волосся було зібране у тугий вузол. Лише її очі, які в напівтемряві знову почали відливати фіолетовим блиском, видавали її особливу природу.

— Чи все готове, пане командире? — без вступу запитала вона, підходячи до столу.

— Так. Ми вийдемо на звичайному рибальському човні без жодних розпізнавальних знаків. Жодного магічного світла, жодних смолоскипів. Лише ми і море.

Сабіна кивнула. На її обличчі не було й тіні страху.

Південний причал уже практично потонув у тумані та темряві. Хвилі тихо билися об слизьке, покрите водоростями каміння.

Біля самої води на них уже чекали три постаті в темних плащах. Вони тримали напоготові довгі дерев'яні весла, обмотані ганчір'ям на стиках із кочетами, щоб уникнути будь-якого скрипу. Два важкі, приземкуваті човни тихо гойдалися на воді, наче дві заснулі рибини.

Алораз першим підійшов до води, оглядаючи горизонт. Попереду, десь за пеленою туману і нічної темряви, лежав материк. Десь там, у сирих печерах під Остією, просто зараз помирав останній читець, а червоношкірі монстри насолоджувалися його стражданнями.

Сабіна ступила на борт першого човна. Її фіолетовий погляд був спрямований уперед, крізь темряву, туди, де невдовзі мала постати невидима стіна купола.

— Вода холодна, — тихо промовила вона, не повертаючись до Стратилата.

Він мовчки зробив знак рукою своїм бійцям.

Ургули беззвучно зайняли місця за веслами. Стратилат сів на кормі, міцно стискаючи руків'я меча під плащем. Човни тихо відштовхнулися від кам'яного берега й миттєво зникли в густому, вогкому тумані. Назад дороги вже не було.