Нова фаворитка короля ургулів

Тіла з глухим стукотом повалилися вниз, вибивши з вогкого мармуру хмару дрібного пилу.

— Чисто, — прошепотів Марк, швидко дістаючи наступну стрілу з сагайдака й стаючи обличчям до виходу. Його сандалі з шелестом ковзнули по плиті, а важкий тугий лук завмер у напівпіднятих руках.

У глибині каземату, куди ледь досягало сяйво далеких смолоскипів, був Каїн, прикутий важкими ланцюгами до низького постаменту. Виглядав він жахливо виснаженим: ребра обтягувала бліда шкіра, голова безсило опустилася на запечену від сухої крові грудину. А прямо над ним, на важкій залізній тринозі стояв той самий камінь зв'язку — мінерал із гострими, криво витесаними гранями, углибині якого тьмяно миготіла синява жилка.

Сабіна з Алоразом почали озиратися, вдивляючись у похмурі тіні склепінчастої стелі. Чотири важкі залізні ланцюги, що тримали окови на зап'ястках і виснажених кістках бранця, були намертво заклинені в залізну основу під самим кристалом. Кожна ланка затовшки в палець лиснилася від застарілого жиру й іржі, утворюючи з триногою єдину, масивну пастку.

Алораз ступив уперед і важко опустився на одне коліно поруч із бранцем. Коліно Стратилата при цьому з сухим хрускотом розчавило дрібну гальку на підлозі. Серце Алораза боляче стиснулося від такого вигляду когось із ургулів. Він в черговий раз переконався, що ні за що в житті не слід випускати Годфріда на материк. Читець був просто перетворений на тінь самого себе. У грудях стратилата закипала суміш гніву на демонів та відчуття провини за те, що не прибув раніше.

Залізо ланцюгів важко брязнуло. Полонений повільно підвів голову. Його повіки були набряклими, а погляд — каламутним, згаслим і розсіяним, наче він перебував десь глибоко у власній свідомості. Тільки коли в цій туманній темряві він нарешті впізнав силует когось, схожого на себе, у згаслих зіницях спалахнув тремтливий вогник надії.

— Ваша величносте?.. Ви… ви… таки прийшли… за мною…

Ці слова пропекли Алораза наскрізь. Він відчув, як до горла підступає важкий камінь, але суворість моменту не дозволила сльозам з'явитися на очах.

— Мовчи. Тобі потрібно берегти сили, — м'яко відповів Алораз.

Потім встав, розправляючи широкі плечі і стиснув рукоять свого клинка. Він збирався одним потужним ударом розрубати залізні ланки біля основи. Тому пальці міцніше впилися в рельєфне руків'я, а м'язи передпліччя напружилися. Кожна частина тіла прагнула негайно розірвати прокляте залізо.

Тим часом Ворн, другий гвардієць, уже підійшов ближче. Його зазвичай суворе обличчя виражало глибоке співчуття. Поклавши свій щит на землю, він обережно підставив плече під обм'якле тіло Каїна, підхоплюючи його під пахви.

Ворн намагався діяти якомога лагідніше, аби не заподіяти ще більшого болю. А Каїн тільки безсило прихилився до його броні, тихо зітхнувши.

— На рахунок три, тримай його міцніше, — мовив Алораз, змушуючи свій голос звучати рівно.

Він заплющив очі, щоб швидше зібратися із думками, вираховуючи точку удару на залізній основі… І зробив глибокий, повільний вдих. Потім був удар…

Алораз вгатив точно в виступаючий бронзовий заклинок під триногою. Бронзовий штифт із різким цоканням вискочив із паза й упав на кам'яну підлогу. Чотири важкі ланцюги миттєво втратили натяг і з гучним брязкотом вислизнули з гнізда триноги, посипавшись додолу залізним водоспадом. Сяюча синя жилка всередині кристала миттєво згасла, а сам мінерал за частку секунди перетворився на звичайний, каламутний і сірий шматок гірської породи.

Каїн же тяжко, зі свистом вдихнув повітря — так, наче щойно вирвався на поверхню з глибокої, крижаної води. Його груди здригнулися в судомному подиху, тіло повністю обм'якло й важко завалилося на руки Ворна, який ледь утримав бранця від падіння.

Після цього Сабіна швидко присіла біля згаслого артефакту. Вона дістала з-за пояса вузький ніж, спритно перерубала товсті шкіряні ремені, що кріпили кристал до залізної верхівки, і, підхопивши брилу, щільно загорнула згаслий кристал у цупку шерсть свого плаща, притискаючи згортку до грудей.

— Касе, що там нагорі? — перегукнувся Алораз із бійцем біля арки.

Той притиснувся вухом до вогкого каменю дверного прорізу, визираючи в чорноту тунелю.

— Поки тихо, командире, але з південного боку чути тупіт.

— Тоді негайно всі до виходу. Час забиратися звідси, — холодно наказав Алораз. — Вертаємося до човнів тим самим шляхом. Якщо хтось стане на дорозі — розрубуйте навпіл. Свідки нам не потрібні.

Алораз першим вискочив із арки, ведучи за собою загін. У лівій руці Стратилат стискав кований щит, покритий глибокими засічками, а в правій — оголений гладіус. Слідом за ним, згинаючись під важкою ношею, крокував Ворн: тіло Каїна висіло на його широких плечах, наче спустілий мішок. Марк і Кас прикривали фланги, тримаючи луки напоготові, а Сабіна бігла сліду в слід за Алоразом, міцно притискаючи до грудей загорнуту в шерсть брилу згаслого кристала.

Першою перешкодою стала вузька, похила галерея, що вела з нижніх казематів до затоплених тунелів. Відлуння від тупоту демонічного патруля ставало все виразнішим. Залізо вартівників глухо гриміло по плитах десь прямо над їхніми головами. Вогкість підземелля розмочила багатовіковий пил, перетворивши сходинки на слизьку, маслянисту пастку.

Ворн схибив кроком, його важкий чобіт ковзнув по мокрому каменю, і гвардієць разом із Каїном ледь не полетів шкереберть. Лише швидка реакція Каса, який встиг підставити плече, врятувала їх від падіння.

— Давайте швидше, — не повертаючись, сипко кинув їм Алораз.

Вони вискочили до низького, затопленого колектора Остії, де вода сягала вище коліна. Червонувата рідина чавкала під ногами, сповільнюючи кожен крок. Пересуватися безшумно було майже неможливо: кожен крок супроводжувався сплеском. І в якусь мить тунель позаду них вибухнув гортанним ревом.

Тривожний ріг демонів нагорі нарешті заспівав свою роздерту ноту, а з бічних галерей виплеснулися перші тіні. Це були двоє демонів-доглядачів — нижчі, але жилаві й прудкі істоти з довгими пазуристими лапами та лисими, покритими наростами головами. Вони рухалися по воді зі зловісною легкістю, зрізаючи кути вздовж слизьких стін.

— Марк, Кас — тримайте прохід! — віддав наказ Стратилат, не зупиняючи ходу.

Два ветерани розвернулися миттєво, заступивши собою Ворна з бранцем. З сухою віддачею натягнутих жил вилетіли дві стріли. Перша впилася прямо в око провідному демону, змусивши того з диким вереском завалитися набік і збурити криваву піну. Друга влучила в плече іншому, але істота навіть не сповільнилася, підстрибуючи для кидка. Марк кинув лук, вихопив з-за пояса короткий клинок і в падінні встромив лезо демону під підборіддя, вирубавши того на місці.

— Чисто! Біжимо! — прохрипів Марк, вириваючи зброю з черепа й наганяючи загін.

Попереду вже з'явилася напівзатоплена каплиця, яка слугувала їм орієнтиром. Але рівень води в ній піднявся через приплив. Там, де годину тому було по кісточки, тепер вирувала темна, бурхлива маса, що майже повністю приховала низьку арку виходу до моря.

— Ми можемо обійти? — глянув Алораз на Сабіну, вона похитала головою.

Їм довелося пробиратися по груди в солоній, крижаній воді, утримуючи зброю та пораненого над головою.

В якийсь момент знесилений Каїн почав захлинатися від бризок і судомно кашляти. Гвардієць, що ніс його, з останніх сил намагався рухатися вперед, поки Алораз за комір не потягнув їх обох.

Нарешті попереду замаячило солоне нічне повітря та тьмяні відблиски місяця на хвилях. Човни, приховані біля підніжжя, усе ще чекали на них. Двоє бійців допомогли перетягнути через борт непритомного Каїна. Сабіна дбайливо поклала згорток із кристалом біля нього, накривши сухою вощенкою.

Тільки-но човни відпливли від вогких скель, на берег вискочила ціла зграя демонів. Їхні люті крики та прокляття безсилими хвилями розбивалися об шум прибою. Алораз озирнувся на згасаючі вогні підземелля, міцно стискаючи руків'я гладіуса, і швидко перевів погляд на горизонт.

Човни впевнено розрізали темну гладінь моря, залишаючи за собою лише вузькі смуги піни. Нічна прохолода швидко пробирала до кісток. Обладунки та одяг повністю просочилися солоною, важкою вологою підземель. Але, незважаючи на втому, веслярі працювали злагоджено.

Сам Алораз сидів на носі першого човна, не випускаючи з рук свою зброю. Сабіна присіла біля пораненого, дбайливо прикриваючи його тулуб від солоних бризок і час від часу торкаючись його гарячого лоба. Вона відчувала, як слабко й нерівно билося серце Читця.

Жоден із них не вимовляв ані слова: перемога була здобута, але в повітрі висіла важка невизначеність щодо того, що чекає на них далі. Ніч минала в мовчазному веслуванні. Згодом чорнота неба почала повільно розчинятися, поступаючись місцем передсвітанковому туману. Море вгамувалося. Його гладінь поступово забарвлювалася в перламутрові та рожеві відтінки першого сонця. Попереду нарешті виринули знайомі силуети Ельґартії…

Однак, коли обидва човни наблизилися до прибережної мілини й м'яко уткнулися носами в дрібне галькове обмілиння, на розкритому причалі на них вже чекали. Прямо на крутому схилі біля води вишикувалася струнка шеренга королівської гвардії в блискучих панцирах та з піднятими списами. Попереду цієї стіни стояла велична постать у пурпуровому плащі і з короною на голові.

Обличчя Годфріда здавалося абсолютно непроникним, але суворий погляд був спрямований прямо на човен Алораза.

Поруч із ним, витягнувши шию й нервово перебираючи пальцями ремінь, крутився Луцій. Його очі жадібно вдивлялися в вміст човнів, стрибаючи з постаті Алораза на згорток біля ніг Сабіни.

Алораз першим ступив у холодну воду прибою й потягнув човен на гальку. М'язи Стратилата були натягнуті, мов струни, а рука мимоволі міцніше стиснула руків'я гладіуса, хоча зброя вже була в піхвах. Він чітко розумів: повернення з бранцем і згаслим артефактом — це лише початок нової, куди небезпечнішої гри при дворі.

— Отже, ви повернулися, наш шановний Стратилате, — промовив Годфрід, коли Алораз наблизився й схилив коліно перед ним. Погляд короля одразу ковзнув за його спину. — І, як я бачу, не з порожніми руками.

Пауза, що настала після слів короля, застигла в передсвітанковому тумані важким тягарем. Солоний прибій ліниво омивав чоботи Алораза, який залишався в глибокому заклоні, не підводячи очей. Списи королівської гвардії виблискували холодним сріблом, утворюючи півколо, з якого не було шляху назад.