Нова фаворитка короля ургулів

Годфрід повільно звів погляд із Стратилата, ковзнув по застиглій у човні постаті Сабіни зі згортком у руках і нарешті зупинився на знесиленому тілі Каїна.

Поруч із монархом Луцій дрібно перебирав пальцями шкіряний пояс, не зводячи переляканого погляду із запеченої крові на одязі Стратилата.

— Встань, Алоразе, — тихо мовив Годфрід. — І ви, леді Сабіно. Залиште човни.

Потім король, навіть не повертаючись до дегустатора, коротким жестом дав наказ варті:

— Пораненого — у закриті покої східної вежі. Жодного лікаря зі столиці. Очистити від бруду і перев'язати зможе мій особистий медикус. Хто бодай слово виронить за межами цього причалу — розпрощається з язиком до заходу сонця.

Гвардійці мовчки й безшумно підхопили Каїна, витягуючи його з човна. Алораз здригнувся, але змусив себе тримати спину рівно.

— А ви троє... — Годфрід розвернувся в бік палацу, — ідіть за мною.

Зала Малого Собору була зачинена вже декілька століть. Тут не було вікон, а товсті мармурові стіни зберігали застояний холод. Єдиним джерелом світла слугувала одинока чаша з олією, що тьмяно чаділа на низькому кам'яному столі.

Годфрід повільно зняв свою корону і поклав її на мармур. Звук глухо відбився від склепіння. Король опустився у різьблене крісло і зчепив довгі пальці в замок. Алораз і Сабіна стояли перед ним. Навпроти, притиснувшись до дубових дверей, затамував подих Луцій.

На лівому рукаві Сабіни все ще темніла смуга солоної води, а від плаща Стратилата тхнуло згарищем та морським мулом.

Тиша розтягувалася, тиснула на плечі. Алораз чекав. Його пальці ледь помітно тремтіли, але він стиснув кулаки, приховуючи це. Він вже віддав усі накази у своїй голові і змирився з тим, що печатка Стратилата буде зірвана з його обладунків. Вона точно впаде на цю підлогу просто зараз...

Але Годфрід чомусь не кликав варту. І не стукав кулаком по столу. Він сидів у кріслі, спершись підборіддям на зчеплені в замок пальці, і мовчки дивився на всіх присутніх. Його дихання було настільки рідкісним, що здавалося, ніби грудна клітка не рухалася.

— Я поставлю лише три питання, — нарешті промовив король. — Від відповідей буде залежати, чи вийде хтось із цієї зали.

Потім він повільно повів головою, зупиняючи погляд на Алоразі:

— Перше. Чому ви порушили мій наказ і перетнули Межу без мого дозволу?

Алораз зробив крок уперед. Його горло сіпнулося в сухому ковтку, кадик важко ходив під шкірою. Голос став хрипким:

— Ворог пробив канал зв'язку, ваша величносте. Якби ми залишили кристал їм, демони рано чи пізно пробили б бар'єр із того боку прямо в палац. Тому я прийняв рішення ліквідувати загрозу до того, як вона увійде в наш дім.

Але жоден м'яз на застиглому обличчі Годфріда так і не здригнувся, лише повільний, важкий погляд змістився на Сабіну:

— І що саме ви знайшли там, за Межею?

Сабіна миттєво випростала спину. Її пальці вчепилися в тканину і побіліли в суглобах. Вона обережно, наче боючись видати зайвий звук, виклала на кам'яний стіл згорток. При цьому її кисті дрібно тремтіли. Всередині згортку лежав сірий камінь без будь-якого магічного блиску.

Вона зафіксувала погляд на одній точці над головою короля, уникаючи його очей, і спокійно відповіла:

— Ми знайшли Каїна, останнього Читця, який вважався загиблим. А також цей артефакт. Демони випалювали з нашого читця життя, щоб тримати канал відкритим. Однак завдяки нашим зусиллям тепер ця лінія мертва. Хоча я сумніваюсь, що демони так швидко заспокояться. Нам слід готуватися до довготривалої оборони. Буде війна.

Після її слів у залі знову запала тиша. Вона осіла на стіни важезним, непорушним пластом. Повітря здавалося настільки розпеченим і густим, що шкіру біля потилиці сковував липкий сизель.

Годфрід лише повільно перевів погляд з каменю на її обличчя, не видавши жодного звуку. Секунди тягнулися, мов застигла смола. Його рука опустилася до стільниці. Подушечка вказівного пальця повільно зачепила гострий край мінералу, і Годфрід з ледь помітним натиском провів ним по холодній грані сірого каменю. Всі в залі затамували подих, слухаючи це ледь чутне, сухе шкребіння.

— Третє питання…

Король почав підводитися з крісла. Ступив один крок. Другий. І зупинився впритул до Алораза. Так близько, що той відчув жар, який виходив від тіла монарха. Всі його шрами, запечені повіки й глибока виснаженість виявилися прямо перед очима Стратилата.

— Знаючи, що це зрада корони… Знаючи, що за це ви зараз підете під сокиру... Чи повторили б ви цю місію знову?

Алораз не відвів очей, хоча м'язи на його шиї напружилися до межі, перетворившись на кам'яні канати. Пульс шалено, боляче бився в скронях. Його підборіддя здригнулося, але він зафіксував погляд на зіницях короля. Усе його життя, весь Королівський Кодекс, що був основою їхньої держави, і роки служби стиснулися в одну-єдину мить.

— Так, вашу величносте, — відповів Стратилат. — Я зробив би це знову. Бо мій обов'язок — захищати корону. Навіть якщо для цього потрібно піти проти волі носія цієї корони. Я поклявся покласти життя в ім’я Ельґартії і з радістю зроблю це за першої ж нагоди.

У залі знову запанувала мертва тиша. Біля дверей Луцій повільно перевів подих. Його пальці вкрилися потом. Він важко, з зусиллям проковтнув слину, і цей звук пролунав у порожнечі залу неймовірно голосно.

Проте Годфрід не розсердився. Не прискорився. Він так само повільно розвернувся спиною до Алораза і підійшов до столу, простягнувши обидві руки й підхопивши свою важку золоту корону. Його великі пальці погладили гострі грані, він повільно повертів її в руках, роздивляючись камені у зубцях. І опустив корону назад на стіл.

— Ви ризикнули всім. І ви повернулися переможцями.

Алораз напружився так, що в литках з'явився судомний біль. Він чекав на сокиру ката чи звуки кайданів, стоячи нерухомо й боячись навіть кліпнути.

— Але я так і не вирішив, чи нагородити вас... чи судити, — Годфрід повільно опустив плечі, ховаючи обличчя у глибоку тінь від високої спинки крісла. — Тому поки що йдіть до своїх покоїв. І чекайте моєї волі.

Алораз схилив голову, коротко віддавши честь, і разом із Сабіною розвернувся до дверей. Кожен їхній крок відлунював у мертвій тиші залу, наче відлік часу перед чимось важливим.

Переступаючи поріг, Алораз відчув на собі два погляди: важкий, схований у тіні погляд Годфріда, та зляканий погляд Луція. Тільки, коли стулки за ними важко зачинилися, він збагнув найгірше: повернути загін таємно було неможливо.

Вже до обіду чутка розлилася палацовими коридорами, наче отруйна олія. Потайний прохід через південний причал бачили рибалки. Мокрі обладунки ургулів бачили вартівники внутрішнього валу. А те, що Сабіна Валоріус повернулася до своїх покоїв у дорожньому плащі й у супроводі самого Стратилата, стало головним вибухом для Сенату.

У мармурових галереях Магістрату вирував справжній вулик.

— Він втратив контроль! — гарячково шепотіли патріції, розмахуючи довгими шовковими рукавами. — Годфрід більше не управляє армією! Його власний Стратилат бере його наречену серед ночі, бере човни і здійснює вилазку за Межу! Зараз саме час нанести новий удар!

— І чим це закінчиться? — відповідали інші. — Якщо Алораз пішов навіть проти Годфріда, то нас він точно вб'є! У нього є очі всюди! Кажуть, ургули роками тримають таємну мережу Читців. Вони є навіть на материку!

— А хіба читці з’явилися не за життя батька Годфріда?

— Яка різниця, якщо зараз їхня система належить Алоразу? Він знає усе! НЕ МОЖНА ЙОГО НЕДООЦІНЮВАТИ!

— Отже, буде нова різня?

Голоси росли, мов снігова лавина. Одні казали, що Алораз привіз із загарбаних земель древній артефакт, здатний зруйнувати Сенат. Інші — що за Межею знайдено ліки від старості, які Стратилат ховає для себе, щоб потім самому правити. Але справжнім центром загальної уваги стала Сабіна.

Коли ввечері вона вперше за день вийшла до великої галереї, повітря в коридорах буквально загусло. Сотні очей — патріціїв, слуг, сенаторських шпигунів і знатних жінок — впилися в її постать. Всі стежили за нею і намагалися зрозуміти, яким буде її наступний крок. Але Сабіна йшла повільно в сніжно-білій тозі. Вона відчувала ці погляди шкірою.

Вони зважували її ходу, оцінювали вираз обличчя, шукали найменші сліди страху або провини. Кожен її поворот голови, кожна складка тканини на її плечах завтра мала перетворитися на донос або політичну плітку.

Алораз же в цей час сидів у своєму кабінеті, так і не знявши важкого панцира. Перед ним на столі лежав оголений гладіус. Не було варти за дверима. Не було спроб арешту. І саме це здавалося йому найгіршим. Нічого не змінилося. Якби ж тыльки Годфрід прислав катів — Алораз прийняв це з гідністю. Якби його кинули у підземелля — він знав би ціну своїм діям. Але це мовчання катувало його розум.

Король не засудив його, але й не виправдав. Він просто викреслив факт зради з офіційних паперів, залишивши Алораза жити з цим тягарем.

Стратилат подивився на свої руки. Пальці дрібно тремтіли. Він був готовий стати мучеником. Натомість Годфрід зробив із нього привида, чий злочин просто зігнорували. Це ламало його дисципліну значно ефективніше за будь-яке дибу.

Тож щойно ніч остаточно вступила у свої права, він разом із Сабіною прослизнув у східну вежу, де блукав у гарячці Каїн.

Його повіки дрижали, а з сухих, розтрісканих губ виривалося лише уривчасте, божевільне бурмотіння:

— ...Вони не червоні... Ні... Вони були тут до нас... Але це не Рим... Вночі зірки падають угору... Корль Годфрід... Ні, не цей Годфрід... Той, перший... Він не зачинив дверей зсередини... Вони зачинені ззовні…

— Що він верзе? — тихо прошепотів Алораз, схиляючись над бранцем. — Це ж нам ніяк не допоможе у битві з демонами!

Сабіна сіла поруч, придивляючись до Каїна своїм зором. Навколо голови Читця магічні лінії ніяк не спліталися в рівний візерунок. Вони рвалися, вигиналися зигзагами й зникали в порожнечі.

— Навпаки, — тихо промовила Сабіна. — Його очі щось побачили там, у підземеллі. І тепер все, що для нас є минулим або майбутнім, для нього існує одночасно.

— Тобто те, що бачить Каїн... це те, що станеться з усіма нами, коли Купол впаде?