Нова фаворитка короля ургулів

Він переступив через тіло, що лежало посеред двору, і встиг перехопити меч ще до того, як лезо опустилося на наступного солдата. Сталь дзенькнула об його клинок. Божевільний рвонувся вперед, гаркнув щось нерозбірливе й ударив знову. Однак стратилат вибив зброю з його руки, скрутив зап'ястя й притиснув до землі.

— Не вбивати, — кинув він тим, хто вже підбігав. — Жодного.

Один із вояків озирнувся на закривавлений двір і тицьнув пальцем на бранця:

— Але вони ж кидаються на всіх!

Проте стратилат відпустив полоненого. Двоє солдатів міцно схопили того за руки, а він віддав нову команду:

— Зв'язати усіх! Роззбройте їх і не чіпайте, доки я не скажу.

— А якщо вони знову почнуть? — почулося у відповідь.

— Тоді зв'яжете всіх якомога міцніше. Але кров більше не повинна пролитися.

Капітан варти кілька секунд дивився на нього, потім різко кивнув. Солдати почали відбирати зброю. По двору ще котилися крики, хтось виривався, хтось плювався й бився головою об каміння, але мечі один за одним зникали в піхвах.

Алораз переходив від одного до іншого, перевіряючи вузли й наказуючи затискати рани. Там, де ще хвилину тому бризкала кров, тепер з'являлися білі клапті тканини. Тільки на краю двору стояв юнак із розсіченою щокою. Він важко дихав і стискав у руці короткий ніж. Побачивши зв'язаного товариша, юнак раптом підняв зброю. Стратилат устиг лише виставити руку. Ніж ковзнув по його наручу й упав на каміння.

— Я сказав: не вбивати!

Минуло кілька хвилин. Божевільні все ще продовжували метатися, але їхні рухи поступово ставали слабшими. Один із нападників перестав бити ногами й просто сів біля стіни. Інший, який ще недавно гарчав на кожного, хто наближався, тепер лише важко дихав, дивлячись у порожнечу.

Стратилат повільно випростався й підняв очі до Купола. Ще недавно по його поверхні бігли темні прожилки, наче тріщини по склу. Тепер одна з них завмерла. Потім зовсім перестала розростатися. Тоді Алораз підійшов до одного з поранених. Чоловік був живий, хоча кров просочувала бинт.

Алораз затягнув пов'язку тугіше, перевірив, чи не відкрилася рана, і після цього знову озирнувся на Купол. Темна пляма над містом більше не збільшувалася.

— Не залишайте нікого самого, — сказав він. — І приберіть кров із двору. Усю.

— Навіщо? — не зрозумів капітан.

— Просто зробіть.

За його спиною солдати взялися за роботу. Вони витягували поранених, змивали кров із каміння, відбирали зброю у тих, хто ще міг нею скористатися. Алораз не обертався. Він думав про інше. Над островом Купол ще залишався цілим. Отже, час ще є. Слід повернутися до пошуку каменя!

Двері палацу зустріли його важкою тишею. Залишки вуличного галасу сюди майже не просочувалися, потопаючи у товстих стінах і гобеленах.

Алораз ішов коридорами швидким, вивіреним кроком. Одяг був зіпсутий запеченою кров'ю і брудом із надвору, але він не звертав на це уваги. Натомість почав перевіряти кімнату за кімнатою, відкидаючи зайві речі й перевертаючи масиви меблів. Час минав непомітно. Пройшли довгі години монотонного, виснажливого пошуку, під час якого ніхто не наважувався заважати першому раднику правителя. Але зрештою, пошуки привели його до східного крила, у покої леді Сабіни.

Двері там відчинилися настіж миттєво, а всередині запанував безлад. Алораз одразу відчув це, ніби повітря навколо невеликого мармурового столика мало інший запах.

Він підійшов ближче і оглядати столик з усіх боків. Непримітний на вигляд камінь не випромінював яскравого світла і не горів вогнем, але від нього йшов невидимий, холодний подих, що змушував шкіру вкриватися мурашками. Це було воно, джерело того лиха, яке ледь не розірвало щит над Ельґартією.

Не вагаючись ні секунди, Алораз різко схопив камінь і з усієї сили кинув його на підлогу. Пролунав різкий дзенькіт, і артефакт розсипався на дрібні, гострі уламки, розлетівшись по темному паркету. На якийсь момент здалося, що все скінчено. Напруга в повітрі різко впала, а тиша стала легшою, звичною.

Алораз важко видихнув, опершись долонями об край столу, і прикрив очі. В голові лунало лише одне слово: «знищено». Але вже за кілька секунд у грудях щось тривожно стиснулося. Відчуття небезпеки перетворилось на глухий, майже нечутний пульс, що лунав десь з глибини палацу.

Він різко розплющив очі й прислухався. Палац ніколи не мовчав по-справжньому. Цей дрібний сірий камінь був надто простим, надто крихким, щоб самостійно утримувати на собі таку масу руйнівної енергії. Тріщини на Куполі зупинилися через те, що припинилося насильство, але сам палац продовжував випромінювати той самий затаєний біль.

ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ ДЖЕРЕЛОМ!

Алораз випростався, дивлячись на сірий пил під ногами. Якщо розбитий артефакт був лише резонатором, якщо він нічого не створював сам, а лише транслював і підсилював чиїсь чужі емоції, чийсь нестерпний стан... Тоді постало найголовніше й найстрашніше питання. А що саме він резонує? Який біль, який крик змушував камінь розривати захист імперії?

Думка блискавкою пронеслася в свідомості, висвітлюючи ланцюжок недавніх подій: закриті підземелля, нещодавня виснажлива спецоперація на материку, порятунок Каїна, якого демони катували годинами, витягуючи з нього життєву силу й емоції…

Каїн увесь цей час був тут! У стінах цього ж палацу! Поранений, виснажений, але живий. І якщо резонатор реагував на страждання й кров, то справжнє джерело катастрофи весь цей час ховалося за сірими стінами.

Ноги самі побігли туди. Кожен удар чобіт об камінь відлунював у порожніх прольотах глибоким гуркотом. Час після знищення резонатора в покоях Сабіни не приніс омріяного полегшення; навпаки — усвідомлення того, що він розбив лише «відлуння», змушувало його м'язи напружуватися до краю. ВІН ПОМИЛИВСЯ! ЗНОВУ! ЯК ЗАВЖДИ!

Алораз минав знайомі галереї і пости гвардійців, які ще не до кінця оговталися від недавнього спалаху божевілля у дворі. Стратилат підіймався все вище, туди, де палац втрачав свій парадний блиск, перетворюючись на лабіринт вузьких службових переходів і верхніх келій.

Двері кімнати були прочинені. Зсередини лунав уривчастий, важкий подих і приглушене брязкітне скло — схоже, Луцій знову намагався впоратися з черговим нападом.

Алораз не став стукати. Він різко штовхнув двері плечем і переступив поріг. У кімнаті панувала напівтемрява. Повітря здавалося густим і гарячим, насиченим знайомим металевим присмаком.

Каїн знову метався на низькому ліжку. Його обличчя було вкрите холодним потом, а під блідою шкірою, прямо на грудях і руках, проступали тривожні фіолетові спалахи, пульсуючи в такт із якимсь невидимим, болісним ритмом.

«Що саме зробили з тобою демони?» — подумав Алораз і потягнувся до пояса в пошуках зброї.

Луцій тим часом намагався втримати Каїна за плечі, одночасно намагаючись піднести до його пересохлих губ чашу з відваром. Побачивши Алораза, дегустатор ледь не випустив посудину з рук.

— Пане Стратилат... — зриваючись на шепіт, вимовив хлопец.

Він хотів встати, але Алораз показав, що не варто цього робити, і підійшов ближче. Стратилат не міг дозволити всім загинути заради одного врятованого життя. Повітря навколо Каїна гуділо від напруги, фіолетові спалахи під його шкірою ставали все яскравішими, відбиваючись на стінах кімнати зловісним мерехтінням. З кожним таким пульсуванням десь назовні, над містом, знову починали рости тріщини в попелястому небі.

Луцій злякано затулився руками, відступаючи до самої стіни:

— Пане... він не витримає ще одного нападу…

— Тоді ми маємо допомогти йому позбутися страждань.

Коли Алораз опинився над ліжком, його погляд був холодним і важким, як криця. Він чудово розумів: цей хлопець не ворог. Каїн був такою ж жертвою — спочатку катувань на материку, а тепер — чужої магії, яка зробила його живим серцем ворожого прокляття. Але за стінами палацу натовп уже зривався на крик, а стан Годфріда і досі невідомий. Якщо Каїн продовжить дихати, Купол впаде за лічені години. Ельґартія загине повністю. Жодного іншого виходу не залишалося. Час дипломатії, пошуків і сумнівів вичерпався.

— Пробач мені, — тихо промовив стратилат перед тим, як його рука піднялася вгору.

Луцій затулив рот долонями. Холодна сталь блиснула в напівтемряві келії. Усе скінчилося за одну мить. В кімнаті запанувала абсолютна, оглушлива тиша. Фіолетові спалахи під шкірою хлопця спалахнули в останній раз — яскраво, осліплююче — і різко згасли назавжди. Тіло на ліжку обвисло, втрачаючи останнє напруження.

Алораз повільно витягнув клинок, дивлячись на затихле обличчя. У грудях стояла важка, випалена порожнеча. У тиші келії чулося важке дихання наляканого Луція.

Фіолетові спалахи під шкірою Каїна згасли. Але вже за секунду сталося те, чого Стратилат ніяк не очікував. Сам простір навколо ліжка почав дивно викривлятися. На місці шрамів від тортур на тілі хлопця шкіра розкрилася мерехтливим магічним розрізом, схожим на темну нитку, що тягнулася крізь простір до чогось невидимого за Межею.

— Пане... Дивіться...— тремтячим голосом прошепотів Луцій, відступаючи до стіни й показуючи пальцем на повітря над тілом.

Демони під час довгих годин катувань не просто ламали кістки Каіну, вони перетворили його на «маяк», живий артефакт довгої дії. Навіть зупинивши серце хлопця, Алораз не знищив саму матрицю прокляття.

У коридорах за дверима пролунали чіткі кроки. Коли двері кімнати повільно відчинилися, на порозі зʼявилася Сабіна. На її обличчі не було ні переляку, ні здивування від побаченого. Вона тільки окинула поглядом тіло Каїна, а потім перевела погляд на закривавлений меч у руці Стратилата.

— Яка необачність, пане Алоразе. Ви справді думали, що знищивши дзеркало, розіб'єте всю загрозу? Вороги за Межею готували цю мітку не для того, щоб її можна було так просто змити кров'ю.

Алораз різко підняв на неї погляд, відчуваючи, як усередині закипає лють. Він зробив крок до неї, не опускаючи клинок:

— Ви від самого початку знали, що з ним зробили в Остії, і мовчали. Чому? Навіщо ховали магічний камінь у своїх покоях, леді Сабіно? На кого ви насправді працюєте?

— Я служу Ельґартії, Стратилате, як і ви, — відрізала Сабіна. — І тому прийшла доповісти вам, що за Межею були помічені ворожі кораблі. Магія, накладена на Каїна, була лише замком. І зараз, коли цей замок різко обірвали, той, хто чекає на флоті за бар'єром, вже відчув це. І тепер… Вони готуються атакувати.