Нова фаворитка короля ургулів

Темрява миттєво поглинула обриси Ельґартії. Зникли обвітрені скелі, сховалися з поля зору зубчасті вежі королівського палацу. Навіть тихий плескіт прибою біля причалу розчинився у тумані.

Човни рухалися вперед. Навколо панувала така щільна, абсолютна ніч, що всім важко було розрізнити навіть власні руки. Лише блідо-фіолетове світло, яке ледь помітно пульсувало в зіницях Сабіни, вихоплювало з темряви клапті сизої пари.

Алораз сидів на кормі непорушно. Його рука лежала на ефесі меча, але пальці не стискали його. Навпаки, чоловік намагався розслабитися усіма відомими йому способами.

Бійці гребли ритмічно. Обмотані ганчір'ям весла ледь торкалися води, проте з кожним новим гребком Алораз відчував, як повітря навколо них стає дедалі важчим. Воно ніби густішало, перетворюючись на невидимий, липкий кисіль.

— Ми підходимо, — ледь чутно прошепотів він.

Сабіна напружилася, вдивляючись у порожнечу попереду. Її серце ніби калатало десь у горлі. Вона перевела погляд на Алораза. Перетин Межі таємно від короля — це практично державна зрада. І лише зараз вона це чітко зрозуміла…

Межа не була звичайним муром. Це був живий, сліпий і нещадний бар'єр, який не зважав на їхні високі мотиви. Якщо захист відчує чужорідну присутність, якщо розпізнає їх як загрозу або просто «не впізнає»…

Сабіна нервово торкнулася грудей. Під шкіряним обладунком причаїлася її власна, прихована магія. Що, як саме вона спровокує Купол? Що, як саме через неї буде знищено і Стратилата, і всіх бійців?

Вона важко ковтнула повітря, яке ставало дедалі густішим і холоднішим. Попереду, у густому тумані, вже зароджувалося ледь помітне вібрування — невидима стіна чекала на них. Або вони пройдуть крізь неї, або зникнуть назавжди...

Дівчина міцніше вчепилася в борт човна, зчепила зуби й приготувалася до удару. Але звук води раптово зник. Настала неприродна, мертва тиша. Стало чутно свист повітря у власних легенях та прискорений стукіт сердець. Простір навколо двох човнів наче стиснувся. Навіть туман більше не рухався, а завис у повітрі нерухомими, мертвими пасмами.

Алораз відчув, як його магія всередині різко сіпнулася, наче дикий звір на короткому ланцюгу. Це було схоже на відчуття ворожого погляду. Межа зчитувала їх. Простих ургулів цей бар'єр просто відштовхнув би: простір закільцювався б, замикаючи море в безкінечну сіру пастку, з якої немає виходу. Але зараз древня магія зіштовхнулася з чимось вищим. Сабіна — майбутня королева, Алораз — фактичний співправитель і перша особа після Годфріда.

Межа розпізнала їхній винятковий допуск, відчула їхній статус, але не знайшла в їхніх жилах прямої королівської крові. Лише вона була єдиним ключем, що відкривав прохід. Проте бар'єр не став нищити човни. З'явилася нова вимога. З глибини чорної води донісся низький гул, який віддався важким тремтінням у зубах.

— Тримайтеся! — рявкнув Алораз, але його голос миттєво загубився у раптовому витті бурі.

Мертвий штиль розірвало на шматки. Стихія сказилася за одну секунду, вибухнувши шаленим, аномальним штормом. Чорна вода під човнами здибилася, утворюючи круті, гострі хвилі, які почали нещадно бити в борти з усіх боків одночасно. Холодні бризки, схожі на уламки криги, шмагали обличчя. Вітер закрутився шаленим вихором.

— Пане Алоразе! — Сабіна міцно вчепилася в дерев'яний планшир, коли ніс човна різко злетів угору на гребені чорної хвилі.

Вітер зірвав з неї капюшон, вивільняючи темне волосся, а фіолетові очі спалахнули пронизливим сяйвом. Однак Стратилат випростався на повний зріст, дивовижно утримуючи рівновагу на хиткій кормі. Його плащ шалено лопотів на штормовому вітрі. Він простягнув руки вперед — і його пальці спалахнули тьмяним світлом, аби сплести захисний купол і втримати дерев'яний корпус від розколу під ударами хвиль. Але Межа чинила жахливий спротив: відсутність прямої королівської крові перетворювала кожне заклинання на тортуру.

Кожна нитка магічного плетива давалася йому з диким болем. Невидимі лещата стискали ребра, не даючи зробити навіть ковток повітря. З ніздрі потекла цівка крові, яку миттєво змили солоні бризки.

Та він вистояв. Тонка плівка із тріском обтягнула борти човна, приймаючи на себе нищівні удари води.

— Гребіть! Не зупиняйтесь! — викрикнула Сабіна.

Ургули за веслами заричали від неприродного напруження. Один із бійців на передній лаві захитався, втрачаючи контроль над веслом. Тоді Сабіна рішуче кинулася вперед по слизькому дну човна.

— Тримати стрій! Дивіться на мене! — її голос прорізав виття бурі з несподіваною королівською владністю.

Вона перехопила важке дерев'яне весло ослабленого ургула. Шкіряний обладунок натягнувся на її спині. Зрада королю, темна безодня під кілем і ризик розпастися на порох у Межі — усе це відступило перед непохитним рішенням вижити. Вона робила гребок за гребком, зціпивши зуби й борючись із крижаною стихією. Але та завзято намагалася затягнути їх у вир.

Вода вирувала, наче в велетенському котлі. Простір навколо вигинався й ламався: зірки, що на мить проглядалися крізь розриви в хмарах, рухалися по небу божевільними зигзагами. Здавалося, це пекло триватиме вічно, висмоктуючи з них останні сили. Дихання Алораза ставало все більш уривчастим, його коліна підкошувалися, а захисний щит обсипався дрібними, тріскучими іскрами, покриваючись тріщинами.

— Ще один гребок! — закричала Сабіна, відчуваючи, як Межа випробовує силу їхньої волі. — Напролом!

Алораз також заричав від дикого болю. Його закривавлені пальці стиснулися в кулаки. Захисний купол спалахнув яскравим сяйвом, приймаючи на себе нищівну хвилю. Але у той самий момент, коли здавалося, що наступний удар розіб'є човни на тріски, простір все ж не витримав. Пролунав оглушливий гуркіт. Сліпуча блискавка ударила прямо в гребінь хвилі перед носом човна.

На коротку секунду все навколо застигло: туман, здиблена вода, викривлене небо — усе це розпалося на тисячі дрібних, світлових скалок.

Човен з силою кинуло вперед і нещадний шторм миттєво залишився позаду.Падіння припинилося. Штормовий рев раптово обірвався, змінившись глибокою тишею. Хвилі опали, перетворюючись на легкі, мирні коливання води. Крижаний вітер вщух. Важкі човни плавно ковзнули по темній гладі.З м'яким, шелестким звуком вони ткнулися носом у вогкий пісок берега.

Алораз знесилено впав на одне коліно прямо на мокре дно човна. Магічне світло на його пальцях остаточно згасло, залишивши лише ледь помітний опік на шкірі.

Сабіна повільно випустила з занімілих долонь весло. Вона випросталася й підняла голову. Перед ними простягався похмурий, дикий берег материка. Попереду, вгору по схилу, згущалися чорні мовчазні скелі. Серед глибоких ущелин ледь помітно тліли бліді, тривожні вогні підземного міста Остії.

Ступивши на мокрий пісок, вони лише на мить зупинилися, щоб відновити подих. Човни швидко замаскували в розселині між слизькими брилами, закидавши їх мокрими водоростями та темним мулом. Алораз також перев'язав долоні шматком полотна й зупинився поруч із Сабіною.

Вона випросталася, зробила глибокий вдих, і її зіниці знову розширилися, спалахнувши глибоким фіолетовим сяйвом. Для решти загону попереду була лише непроглядна, суцільна темрява ущелини, але для дівчини світ миттєво перебудувався: кам'яні стіни вкрилися мереживом теплових шлейфів, а в повітрі проявилися бліді, видимі лише їй нитки, залишені Чатовими.

— Ідіть першою, леді Сабіно, — тихо промовив Алораз.

Сабіна кивнула й рішуче ступила вперед, очоливши загін. Вона впевнено вела їх крізь вузький кам'яний розлом, що врізався глибоко в скелясте тіло материка. Там, де Алораз або інші ургули оступилися б на отруйній сизій плісняві чи наступили б на приховані сигнальні плити, Сабіна робила точні, безшумні кроки. Вона коротко махала рукою, показуючи, де треба притиснутися до скелі або навпаки варто швидко пробігтися.

Незабаром кам'яні склепіння ущелини зійшлися повністю, перетворюючись на природний тунель. Сабіна підняла долоню, змусивши загін завмерти. Її зіниці вихоплювали відблиски залишків древньої магії Читців та теплові силуети демонів, що чатували на нижніх ярусах. У її сприйнятті навіть повітря було пронизане тонкою сіткою розтяжок, які реагували на рух.

За кожним поворотом тунелю дівчина чітко розрізняла найменші коливання спектра, обираючи тільки ті проходи, де не було свіжих теплових слідів. За черговим вигином скелі вона першою вивела загін на високий кам'яний карниз, що нависав над величезним печерним гротом. І опустилася на одне коліно, озирнувшись до Алораза. Перед ними лежала підземна Остія.

Місто поставало для неї в усій своїй моторошній деталізації. Вона бачила і тьмяні багряні жаровні, і тонкі теплові лінії патрулів, що пересувалися між напівзруйнованими ротондами з мармуру, і місця, де була основна магічна сила.

— Вони контролюють головний міст і центральні сходи.Але на західному боці є сліпа зона.

Алораз оцінююче подивився на дівчину й ледь помітно кивнув:

— Ведіть нас туди.

Спуск нагадував йому сліпе занурення в прірву. Вони ковзали по слизькому камінню, розчиняючись у тінях руїн. Сліпа зона виявилася занедбаним кварталом древніх каплиць. Мармурові колони там давно вкрилися чорною пліснявою, а повітря стало важчим.

Ургули тихо проминули похилену арку, за якою ховався вхід до центральних казематів. Вогка, задушлива темрява липла до шкіри, наче просякнута сукровицею вата. Повітря смерділо запахом крові та застарілим залізом.

Алораз зупинився. Його залізний наплічник вихопив з пітьми відблиск далекого вогню. Поруч завмерла Сабіна.

— Попереду, — тихо мовила вона. Її погляд був відсутнім, зіниці розширилися, затоплюючи райдужку хижим сяйвом. Вона бачила те, що для Алораза залишалося просто темрявою. — Три нитки. Товсті. Вони тягнуться вглиб.

— Вороги? — насупив брови стратилат.

Він вирвався з тіні, наче звита сталева пружина. Один стрибок — і його рука з хрускотом впилася в горлянку центрального вартового, перериваючи крик ще на знесиленому вдиху.

Другим рухом Алораз вгатив короткий лезовий клинок прямо під підборіддя, пробиваючи піднебіння до самого мозку. Тіло демона лише дрібно засіпалося, коли Алораз уже розвертався.

Майже одночасно з тим із темряви вилетіли дві важкі стріли: його гвардійці поцілили точно в шиї двох інших демонів, не залишивши їм шансу навіть на передсмертний хрип.