Нова фаворитка короля ургулів

Офіційний наказ Королівської канцелярії вийшов на світанку. Документ був короткий. Відтепер будь-яка передислокація гарнізонів, зміна чергувань на вежах та навіть видача магічних кристалів зі сховищ потребували особистого затвердження трьох осіб: Головного писаря Сенату, королівського казначея та особисто Годфріда.

Централізація стала тотальною. Король позбавив Алораза права віддавати накази.

— Це божевілля... — бурмотів капітан валу, перебираючи стос паперів біля східних воріт. Його пальці були чорними від чорнила, а перед воротами вже вишикувалася довга вервечка постачальників і розвідників. — Щоб відправити патруль на півмилі за стіну, мені потрібен дозвіл цивільного магістрату. Вони розглядають запит три години!

Алораз спостерігав за цим із висоти галереї. Він стояв у своїх важких обладунках, спираючись на парапет, і відчував, як армія, яку він виковував десятиліттями, повільно перетворюється на заіржавілий механізм.

Годфрід не кинув його до підземелля. Натомість позбавив можливості діяти. Кожна хвилина затримки біля воріт була прямим наслідком вилазки Алораза за Межу. Ще й нічна розмова із Сабіною ніяк не йшла з голови. Однак що він тепер міг зробити? Порушивши порядок всього лише один раз, він змусив Годфріда затягнути зашморг контролю над усім військом.

На третій день після видачі указу виникла якась аномалія. Спочатку її сприйняли за звичайну морську туманність. Проте цей туман не мав ваги, не зміщувався від вітру й не осідав росою на камінні. Він ніби наростав із середини, перетворюючи прозорий бар'єр на брудну, маслянисту пляму. Крізь неї зірки за стіною перестали мерехтіти. А у центрі острова земля раптом здригнулася.

Безперервний потік божественного вогню, який десятиліттями годував захист Купола й тримав острів у безпеці, пішов тонкими, викривленими тріщинами. У його центрі проступала попеляста, отруйна жила. Вона проростала крізь сяйво, мов коріння.

На Північно-західній вежі цю зміну відчули першими. Повітря там в мить втратило морську свіжість і стало нудотно-теплим, із виразним присмаком міді на язиці. Сонячне проміння перетворилося на густе фіолетове світло. Тіні почали рухатися із дивним запізненням.

Тоді ж за межею острова щось поворухнулося. З-за бар'єра, з самого серця океану, просочився низький гул. Він не проходив крізь вушні раковини, а він зароджувався десь прямо в потилицях солдатів, повільно вимиваючи з їхньої пам'яті власні імена, суворі букви військового статуту й саме відчуття реальності.

Капітан гарнізону біля бійниці повільно підвів руку до обличчя, з жахом розглядаючи власні пальці, які тепер здавалися йому чужими. У голові чітко пролунав шепіт. Ноги стрибнули вниз… в середину хвиль…

Купол більше не захищав. Він перетворився на велетенську сочевицю, яка збирала весь морок із-за Межі й повільно випалювала ним глузд кожного, хто стояв на варті.

До кінця другої доби гарнізон вежі повністю збожеволів. Вартові вирізали один одного прямо на бійницях, виколювали собі очі та кричали про «зірки, що падають угору».

Коли звістка про це досягла тронної зали, Годфрід відразу ж викликав Алораза до себе. Коли той прийшов, король вже сидів у кріслі, спершись лобом на зчеплені в замок пальці. Перед ним лежав холодний камінь.

Стратилат зупинився за три кроки. Обладунок стиха брязнув, але цей звук одразу згас.

— Двадцять вісім ургулів, — промовив Годфрід. — На Північно-західній вежі. Рівно двадцять вісім солдатів, які чекали на печатку казначея, щоб отримати резерв, збожеволіли поодинці.

— Я знаю, ваша величносте, — відповів Алораз, опустивши голову. — Мені вже доповіли.

— І ти вважаєш, що в цьому винен Сенат? Чи, можливо, мій указ? Скажи, кого ти бачиш, коли дивишся на мене? Старого тирана? Чи, можливо, божевільного?

Годфрід різко підвів голову. Його очі були сухими, глибоко запалими, а навколо губ залягли зморшки.

Алораз вирівнявся:

— Я бачу короля, який захищає свій народ так, як уміє.

— Не бреши мені, Стратилате. Ти бачиш того, хто створив цю катастрофу. І ти правий. Це — катастрофа. Але її створив не я. Її створив той момент, коли ти вирішив, що твій обов'язок вищий за мій наказ.

Алораз не відвів очей. М'язи на його щелепі напружилися до хрусту.

— Я пішов за Межу не заради слави. Я зробив те, що повинен був зробити справжній Стратилат.

— І тим самим знищив саму Ельґартію! — Годфрід вдарив долонею по столу. Звук відлунив під стелею. — Ти йшов туди як військовий. А я сиджу тут як держава! Якщо Стратилат — ургул, чиїй вірності сліпо вірила кожна вежа, кожна фортеця від моря до Межі — може сказати: "Король помиляється, я зроблю все по-своєму", то за законом більше немає нічого! Ти знецінив саму Корону! І мене! І тепер ми маємо такий результат! Якби був живий мій батько, він стратив тебе того ж дня, коли ти повернувся!

Але Алораз не здригнувся. Він витримав важкий погляд монарха, хоча кожне слово Годфріда влучало точніше й болючіше за ворожий клинок. І повільно опустився на одне коліно. Потім відчепив від пояса свій меч і поклав його біля ніг короля.

— Якщо моє життя — це ціна за повернення довіри до Корони, то візьміть його, ваша величносте. Покличте варту. Оголосіть, що Стратилата страчено за зраду. Нехай це поверне авторитет закону. Але зробіть це негайно, бо у нас немає часу. Прямо зараз хтось гине…

Годфрід задумливо подивився на зброю. Потім його погляд повільно змістився на потилицю Алораза. Він підвівся. Його постать, освітлена похмурим сяйвом, здавалася велетенською й виснаженою водночас.

— Ні, Алоразе. Твоя смерть зараз — це надто просто. Ти маєш сам все виправити.

Король ступив до столу й узяв сірий, позбавлений сяйва камінь, який не так давно принесла до палацу Сабіна. Вказуючи ним на Стратилата, він викарбував кожне слово:

— Твоє покарання — це наслідки твоєї вилазки. Ти пішов за Межу і цим відкрив двері зсередини. Саме ти змусив Купол тріснути. Але ніхто більше не дізнається про божевілля ургулів. Офіційно — на вежі стався спалах невідомої хвороби. Указ про бюрократію залишається в силі для всіх... окрім тебе. Ти візьмеш свій особистий загін і вирушиш на Північно-західну вежу. Там ви очистите її від бруду, заблокуєте прорив і витягнете звідти тіла солдатів, чию кров я кладу на твоє сумління. Це твоя амністія, Стратилате. І твій останній наказ.

Він розвернувся до вікна, спиною до Алораза, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Алораз підвівся з колін. Його пальці міцно стиснули руків'я гладіуса. Напруга в залі не зникла, але на зміну невизначеності прийшов чіткий план.

Він коротко схилив голову:

— Буде виконано, ваша величносте.

Коли важкі дубові двері за Стратилатом зачинилися, Годфрід повільно опустив долоню на сірий камінь. Поверхня мінералу на мить відповіла ледь помітною, пульсуючою фіолетовою жилкою — такою ж, яка зараз розривала захист Купола.

Алораз в цей час вже збирав загін. Це були найкращі з гвардійців. Ті, чия вірність була вигартована роками служби. Їхній шлях до Північно-західної вежі пролягав через випалені морськими вітрами скелясті пагорби. Що ближче вони підбиралися до мети, то густішим ставало повітря. І тим більше всі мовчали…

Біля підніжжя вежі тишу розірвав гнітючий спокій. Сам простір навколо давньої кам'яної цитаделі був викривленим: повітря згустіло до стану нудотного киселю, а тіні від високих бійниць лягали на землю під кутами, що заперечували саму природу світла. Навіть масивні дубові ворота не стояли просто відчиненими. Вони висіли на покручених завісах, розтрощені й вигнуті назовні з такою колосальною силою, ніби з самого нутра вежі виривалося щось прадавнє й нестримне. А по білосніжних мармурових сходинках тяглися запечені смуги крові.

У самому повітрі відчувався низький гул, схожий на стогін самої Межі. Від нього скроні ніби стискало лещатами.

— Щити в зімкнутий стрій! Леза на готовність! — віддав наказ Алораз.

Він першим ступив за поріг, у поглинаючу, вогку темряву гвинтових сходів. Там світло смолоскипів згасало, перетворюючись на тьмяні, фіолетові плями.

Всі піднімалися повільно… Важке відлуння їхніх чобіт губилося десь у темній високості вежі. Кожен подих давався з боєм…

На третьому ярусі пролунав хрипкий кашель. За секунду він переріс у ричання. З темряви на загін шаленим потоком вискочили постаті в закривавлених обладунках. Це були їхні побратими, ургули, з якими ще тиждень тому вони ділили хліб і стояли в одному строю. Але зараз від їхньої свідомості чи військової честі не залишилося й попелу. Очі збожеволілих солдатів повністю запливли багряно-фіолетовою плівкою, позбавивши їх зіниць. Вони не відчували болю, не мали страху й не шукали захисту. Навпаки, кидалися на загін з оголеними руками, перетворившись на сліпі, люті знаряддя чистого винищення. І рухалися лише завдяки єдиному інстинкту — вбивати й рвати плоть.

У вузькому коридорі зав'язався жорстокий бій. Дисципліновані ветерани Алораза змушені були прийняти цей кривавий удар.

Перші леза розітнули плоть нападників, і гаряча, густа кров виплеснулася на вогкі, вкриті інеєм плити підлоги. Саме в цю криваву мить Алораза пробив крижаний жах. Він помітив першу аномалію.

Коли на камінь проливалася бодай крапля крові й простір розривав передсмертний крик, пляма безпосередньо над вежею спалахувала пульсуючим, отруйним сяйвом. І розросталась урізнобіч, затягуючи кришталеве небо Ельґартії попелястою гниллю. Біль, страждання, передсмертні судоми та сама смерть ургулів слугували ідеальним паливом. Ворог запустив механізм, де система годувалася самою собою: кожна спроба захиститися й зачистити вежу лише прискорювала загибель Купола!

— Припинити забій! Опустити леза! — проревів Алораз й з усієї сили збив з ніг першого з нападників.

Солдат під Алоразом шалено бився, видихаючи криваву піну. З його роздертого горла виривалися дивні фрази, які той викрикував знову й знову:

— ...Вони зачинені зсередини!.. Ви чуєте?! Зірки... зірки падають угору!

Алораза мов окропом обпекло. По спині пробіг крижаний холод. Це були ті самі слова. Слово в слово. Те саме маревне бурмотіння, яке виривалося з вуст непритомного Каїна!