Третя Рота №2. XX століття

Федір Лебеденко був шанованою людиною у Третій Роті. Такого доброго шевця, як він, ще треба було пошукати. Його не «чіпали» ні при царях, ні при «білих», ні при «червоних», ні навіть при «зелених». Якщо ваші чоботи «просять каші», то вам уже не до політичних поглядів шевця.

У Федора і його дружини Марії було два сина. Старший син і спадкоємець Данило був викапаний батько: розважний у думках і повільний у рухах. Молодший Микола вдався в матір: борець за правду, якому ні до чого були ані розважливість у думках, ані повільність у рухах.

Федорові в роботі допомагали два підмайстри — Петро Чорнобривка і Павло Заїка. Кмітливі були хлопці, а інші в Лебеденка довго не затримувалися. Микола, Петро і Павло були однолітками і, як то кажуть — «водою не розлити».

Коли минули лихі часи «іспанки», тифу та братовбивчої бійки всіх проти всіх, на зміну темній смузі прийшла світла. Нова влада заходилася впроваджувати у життя обіцянку «Інтернаціонала»: «Хто був ніким, той стане всім!»

Колишні підмайстри Петро і Павло стали співробітниками НКВС у Третій Роті. Мешканці про них казали:

— Чорнобривка і Заїка — два великі чоловіки!

Закінчивши у столиці Харківський університет, Микола повернувся до рідного міста вчителем історії. Батько пишався сином, а учні вчителем.

До початку уроку залишалося кілька хвилин. У 8-А стояв незвичний галас. Біля вікна зібралася група хлопців, які навперебій обговорювали свіжий номер «Комсомольської правди».

— От бачиш! — переконував товаришів рудий Сашко, тицяючи пальцем у газету. — Тут прямо написано: «Викрито нових ворогів народу».

— А хто вони такі? — запитав хтось із задніх рядів.

— Напевно, шпигуни.

— А може, диверсанти.

— А може, просто бандити.

У цей момент двері відчинилися, і до класу увійшов молодий учитель історії Микола Федорович Лебеденко.

Учні швидко порозбігалися по своїх місцях, але газету Сашко сховати не встиг.

Микола Федорович поклав на стіл класний журнал, надів окуляри й уважно подивився на клас.

— Бачу, сьогодні ви жваво обговорюєте не домашнє завдання.

Клас засміявся.

— Та ось, Миколо Федоровичу, — підвівся Сашко, тримаючи газету в руках.

Лебеденко кинув погляд на першу шпальту «Комсомольської правди» за 20 грудня 1936 року. Ухвалення Сталінської Конституції. Викриття «троцькістсько-зінов'євських бандитів». Критика місцевих комсомольських органів за «притуплення пильності».

Ледь вловима тінь промайнула його обличчям і так само швидко зникла.

— Тут знову пишуть про ворогів народу. А хто вони такі?

У класі запала тиша.

Учитель не поспішав відповідати. Він узяв шматок крейди, повільно написав на дошці тему уроку:

«Велика французька революція».

Потім обернувся до учнів.

— Цікаво, що ви поставили саме це запитання. Тому що сьогоднішній урок має до нього пряме відношення. Але щоб відповісти на нього, нам доведеться вирушити не до Франції XVIII століття, а набагато далі — до Давнього Риму.

Хлопці здивовано перезирнулися.

— А при чому тут Рим? — не втримався Сашко.

Учитель намалював на дошці контур Середземного моря.

Клас пожвавився.

— Уявіть собі Рим дві тисячі років тому. Величезне місто, армія, сенат, імператори. І ось одного дня влада вирішує: ось цей чоловік — ворог держави. Не злодій, не вбивця, а саме ворог держави. Що це означало? У нього могли забрати майно, вигнати з країни, а інколи навіть стратити.

— За що? — запитала Оленка.

— Іноді за змову. Іноді за справжній заколот. Але бувало й так, що людина просто заважала комусь із впливових політиків.

Учитель зробив паузу.

— Минули століття. Рим упав, імператори зникли. Але сама ідея нікуди не поділася. Якщо влада переконувала людей, що хтось є ворогом усього суспільства, то з таким ворогом дозволялося поводитися дуже жорстоко.

Він намалював на дошці велику стрілку.

«Рим → Середньовіччя → Франція».

— А тепер перенесемося до Франції 1789 року. Країна була багатою, але більшість населення жила бідно. Селяни платили податки, міщани платили податки, а дворяни та вище духовенство мали безліч привілеїв.

— Це несправедливо! — вигукнув хтось із задніх парт.

— Саме так думали мільйони французів. І коли вибухнула революція, народ вимагав свободи, рівності та братерства.

Учитель написав на дошці:

«Свобода. Рівність. Братерство.»

— Спочатку все виглядало дуже красиво. Було проголошено права людини. Влада короля обмежувалася. Здавалося, що Франція стає справедливішою.

— Але ж короля стратили? — нагадав Денис.

— Так. І тут починається найцікавіше.

Учитель намалював другу стрілку.

«Революція → Пошук ворогів».

— Франція воювала майже з усією Європою. Усередині країни теж було багато незадоволених. І тоді революціонери поставили запитання: хто заважає революції?

— Вороги народу? — здогадався Сашко.

— Саме так.

На дошці з'явився новий напис.

«Ворог революції = ворог народу».

— Спочатку такими вважалися прихильники короля. Потім — змовники. Потім — політичні суперники. А згодом достатньо було лише викликати підозру.

— Тобто будь-хто міг стати ворогом? — запитала Оленка.

— Ось у цьому і проблема. Коли суспільство починає бачити навколо лише ворогів, межа поступово стирається.

Учитель відклав крейду.

— Одним із найвідоміших діячів того часу був Максиміліан Робесп'єр. Він був переконаний, що революцію треба захищати будь-якою ціною.

— І що сталося?

— Почався період, який історики називають Якобінський терор. Тисячі людей були страчені на гільйотині.

У класі стало тихо.

— А знаєте, що найцікавіше?

Учні мовчки дивилися на вчителя.

— Через деякий час ворогом народу оголосили самого Робесп'єра.

— Серйозно?!

— Абсолютно. Людина, яка вчора визначала, хто є ворогом революції, сама потрапила до цього списку.

Учитель провів під усіма написами довгу риску.

— Ось чому історики дуже обережно ставляться до подібних ярликів. Справжні злочинці, заколотники чи зрадники можуть існувати в будь-якій країні. Але коли хтось починає надто легко називати людей «ворогами народу», варто замислитися.

— Бо завтра цим ворогом можуть назвати вже когось іншого? — тихо сказав Сашко.

— Саме так.

У класі запала тиша.

— А тепер, — усміхнувся Микола Федорович, — повернімося до Великої французької революції й спробуємо зрозуміти, чому люди, які мріяли про свободу, зрештою створили один із найстрашніших періодів у своїй історії.

І клас, який ще кілька хвилин тому обговорював газетну статтю, вже уважно слухав історію, що почалася за дві тисячі років до їхнього народження.

На початку нового, 1937 року вчителя історії Миколу Федоровича Лебеденка заарештували. Вирок був суворий — десять років без права на листування.

Ще довго Федір і Марія через друзів дитинства свого сина — Петра Чорнобривку та Павла Заїку — передавали Миколі продуктові посилки.