Третя Рота №2. XX століття

Липень 1906 року. Дев’ята година вечора. На дворі ще світло, але в купе вже стояла напівтемрява. Лампа під стелею тремтіла від кожного ривка вагона й надавала всьому довкола м’якого, задумливого настрою.

Я сидів біля вікна, спостерігаючи, як за склом повільно пливе літній степ, і думав про дивну річ: чому саме в потягах люди так охоче відкривають душу? Наче колеса, що стукають під нами, вибивають із них слова, яких вони не сказали б навіть на сповіді.

Мені тридцять, я інженер-путієць, і за роки роботи на залізниці я наслухався таких історій, що й не кожен романіст вигадає. Але цього разу я їхав не у службових справах — ми з дружиною Оленою та нашим шестирічним сином Мишком прямували з Харкова до Маріуполя, на море.

У Переїздній до нашого купе зайшов новий пасажир — сухорлявий пан років п’ятдесяти з гострим поглядом і акуратно підстриженими вусами.

— Семен Петрович, — представився він, злегка вклонившись.

— Іван Андрійович, — відповів я.

— Олена Михайлівна, — додала дружина.

Мишко чемно буркнув:

— Михайло Іванович.

Не встигли ми обмінятися кількома фразами, як син раптом підскочив і ткнув пальцем у вікно.

— Тату, дивись! Хвіст нашого потяга їде назад до Харкова, а ми — до Маріуполя!

Ми всі повернулися до вікна. І справді — у далині миготіли останні вагони нашого потяга, що рухалися справа наліво. Це була ілюзія, з якою дитячий розум ще не міг упоратися.

— Нічого дивного, — спокійно мовив Семен Петрович. — Тут колія робить велику дугу, обминаючи село Верхнє.

— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Олена.

Семен Петрович трохи нахилився вперед. У його голосі з’явилася знайома інтонація — та сама, що завжди передує історії.

— А ви знаєте, — сказав він, — що саме тепер ми проїжджаємо місце жахливого злочину, який стався понад двадцять років тому?

Олена ахнула. Мишко широко розплющив очі. Я лише посміхнувся — ефект попутника знову давав про себе знати.

— У вісімдесятому році минулого століття, — почав Семен Петрович, — я служив повітовим судовим слідчим у Бахмуті. І саме тут, де ми щойно проїхали, знайшли понівечене тіло місцевого старости…

Його розповідь була довгою й неквапливою. Олена слухала, затамувавши подих.

Мишко — з відкритим ротом. Я — з професійною цікавістю, але й з певною недовірою.

Ось що розповів Семен Петрович.

Саме через те, що це була не пересічна людина, а сільський староста, справа потрапила до судового слідства повітового міста Бахмут. До того мені доводилося розслідувати вбивства у волостях. Здебільшого всі вони мали побутовий характер. Але тут був незвичайний випадок — смерть на залізничних коліях.

Колію проклали зовсім недавно. Місцеві люди до того ніколи не бачили паровозів. І ось одного ранку жінка, яка несла на базар молоко, побачила на рейках розчавлене тіло.

— Який жах… — прошепотіла Олена. — А чому ви вирішили, що це було вбивство? Може, староста просто не знав, якою небезпечною є залізниця?

— Слушне зауваження, — задоволено мовив Семен Петрович.

Він на мить замислився й продовжив.

Перед тим як вирушити з Бахмуту до Верхнього, я провів півдня в повітовій канцелярії, переглядаючи листування між Бахмутом і Лисичанськом. Папери були товсті й важкі, з печатками, що лишали на пальцях червоні сліди — ніби кров бюрократії, застиглу в сургучі.

З тих листів я склав собі перше уявлення про двох людей, з якими мав справу: повітового пристава Гаврила Сергійовича та волосного старшину Демида Карповича.

«От чеше, як по писаному, — подумав я. Вже й «кров бюрократії» з’явилася; не здивуюся, якщо далі буде й чорна кімната.»

У Верхньому поселили мене в хаті покійного старости — він був удівцем, тож ніхто не заважав. Першою на допит я покликав жінку, що знайшла тіло.

Сиджу, значить, у хаті старости, записую покази. Переді мною — Пелагея Гнатівна, жінка років сорока, кремезна, з очима, що весь час бігали, наче боялися самі себе.

— Розкажіть, Пелагеє Гнатівно, по порядку, що ви бачили того дня.

— З самого початку?

— Так, з самого початку.

— Я, пане слідчий, мерців з дитинства боюся. Мені ще баба казала: «Палажко, як мертвого побачиш — тікай, бо він уночі за коси тягатиме». А я ж бабу слухала, бо вона правду знала…

Я кивнув, намагаючись скерувати розповідь ближче до суті, але Пелагея вже розганялася, як паровоз на спуску.

— Прокинулася я ще до сходу сонця. Півні тільки-тільки заспівали, а я вже на ногах. Бо корова моя, Маруся, як не подоїш її вчасно — таке ревище здійме, що й у Бахмуті почують. Подоїла, молоко по глечиках розлила, рушником накрила… Думаю: піду на базар, може, продам — дітям же чоботи треба.

Вона перехрестилася.

— Іду стежкою, а там туман такий, що хоч сокирою рубай. А я ж боюся, пане слідчий, у тумані всяке привидітися може. Йду, а серце — тук-тук… І тут дивлюся — щось темне на колії лежить. Спершу подумала: ганчірка чи мішок. А потім… — вона схлипнула. — Бачу: голова на насипу, а тіло між рейками.

Вона перехрестилася вдруге, цього разу повільно й старанно.

— Я так і застигла. Стою, трушуся, а ноги не слухаються. Думаю: «От і все, Палажко, тепер і ти тут ляжеш». Бо я ж, пане слідчий, мерців боюся… А тут — таке… Наче його не потяг, а сам чорт розірвав.

Я зітхнув і спитав:

— Ви одразу зрозуміли, що це староста?

— Та де там! Не впізнати ж. Лежить, як ганчірка. Я тільки подумала: мабуть, був напідпитку. Бо як наші чоловіки вип’ють — то й під віз ляжуть, не те що під потяг.

Вона замовкла, витерла очі краєм хустки.

— Я тоді глечик кинула, молоко розлилося — хай йому грець. А я біжу та кричу: «Люди! Там… там…» А сама й слова вимовити не можу. Бо ж… мерці…

Палагея Гнатівна знову перехрестилася. Я записав усе, що міг, хоча половина її розповіді була про корову, туман і страхи з дитинства.

— Так воно й буває, — підсумував Семен Петрович. — Селяни рідко говорять по суті. Та й хто б не розгубився, побачивши голову на насипу?

Тут Олена в черговий раз тихо мовила:

— Який жах…

А я зловив себе на думці, що намагаюся вгадати, кого Семен Петрович допитував наступним.

— Далі був священник, — мовив він, ніби почувши мої думки. — Отець Никодим. Це було цілком логічно: хто в селі знає більше за всіх, як не той, кому сповідаються і в радості, і в горі?

Ось що він розповів про той допит.

Отець Никодим був настоятелем церкви Іоанна Предтечі. Років сорока. Сидів рівно, спершись руками на коліна, і говорив тихо — так, що кожне його слово ніби вирізьблювалося різцем.

— Ви питаєте, пане слідчий, чи знав я старосту Дмитра Костянтиновича? Звичайно, знав. Він завжди допомагав мені, а я — йому. Ми пліч-о-пліч стояли у важкі для громади дні. І те, що сталося з ним… — священник зітхнув, — не впало з неба. То був довгий шлях.

Він замовк, ніби збирав думки.

— Три роки тому, навесні, селом поповзли чутки: мовляв, з Попасної через наше Верхнє, яке старі люди й досі називають Третьою Ротою, тягтимуть залізницю. Одні раділи: «Ой, батюшко, можна буде до Києва чи Катеринослава не кіньми тижнями, а потягом за дні!» Інші ж казали: «Та не буде того. Де бачили, щоб по наших кручах та горах потяг ходив? А як колію через хати поведуть?»

Отець Никодим усміхнувся сумно.

— Люди завжди бояться того, чого не знають. Але я й новопреставлений раб Божий Дмитро знали: чутки — то не просто балачки.

Священник зітхнув і продовжив.

— А потім одного ясного літнього ранку на Красній вулиці з’явилися чужі люди. Чисто вбрані, міські. Витягли з підводи рейки, труби, триноги, віхи. Ходять, міряють, кілки забивають. А на зауваження — папірець із печаткою. Печатка, бачте, їм замість совісті.

Я уявив цю сцену так виразно, ніби сам стояв тоді біля церковної огорожі.

— Я саме виходив із храму, — вів далі отець Никодим. — Бачу: староста йде до них. Спокійний, рівний, але я знав — усередині він уже кипить. Підійшов і каже: «Я староста цього села. Хто ви такі і що тут робите?»

А той, старший, з теодолітом, відповідає: «Геодезіст Свірід Пєтровіч Тімошенков. Ми по поручєнію…» — і далі ті самі слова: «ізисканія», «утверждьонний проект». Каже: «Вулиця Красна пряма і ідеально підходить».

Отець Никодим похитав головою.

— А староста йому спокійно: «Ідеально для кого? Тут школа. Тут базар. Тут діти бігають. Тут церква сто років стоїть».

А той махнув рукою: «Желєзная дорога любіт прямоту». Прямоту… А людей вони не люблять.

Священник на мить замовк, ніби знову бачив усе перед очима.

— Люди тоді зібралися. Жінки шепочуться, діти за спини ховаються. А староста питає: «А дозвіл із повіту маєте?» Той — посвідчення показує. Староста каже: «Це не дозвіл», — і заборонив працювати.

На обличчі отця Никодима з’явилася тепла усмішка.

— Я тоді подумав: «Оце чоловік». Бо не кожен би на таке зважився. А він зважився — не для себе, для громади.

Він говорив повільніше, ніби смакуючи кожну згадку.

— Після Літургії були збори. Я вийшов на ґанок і сказав: «Не дайте зруйнувати те, що створили руки ваших батьків». А староста додав: «Не в силі наша міць, а в правді». Громада підписала звернення до губернатора: хто вмів — підпис, хто ні — хрестик.

Отець Никодим зітхнув.

— А далі почалася бюрократична гойдалка. Геодезисти приїздили з паперами, староста — з відповідями. Волость писала в губернію, губернія — у компанію. Але староста не здавався.

Він нахилився ближче, понизив голос.

— Одного дня до нього прийшов якийсь пан із пакунком. «Подарунок», каже. Староста відмовився і вигнав. А той ще й пригрозив: «Желєзная дорога не спрашиваєт». А за кілька тижнів прийшов лист від самого Савви Мамонтова — з подякою і наказом до підлеглих змінити проєкт. Колію вирішили вести в обхід села.

Священник перехрестився.

— Громада виграла. А староста… — він замовк. — Староста заплатив за це.

Я спитав:

— Як ви вважаєте, отче, це був нещасний випадок чи вбивство?

— А яка різниця? — тихо відповів він. — До того чи після — це все одно вбивство. Бо хто ж тягнутиме босу людину вночі через півсела до рейок? Мстилися. За зламані плани.

— Наступним я допитував машиніста, — мовив Семен Петрович. — Того самого, що вів нічний потяг у фатальну годину.

Машиніст був чоловік кремезний, із засмаглим обличчям і руками, чорними від мастила. Він стояв переді мною рівно, як перед начальством, і говорив коротко, без зайвих слів — видно було, що служба привчила його до точності.

— Ніч як ніч, ваше благородіє. Туман був, але не такий, щоб нічого не видно. Потяг ішов рівно, без ривків. Колія чиста — ні возів, ні худоби, ні людей.

Він на мить замовк, ніби щось пригадуючи, а тоді додав:

— Хіба що… прожектор висвітив двох чоловіків, які збігали по насипу.

Я підвів голову.

— Як вони виглядали?

— Не селяни. Селянин уночі в таке місце не полізе. А ці — в робітничих куртках. Бігли швидко, вниз, у бік села.

— Ви бачили їхні обличчя?

— Ні. Тільки силуети. Але дорослі, плечисті. І бігли так, ніби знали, що роблять.

— А тіло? — спитав я.

— Не бачив. Якби щось лежало на рейках — помітив би. А так… — він знизав плечима. — Може, вже після нас поклали. А може, й переїхали — на швидкості не завжди відчуєш.

Я відпустив його. Машиніст пішов, залишивши по собі запах мастила й вугілля.

— Далі були пристав і волосний старшина, — продовжив Семен Петрович. — І отут, — він усміхнувся, — канцелярія заговорила голосніше за людей.

Перед тим як їхати до Верхнього, я переглянув листування між Бахмутом і Лисичанськом. З тих паперів я вже знав, що за люди мені трапляться.

Пристав Гаврило Сергійович був чоловік повільний, але кмітливий. Він умів мовчати, коли інші кричать, і кивати, коли інші погрожують. У листах писав обережно, так, ніби кожне слово могло обернутися проти нього. Між рядків читалося: він не терпів зайвих рухів і чужих сварок. На допиті пристав говорив розлого, з гідністю, ніби виголошував промову.

— Я завжди стояв горою за селян, — запевняв він. — Особисто переконував геодезистів не поспішати з роботами.

Я запитав:

— Чому ж у доповідях до Бахмуту ви називали селян бунтівниками?

Пристав не знітився. Підняв очі до стелі й мовив спокійно:

— Проєкт був затверджений зверху. А коли зверху щось затверджують — знизу вже нічого не змінити. Що б я не написав, результат був би той самий.

— Він щойно визнав, що писав неправду, — зауважив Семен Петрович, — і навіть не вважав це гріхом. Просто службою.

Потім я допитував волосного старшину.

Демид Карпович говорив швидко, сипав словами, мов зерном. Розповідав, як турбувався про селян, як радів, що колію вирішили вести в обхід, як особисто відмовляв геодезистів від Красної вулиці.

Я дав йому договорити, а тоді сказав:

— Дивно це чути від вас. Бо в Бахмуті я читав ваші листи, де ви наполягали на будівництві саме по Красній.

Він навіть не моргнув.

— Проєкт був затверджений, — відповів. — А коли проєкт затверджений, треба писати так, як треба. А не так, як думаєш.

Я вийшов із канцелярії з відчуттям, що обидва вони говорили правду — кожен свою. І кожна ця правда була вигідна лише тому, хто її промовляв.

— Але мотиву все ще не вистачало, — мовив Семен Петрович. — І тоді я пішов до останнього свідка.

— Останнім був Матвій Цимбал, — сказав Семен Петрович. — Людина, яку ніхто не помічав. А дарма.

Матвій Цимбал виявився чоловіком худорлявим, з гострим носом і настороженим поглядом — таким, ніби завжди питав: «А чого це ви до мене прийшли?» Жив він в останній хаті на Красній, найближчій до місця, де знайшли старосту. Тож я не став його викликати, а навідався сам.

— Нічого я не чув, ваше благородіє, — сказав він, стоячи посеред хати, ніби боявся сісти. — Нічого й не бачив. Спав, як убитий.

— А собаки? — спитав я.

— А що собаки? Брешуть вони завжди. То на місяць, то на чорта, то на власну тінь. Хіба ж я на те увагу звертаю?

Я занотував. Собаки — слабка зачіпка, але й вона могла щось означати.

— Як гадаєте, — спитав я, — старосту вбили чи це нещасний випадок?

Цимбал потер потилицю.

— Не моя це справа, пане слідчий. Але… — він зам’явся. — Навряд чи людина при розумі піде босою серед ночі по рейках. Хіба що… — він не договорив.

Я розумів, що за натяком ховалося більше, ніж він готовий був сказати.

— Давно ви тут живете?

— Та ні, недавно. Заробив грошей на будівництві залізниці. Купив ділянку — і хату поставив.

— Купили? — перепитав я. — Тобто громада вам її не виділяла?

— Ні. Купив у Івана Демидовича Кутового.

Я підняв голову.

— Сина волосного старшини Демида Карповича?

— Авжеж, — відповів він, не замислюючись.

Наступного дня я поринув у канцелярські книги Верхнього. Пилюка здіймалася така, що я кілька разів чхнув, але те, що я там знайшов, вартувало кожного чхання.

За два роки до початку будівництва на Красній вулиці було виділено чотири ділянки:

Івану Демидовичу Кутовому,

Сергію Демидовичу Кутовому,

Миколі Гавриловичу Тертишному,

Павлу Гавриловичу Тертишному.

Жоден із них тоді у Верхньому не жив. Усі четверо були синами волосного старшини й повітового пристава.

На ділянках за три роки не з’явилося нічого, окрім тину. А вже після початку будівництва залізниці їх швидко й тихо продали місцевим мешканцям.

Мотив склався сам. Старшина й пристав заздалегідь знали, що колію планують вести Красною. Землю оформили на синів — у надії на компенсацію. Коли ж проєкт змінили, їхні плани розсипалися. А винним став староста. Бо саме він — листом, упертістю, чесністю — зламав їм гру.

— Замовників я бачив чітко, — підсумував Семен Петрович. — Але виконавців — ні. А без них справа мертва. Її закрили. Бо правду не завжди шукають там, де вона є.

Він замовк.

У купе запала тиша.

— Який жахливий випадок… І невже злочин не був покараний?

— Пані, — зітхнув попутник, — це тільки в романах Федора Михайловича та Льва Миколайовича за злочином іде неминуче «і аз воздам». У житті все інакше.

— Але ви так живо все оповіли! — вигукнула Олена. — Ви не пробували надрукувати це в журналі?

— Пробував, — сумно всміхнувся він. — Та редакція відповіла: ніхто не читатиме про непокаране зло.

— А ви назвіть твір «Злочин з відкладеним покаранням»! — пожвавішала дружина. — Допишіть кілька рядків, де злочинців убиває блискавка!

Семен Петрович різко випростався.

— І ким же я після цього буду? Достоєвським? Толстим? Ні, пані, я не зраджу самого себе.

Поїзд загальмував.

— Попасна. Мені виходити.

Він узяв саквояж і пішов. Двері зачинилися.

— Такий письменник пропадає… — зітхнула Олена.

Я не стримав сміху.

— Письменник? Та він байкар.

— Чому?

— Бо машиніст говорив про світло прожектора. В той час на потягах ще не було прожекторів. А були тільки гасові лампи і вони не могла висвітлити якихось людей на вигині колії.

Олена здивовано кліпнула.

Я помітив, що Семен Петрович так поспішав, що навіть забув учорашні «Губернські відомості». Знічев’я став гортати газету. На останній сторінці в розділі «Кримінальна хроніка» мою увагу привернула коротка замітка, обведена червоним олівцем.

— Олено, прочитай уголос.

Вона неохоче взяла газету й прочитала:

«Третього дня двоє молодиків забили колишнього старосту села Верхнє до напівсмерті, після чого поклали його на залізничні рейки, намагаючись видати злочин за нещасний випадок. Машиніст помітив людей, що тікали. Злочинців заарештовано. Їм загрожує довічна каторга.»

Я склав газету.

— У нашого письменника просто не вистачило фантазії самому щось вигадати.

Олена мовчки дивилася у вікно.

Мишко позіхнув.

Поїзд м’яко ввійшов у поворот.

І я знову подумав про ефект попутника. У потягах люди стають іншими. Одні — щирішими. Інші — вигадливішими.

А дехто просто хоче, щоб його хоч раз уважно вислухали. І, мабуть, у цьому немає нічого поганого.